Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 37 из 103

— Я ось про що думаю, Теодоре, — оказав радник так, наче думка ця прийшла йому в голову не давно, а щойно. — Чи не, здається вам, що ми припустилися грубої помилки вже в самій назві країни, держави, яку збиралися завоювати?

— В назві? — сторопів Оберлендер.

— Так, у самій назві, — підтвердив Хауссер. — Ми говорили й продовжуємо говорити: Росія, росіяни, часом — більшовики, комуністи, комісари.

— А слід би?

— Слід би — Радянський Союз, радянські люди, радянський світогляд.

— По-вашому, це щось змінює?

— Багато що… Підхід, оцінки.

Оберлендер нарешті зрозумів, куди хилить радник, гмукнув, вередливо скривив губи.

— Ви маєте на увазі багатонаціональну, державу нового типу, внутрішню згуртованість, дружбу народів, з таким запалом пропаговану більшовиками?.. Ну що ж! Ми, звичайно, помилилися, вважаючи, що Росія подібна до Австро-Угорщини, й досить буде міцного удару, щоб цей склеєний з різнорідних шматків коло» розпався на складові частини. Признаюся, для мене це загадка, я досі не розумію, чому цього не сталося. А втім, історики довго будуть розгадувати сюрпризи загадки, якими почастували нас росіяни.

— Ви говорите про радянських людей? — єхидно запитав Хауссер.

— Хай буде — радянські, якщо вам більше подобається таке визначення, — спалахнув Оберлендер. — Тільки я не вірю в чортову дружбу народів! Що б мені не казали, це протиприродно. Радянських людей немає в природі, є росіяни, українці, грузини, вірмени, казахи й інші напівдикі народи. Більшовикам удалося одурманити своєю пропагандою тупі темні маси. Вони мали час. Чверть століття вони втовкмачували свої ідеї в голови так званих трудящих.

— Але ж ви самі собі суперечите, спростовуєте себе: стверджуєте, що радянських людей немає й тут же визнаєте, що більшовицька пропаганда виявилась успішною, — заявив радник, радіючи, що розмова набуває абстрактного, чисто теоретичного характеру. — До речі, як ми з вами не раз могли переконатися, не лише робітники й колгоспники, але й добре освічені радянські інтелігенти, незалежно від національної приналежності особливо палкі прихильники ідей інтернаціоналізму.

— Засліплені ненавистю фанатики.

— Вони можуть сказати це саме про нас.

— Ви вважаєте, що марксистська ідеологія виявилась більш життєвою й привабливою, ніж наша, націонал-соціалістська? — насторожився Оберлендер.

Хауссер засміявся. Ні, він не запідозрив гостя в тому, що той ставить на нього пастку. Та все ж це було схоже на пастку. Він би міг іронічно заперечити Оберлендеру: «Невже слід було сподіватися, що ті, кого німці збиралися знищити, будуть у захопленні від того, що фюрер оголосив їх представниками нижчої раси?» Але він сказав інше:

— Якби я так вважав, то не вступив би в нашу партію. Я такий же відданий і переконаний нацист, як і ви. Можете не сумніватися, Теодоре.

Радник випив вино й почав закушувати бісквітом.

— Ну, ви мене неправильно зрозуміли, — надувся Оберлендер. — Ми все-таки не прості виконавці, а спеціалісти, ми міркуємо, зважуємо. Зараз мені рідко трапляється, можливість говорити так відверто, без побоювань, що тебе запідозрять бозна в чому. Але знаєте, пане раднику, я все ж залишаюсь при своїй думці — головна наша помилка полягає в тому, що ми не зуміли посварити між собою народів Росії. Розділити, розчленувати, нацькувати їх один на одного — ось що треба було зробити. Уявімо на хвилинку, що мій проект був би схвалений фюрером. Ще б до початку війни, до того, як наші війська вторглися на Україну, захопили Білорусію, Литву, Латвію, ми зайнялися б комплектуванням урядів для…

Гостеві не вдалося познайомити радника з деталями свого забракованого фюрером проекту. Його перебив стук у двері. Хауссер глянув на годинник — уже діяла комендантська година. Стук повторився. Стукали неголосно, ввічливо і в той же час настирливо, не криючись. І хоч крім пралі пані Петронелі ніхто з жінок не появлявся в кімнаті Хауссера, щось підказало радникові, що там, у темному коридорі, за дверима, стоїть жінка.

Інтуїція не обманула його. Він відчинив двері й побачив дівчину, одягнену в строгий подорожній костюм, з коричневим шкіряним портфелем у руці. Вона мала відкрите миловидне обличчя; спокійно й уважно дивилася на Хауссера й, судячи з усього, не відчувала ніякої незручності, з’явившись до незнайомої людини в вечірню пору.

— Добрий вечір. Пробачте… — лагідно всміхаючись, сказала вона по-німецьки, бігцем оглянула кімнату, другого офіцера, що сидів біля столу, й зупинила погляд на Хауссері. — Якщо не помиляюся, пан радник, доктор Томас Хауссер?.

— Ви не помилилися. Чим можу служити?





Дівчина, наче одержавши ввічливе запрошення, переступила поріг, причинила за собою двері. Знову уважніше оглянула того, що сидів біля столу.

— У мене до вас справа, пане раднику, — сказала дівчина й кокетливо-соромливо прикусила губу.

— Я слухаю… — суворо кивнув головою Хауссер. Жіночі чари не впливали на нього, й він хотів, щоб несподівана відвідувачка відразу зрозуміла це.

— Але… Бачите… — запнулася дівчина, кинувши виразистий погляд на офіцера.

— Хай вас не бентежить. Це мій друг. І в мене немає від нього таємниць.

— Розумію… Але все-таки, пане раднику, я хотіла б поговорити, про свою справу наодинці.

«Чорт знає що…» — подумав Хауссер. Дівчина говорила лагідно, в її голосі чулося майже прохання й бриніла легка примхлива нотка, але Хауссер почув якусь приховану погрозу, так ніби вона додала багатозначно: «Це в ваших інтересах, пане раднику».

Збентеження радника не сховалося від уваги Оберлендера. Він подумав, що Хауссер, який здавна мав репутацію женоненависника, бентежиться, тільки тому, що вся ця сцена відбувається при свідкові. В таких випадках третій завжди зайвий. От, виявляється, які грішки водяться за радником, якого товариші поза очі звали євнухом. Буде що розповісти знайомим… Ховаючи блудливу посмішку, гість підвівся.

— Мені час, — рішуче заявив він, одягаючи пілотку й подаючи руку господареві. — Дякую. Відвів трохи душу. Я дещо чув, Томасе, про вашу надзвичайно корисну діяльність, успіхи. Щиро бажаю удачі. Великої удачі.

«Третій зайвий» міцно потис руку Хауссеру, кинув на дівчину лукаво-підбадьорливий погляд і поквапно вийшов з кімнати.

— Я вас слухаю. — Радник продовжував стояти біля порога й, видно, не збирався запропонувати їй сісти.

— Пане Хауссер, чи не могли б ви влаштувати мене на роботу?

— Чому ви звертаєтеся з цим до мене? Я не маю відношення до адміністрації.

— Я розумію… Але мені здається, що я могла б бути корисною вам. Я знаю кілька слов’янських мов.

«Їй щось відомо про мене й про мою роботу, — здивувався Хауссер. — Звідки?»

Сказав байдуже, нічим не виявляючи свого занепокоєння.

— Охоче вірю вам, але мені не потрібні помічники, незалежно від того, якими мовами вони володіють.

— Добрий помічник ніколи не зайвий, — добродушно засміялася дівчина. — Я розумію, ви, очевидно, не довіряєте мені. Це природно, — незнайома людина, що впала з неба… Проте я прийшла не з порожніми руками, я маю рекомендаційного листа.

— З цього слід би було починати, шановна фрейлейн, — незадоволено промовив Хауссер. — Чийого листа? Покажіть.

Дівчина розстебнула одну з зовнішніх кишеньок портфеля. Стежачи за її спокійними, впевненими рухами, радник розмірковував над тим, як йому бути, коли справді комусь із начальства спало на думку прислати цю дівчину допомагати йому. Не довіряють? Їм потрібен шпигун? Ні, з цього нічого не вийде! Ідіоти, додумались… Те, чим займається радник Хауссер, — найсуворіша державна таємниця. Він навіть Оберлендеру нічого не сказав, жодного слова. Маючи за помічника цю чарівну дівицю, він не може гарантувати, що таємниці буде дотримано. До біса! Завтра ж відправить назад.

Нарешті дівчина дістала з кишеньки якийсь маленький плоский чотирикутний предмет, який нагадував Хауссеру щось знайоме. Пакетик для марки? Дивно…