Страница 27 из 103
— Злякався? — запитав Бахмутов з ледь помітною усмішкою в голосі.
— Ні, — признався Колесник. — Не віриться…
— Завтра. Якщо наш друг устигне… Виходь з барака, як подам знак. Передам шматочки.
І вони відділились один від одного, загубилися серед смугастих курток.
Колишній учитель математики, капітан-артилерист Бахмутов, давно здогадався, яка система переслідування втікачів забезпечує успіх Білявій Бестії. Все зводилося до кількох цифрових величин: час, що минув з моменту втечі, можлива швидкість пересування втікачів і та відстань, яку вони зможуть пройти за цей час. Усі ці цифри клалися на карту, на якій давно вже було визначено й накреслено найбільш імовірні маршрути втікачів. Вирішити питання, як можна переплутати ці прості розрахунки Білявої Бестії, для Бахмутова не становило труднощів, але з свого гіркого досвіду він знав, що вдала втеча з табору це лише перший і, мабуть, найлегший крок до волі. По той бік колючого дроту втікачів чекали більш серйозні й часто непереборні перешкоди. Як пройти непоміченими сотні кілометрів голодним, спраглим людям в такому примітному смугастому табірному одязі? Могло притупати чудо, а Бахмутов віри» лише в ті чудеса, які здійснюються за допомогою людини.
І він знайшов таку людину.
До кар'єру для вантаження каменю щодня подавали вузькоколійкою невеликий состав платформ. Поїзд обслуговувало три чоловіка: машиніст, кочегар, кондуктор. На час вантаження всіх трьох відводили далеко за паровоз, і можливість будь-якого контакту поїздиш бригади з полоненими виключалася. Але люди мають обличчя її очі. Мова очей, міміки, жестів інтернаціональна. Очі сивовусого кондуктора в старенькій засмальцьованій конфедератці — форменому кашкеті польських «коледжів» кілька разів зустрічалися з очима Бахмутова. Під час руху поїзда кондуктор знаходився на гальмовій площадці задньої платформи й після зупинки біля кар'єру повинен був пройти мимо всього составу, щоб приєднатися до своїх товаришів. От на цьому шляху й помітив він серед вишикуваних полонених, певне, найбільш виснаженого, з на диво жвавими й виразними очима. Полонений щоразу непомітно щось креслив пальцем на грудях по куртці й легенько тупав ногою об землю.
Одного разу, коли полонений повторив свої знаки, кондуктор раптом спіткнувся об виступ примітної, стягнутої залізною скобою шпали. Наступного дня біля цієї шпали під плоским камінцем Бахмутов знайшов записку з загорненим у неї малесеньким стержнем олівця. «Хцялем помоц які спосуб?» Так було написано на папірці латинськими й російськими літерами впереміш. Отже, кондуктор приходив сюди вночі — вночі кар'єр не охоронявся. На таку людину можна було покластись. Вона хоче допомогти, але не знає, як це зробити. Так почалася підготовка до втечі.
Для лейтенанта Колесника лишилося невідомим, яким чином Бахмутов ухитрився налагодити зв'язок з людьми, що знаходилися на полі. Його дружок Ахмет знав ще менше. А Пантелій Шкворнєв, за табірним прізвиськом Слимак, не знав нічого, і все, що трапилося з ним того дня, прийняв за істинне чудо, сотворене божою рукою.
Кар'єр врізався в крутий схил величезного горба й був з трьох боків обнесений стовпами з колючим дротом. Стовпи ці спускалися з схилу до самої вузькоколійки, що простягалася біля підніжжя горба. Тут біля входу в кар'єр розташовувався конвой, який позмінно висилав вартових, що маячили над високими крутими кам'янистими стінами кар'єру. І тут же починався невеликий, завалений напівзотлілим хмизом, порослий невисоким чагарником і очеретом видолинок, по якому з кар'єру витікав струмок, куди військовополонені ходили пити воду.
Пантелеймон Шкворнєв прийшов сюди сам. Він знайшов у кущах чисте місце, молитовно схилився над струмочком і, не поспішаючи, блаженствуючи, напився водиці і в думках подякував Всевишньому, що дарував йому задоволення спраги в тиші й спокої, серед зеленого мирного листя. В тому ж благоговійному настрої він виліз із кущів і тут побачив перед собою двох полонених, зайнятих дивною роботою. Пригнувшись, вони обережно підіймали верству злежаного, затоптаного в сиру землю хмизу, під яким відкривалась неглибока вимощена сіном яма з якимись пакунками й пляшками на дні.
Колесник і Ахмет помітили Пантелеймона, коли він, розгублено й придуркувато всміхаючись щербатим ротом, підійшов майже аж до них. В першу мить вони наче остовпіли. Поява Слимака була для них рівнозначною катастрофі. Товариші перезирнулися. Темні бистрі очі татарина сказали: «Вбити!» Ні, вони сказали більше: «Павлусю, ти сам знаєш, що це за людина. Він зрадить нас своєю дурістю. Нічого не зробиш — його треба вбити. Зараз, цієї ж хвилини, не роздумуючи. Вагатися не можна. Бо це буде зрадою. Ну, вирішуй!» Колесникові перехопило подих. Можливо, сам того не помічаючи, він заперечливо кивнув головою.
— Іди сюди, Слимак…
Пантелеймон щось зрозумів. Можливо, й не зрозумів, а лише відчув небезпеку. Що задумали ці двоє? Чому вони так дивляться на нього? Наче опинившись на краю високої кручі, він обережно відступив назад. Малесенький крок від небезпеки.
— Шайтан… — злобно прошепотів Ахмет побілілими устами. Він зрозумів, що момент пропущено, й Слимак може закричати, перше ніж їм удасться схопити його й затиснути рот.
Пантелеймон зробив ще один крок назад. Тут Колесник простяг до нього руку, на долоні лежало три сірих сухих шматочки.
— На! Це хліб… Візьми.
Вигляд хліба справив на Пантелеймона магічне враження. Наче загіпнотизований цими сірими шматочками, він спустився слідом за Колесником у яму. Тут Колесник навалився на нього, затиснув рота.
— Лежи. Лежи як мертвий. Житимеш. Писнеш — задушу.
Татарин опинився поруч. Пласт хмизу опустили й притисли до себе. Стало темно. Тепер Пантелеймон зрозумів, що задумали ці двоє.
— Хлоп'ята, кохані, де два, там і три. Третє число щасливе — бог трійцю любить.
— Мовчи, шайтан, — штовхнув його ліктем татарин. — Кому сказав: мовчатимеш — житимеш.
Тривога знялася через дві хвилини. Першим стривожився староста, в чию групу входив Ахмет. Він заявив офіцеру конвою, що в нього не вистачає однієї людини. Не встигли розпочати пошуків, як прибув поїзд, і старий кондуктор, схвильовано плутаючи польські й німецькі слова, почав пояснювати есесівцям, що він тільки-но бачив двох людей у. смугастому одязі, які бігли серед рідкого чагарника по схилу горба.
Полонених негайно вишикували, порахували. Бракувало трьох.
Бахмутов стояв у строю, напівзаплющивши очі. Він був задоволений початком — події починали розгортатися точно за розробленим графіком. Але куди подівся третій? Хто він? Бахмутов напружив слух. Рядами йшло: «Полтавець, Татарин. Слимак». Слимак? Невже він також утік? Цей нещасний, не сповна розуму баптист? Що сталося?
Зникнення Слимака прилило не лише Бахмутова. Те, що втекли Полтавець і Татарин, нікого не здивувало. Але Слимак… Цього ніхто не міг зрозуміти.
Білява Бестія, коли його повідомили про втечу трьох військовополонених, не повірив був, застиг із здивовано зведеною бровою. Як? Учорашнього уроку їм мало? Вони все ще не підкорилися його волі?
Радянські військовополонені, що знаходилися в таборі, здавалися комендантові одноликою масою, чимось подібною до страшного величезного, багатоокого й підступного звіра, охлялого, знесиленого, але все ще готового до стрибка. І коли Еріх Шнейдер, чистенький, рум'яний, напахчений дорогим одеколоном, одягнений у добре припасовану до його фігури есесівську форму, з'являвся за колючим дротом, то він почував себе таким собі бравим цирковим приборкувачем, що безстрашно прогулюється а клітці з левом і навіть не боїться засунути свою біляву голову в страшну, бридку ікласту пащу. Та про ці відчуття гауптштурмфюрер не розповідав нікому, вони були його таємницею так само, як і те, що в юнацькі роки, ще до вступу до військ СС, він мав намір стати приборкувачем диких звірів у цирку й був змушений відмовитися від цієї ефектної кар'єри після одного неприємного випадку. Одним словом, він виявився боягузом, і коли йому потрібно було ввійти самому без наставника в клітку з дикими звірами, він не зміг себе змусити зробити це. Очевидно, цей прикрий випадок на все життя залишив слід у свідомості Еріха Шнейдера, й зараз по дивній асоціації він згадав цю подію, й давно пережитий страх знову кольнув його серце.