Страница 44 из 103
Богдан і Довбня засміялися, навіть Сидоренко осміхнувся.
Вечеряли без самогону. Богдан, ставши серйозним і стурбованим, розмовляв із старшиною. Він вимагав, щоб Сидоренко розпочав заняття з вогневої і тактичної підготовки.
— Досить стройової… Ти мені стрільбу і тактику давай.
— Будь ласка, — погоджувався байдужий до всього Сидоренко. — Я давно казав… патрони. На кожного бійця… Дистанція сто метрів — три постріли, чотириста метрів — по рухомій мішені на повний зріст — чотири постріли. Тисяча штук патронів. Ну, й для кулеметників ще сотню. Це по-бідному. Тепер ще одне — зброя не пристріляна. Треба перевірити, пристріляти. Ще два-три постріли.
Видно, це був старий, випробуваний козир старшини: хто йому дасть стільки боєприпасів для навчальних стрільб?
Довбня гмукав, хитав головою — півтори тисячі штук патронів. Легко сказати!
— По одному пострілу на кожну мішень, — сердито буркнув Богдан.
— Будь ласка, — погодився старшина. — Чотириста штук патронів.
— На чотириста метрів стріляти не треба, — поквапно висловив свою думку Довбня. — Вистачить на сто і двісті.
— Будь ласка. Триста штук патронів. Кулеметникам теж стріляти не треба? Двісті п’ятдесят патронів. Хоч завтра.
— От завтра й починай, одержиш двісті штук, — сказав сотенний.
— Двісті то й двісті. Тільки врахуйте, з одного разу легко ногою в чобіт попасти. А з непристріляної зброї… Я зайвого не вимагаю. В кожному статуті написано.
Згадавши про цю розмову сотенного і старшини, Тарас усміхнувся. він уявив, як «військспец» буде проводити заняття з вогневої підготовки. Вояки змарнують не одну сотню патронів. Підуть кулі по молоко… А із старшини що спитаєш — зброя не пристріляна. Та й пристріляти можна по-різному… Очевидно, варто завести тихе знайомство з Сидоренком. Удвох легше що-небудь придумати.
Тарас покосився на сусіда. Корінь хріп, розпустивши губи. Здоровий дядько, тіло як налите, хоч і невеликий на зріст. Одержав п’ять київ за, те, що слухав «політінформацію» старшини, і не ображається: без цього не можна, дисципліна. Розмірковує все-таки: «Німців як не чіпати, то й вони не зачеплять. З радянськими партизанами теж краще не зв’язуватися. Совіти дуже озброєні — їм зброю повітрям доставляють. Б’ються, холера; здорово і до останнього. То нащо їх чіпати? Ну їх до біса! В них своя справа, вони на німецькі поїзди полюють. То хай самі німці з ними розправляються. Нас це не стосується. А там яка команда буде. Начальству видніше… Наша справа виконувати». Ось і вся мудрість бандерівського вояки.
Тарас заплющив очі. Було дуже тихо, і він чув, як унизу хлюпоче ріка. Хлопець задрімав під цей заколисуючий плескіт, але відразу ж прокинувся. Тіло його раптом напружилося й дихання зупинилося, йому здалося, що крізь сон він почув звуки далеких-далеких пострілів. Проте могло й приснитися. Тарас полежав, прислухаючись, і заспокоївся. День, судячи з усього, повинен був закінчитися звичайно: ще годин з чотири поганяє «військспец», далі вечеря та й спати.
Однак усе обернулося інакше.
Коли після відпочинку вояки зібралися на плацу, готуючись до шикування, Тарас побачив дві підводи, що виїжджали з лісу. Цей маленький обоз супроводжувала озброєна охорона, попереду йшов Богдан і якийсь високий тонкий чоловік у світлому дощовику. Тарас згадав, що він не бачив сотенного з учорашнього вечора. Значить, відлучався кудись.
Коні йшли важко, хоч на возах сиділи самі тільки їздові. Коли підвода почала наближатися, Богдан відстав від супутника, засунув руку в сіно на возі й витяг ручний кулемет. Він потряс ним над головою, закричав тріумфуюче:
— Бачите, якого я гостинця везу!
На першій підводі в сіні лежали загорнуті в рядно гвинтівки. Новенькі, ще лискучі від заводського мастила, з масивними прикладами. Німецькі! Два ручних кулемети. Теж німецькі, теж новенькі, ще не вживані. На другій підводі привезли патрони.
Тарас не міг зрозуміти: звідки все це? Не з неба ж упало. Богдан ходив як іменинник. Тарас глянув на Сидоренка. Старшина оглядав ручний кулемет. Радості на обличчі «військспеца» не було помітно…
Зброю й боєприпаси відвезли на склад. Роздавати гвинтівки вирішили ввечері, а сотня за наказом Богдана розташувалась на травичці. Бесіда. Її проводитиме референт пропаганди.
— Скинути шапки! Не курити! Тиша. Увага! Прошу, друже Могила!
Худорлявий чоловік у світлому дощовику, той самий, що прибув разом з Богданом, скинув кепку, пригладив вицвіле сивувате волосся, нервовим рухом поправив окуляри на носі й дістав з кишені блокнот.
Референт пропаганди мав довге похмуре обличчя з недорозвиненим пухким підборіддям. Підборіддя це поводило себе дуже дивно, воно раз у раз змінювало форму: то, вкриваючись невеличкими ямками, злегка западало, то з’їжджало набік, ніби нижня щелепа була погано закріплена або її зовсім не було. Проте часом здавалося, що референт намагається щось проковтнути, і йому де ніяк не вдається.
Часто кліпаючи повіками, Могила оглянув вояк, облизав губи.
— Дорогі друзі! — вигукнув він з удаваною задушевністю. — Я хочу, щоб ця наша зустріч, ця бесіда надовго залишилася в вашій пам’яті, й тому бесіда не матиме чисто академічного характеру, а буде живою, дохідливою для кожного.
«Давай, — подумав Тарас, — побачимо, на що ти здатний».
Могила зазирнув у блокнот. Тут знову щось сталося з його підборіддям, але він швидко оволодів ним, поставив на місце. Тарас зрозумів, що це в Могили на нервовому грунті.
— Тема бесіди дуже, дуже важлива і хвилююча: хто наш головний ворог? — відірвався від блокнота референт і повторив майже по складах, вимовляючи кожне слово: — Хто наш головний ворог? Це кардинальне питання, і воно не таке вже й просте, як може здатися на перший погляд. Я докладно зупинюсь на ньому, але спершу мені хотілося б знати — тим більше, що це буде жива, невимушена бесіда, — мені хотілося б знати, що думає кожен з вас з цього приводу.
Референт пропаганди, солодко посміхаючись, знову окинув короткозорими очима вояк, що сиділи перед ним.
— Повторюю питання — хто наш головний ворог? Прошу, друзі. Хто бажає відповісти? Не соромтесь, кажіть, що думаєте, як ви розумієте, в нас дружня, задушевна бесіда.
Незважаючи на такий вступ, бажаючих відповідати на питання референта не знаходилося. Вояки сиділи з застиглими, напруженими обличчями. Ніхто не хотів вискакувати, першим. Недарма ж придумано приказку — не скачи поперед батька в пекло.
Це не збентежило Могили.
— Можливо, питання незрозуміле? Тоді сформулюємо його трішечки інакше: хто головний ворог України? Навіть ще простіше — хто ворог України?
Знову мовчанка. Вояки зиркали один на одного.
— Добре. Я розумію… У вас такі бесіди бувають рідко, ви не звикли. Тоді я буду звертатися конкретно. От ви.
Референт пропаганди показав пальцем на довгоногого вояку в мазепинці. Той негайно скочив і відрапортував:
— Шеренговий Журавель.
— Друже Журавель, я звертаюсь до вас особисто: хто ворог України?
— Поляки, — після короткої запинки відповів Журавель.
— Добре, — кивнув Могила. — Сідайте. Тепер от ви.
Вояка, на якого був націлений палець пропагандиста, підвівся.
— Шеренговий Смола… — доповів він і завмер, витріщаючи очі на референта.
Богдан не витримав.
— Що, треба тягти з кожного? — суворо запитав він. — Устав, назвав псевдо й відповідай на запитання. Смола, відповідай!
— Хіба я знаю, як відповідати… — стенув плечем вояка й озирнувся на товаришів.
— Так, як думаєш, — майже ласкаво підказав Могила.
— На мою думку, — зітхнув Смола, — то найбільше сала за шкіру, українцям залили німці. З бидлом так не поводяться, як вони з людьми.
Вояки заворушилися, загули схвально.
— Так, — поспішно кивнув головою референт, усміхаючись. — Добре. Сідайте. Далі. Ну, от ви.
Після Смоли на запитання про ворогів України відповіло ще троє. Всі вони висловилися в тому ж дусі: німці тільки себе за людей мають, українців убивають безжалісно, молодих гонять у Німеччину, забирають хліб, худобу.