Страница 24 из 103
Це було так несподівано, що Оксана розсміялася.
— Пані Гелено, в такому разі, ми з вами вже друзі, — заявила вона весело. — Вставайте, вмивайтеся й будемо снідати. Признаюся, я вже добре таки зголодніла.
— Так, пані добра артистка, тому її й послали сюди. Хай пані скаже, якщо вона совітка, де вона так добре навчилася розмовляти по-польськи!
— А хіба я добре розмовляю?
— Для українки непогано.
— Дякую, — всміхнулася Оксана й перейшла на англійську, — Де ви жили в Англії? Вам сподобалася ця країна? Правда, що там часто бувають тумани?
Тут уперше на обличчі Гелени з’явилася розгубленість.
— Ви все зрозуміли? — продовжувала Оксана по-англійськи. — Зрозуміли, я бачу по очах. Бачите, я не запитую, де ви проходили підготовку, вчилися радіосправи, стрибали з парашутом і як звуть того, хто послав вас сюди. Мене це Не цікавить. Вставайте, пані Гелено. Будемо снідати.
Оксана подала руку жінці, щоб допомогти їй устати, і вражена Гелена прийняла її руку. Та перш ніж вийти з землянки, вона запитала:
— Пані, скажіть, як ви опинилися тут, серед бандерівців?
— Яких бандерівців? Пані помилилася. Тут радянські партизани.
— Не вірю. Тут не може бути радянських партизанів. Докази?
— О! За цим зупинки не буде. Невже вам не пояснили обстановки перед тим, як посилали?
— Я знаю обстановку… — похмуро сказала Гелена.
Ординарець командира сидів біля дуба, поруч з вартовим, курив. Побачивши, що Оксана виходить із землянки разом з затриманою в лісі парашутисткою, він схопився. Видно, помітив, що дівчина задоволена розмовою, яка відбулася, і по його устах перелетіла схвальна усмішка.
— Звідки ви родом, товаришу? — запитала його Оксана.
— Тутешній… — ухильно відповів партизан.
— Українець?
— Так.
— А ви, товаришу вартовий?
— Те ж саме, — відповів вартовий, ліниво підводячись на ноги.
— Поляки в загоні є?
Ординарцеві ця розмова не була приємною й зрозумілою. Він хитрувато всміхнувся:
— Запитайте командира. Він знає…
Оксана засміялася розуміюче. Гелена, стиснувши губи, недовірливо, допитливо дивилась то на одного, то на іншого партизана й, здається, переконалася, що хлопці не грають і що їх відповіді не заготовані заздалегідь. Коли вона почала вмиватися, знову, цього разу вже більш виразно, долетів дитячий плач, і вона завмерла з намиленим обличчям, не підводячи голови.
— Хочете глянути на дитину? — запитала дівчина.
— О, пані, я буду вдячна…
Оксана наказала ординарцеві піти до командира й від її імені попросити дозволу привести в землянку жінку з дитиною.
Сніданок минув у повній мовчанці. Гелена замислено жувала кашу, очі її то. ставали порожніми, то в них відбивалася якась тривожна думка, й вона завмирала на секунду з піднесеною до рота ложкою, то її насторожений погляд падав на постать дівчини, але дивитися Оксані в вічі вона уникала.
Оксана не турбувала її питаннями. Найважча розмова була ще попереду. Розвідниця обмірковувала не лише докази, до яких їй треба буде вдатися, щоб схилити на свій бік Гелену. Її як людину хвилювала доля цієї жінки, й коли вона говорила Гелені, що вона їй не ворог, а друг, це були не просто слова. Гелена з’явилася з чужого, ворожого Оксані світу, але в цьому світі були не лише вороги, а й друзі і ті, хто міг стати другом. Таких людей була більшість. Оксана думала про те, що саме спонукало Гелену піти на ризик. Гроші? Звичайно, гроші відігравали для неї важливу роль — чоловік загинув, вона в чужій країні, дитина… Але, очевидно, це не було головним, були й інші причини. Які? Палкий патріотизм? Бажання допомогти своєму, народові? Схоже… Хай це залишиться Гелені, на це ніхто не посягає.
Наприкінці сніданку ординарець привів низеньку селянку в стьобаній безрукавці з закутаною в хустку дитиною на руках. Личко дитини було брудне, в червоних прищах, вона смоктала ганчірочку, яку мати раз у раз умочала в чашечку з молоком.
Гелена, ледь зачувши кроки, відразу насторожилась, підвелася і з прояснілим обличчям, притиснувши руки до грудей, ступила назустріч селянці. Вона дивилась на дитину жадібно, сяючи вологими очима. Селянка не розуміла, для чого її сюди привели, але, побачивши двох жінок, почала, наче виправдуючись, пояснювати, що вона відлучила дитину від грудей, а соски немає, й дитина ніяк не звикне до ганчірочки, зчиняє крик на весь ліс. Вона намагалася говорити по-українськи, але постійно збивалася, вставляла польські слова, й ця особливість її мови, видно, не відразу дійшла до свідомості Гелени.
— Пані полька? — запитала Гелена раптом, допитливо й здивовано видивившись на селянку.
— Так!
— Звідки?
Жінка назвала своє село й, скривившись, заплакала, почала розповідати, як на них уночі напали бандерівці, й вони ледве встигли втекти, взявши з собою лише корову, а все інше, що наживалося роками, пішло димом і прахом, і що коли б не совіти-партизани, яким допомагав її чоловік, то невідомо, що було б з ними. Певне, погинули б, як багато інших.
— Чоловік пані поляк? — знову запитала Гелена.
— Так! Наше село все з поляків.
— А де чоловік зараз? — допитувалась, не зводячи очей з селянки, Гелена.
— З нами, пані, тут нас декілька польських сімей, а як далі буде, не знаю. Нас хочуть відправити ближче до Білорусії, туди, де більше партизанів. А мій чоловік, він… Він хоче лишитися тут, з цими партизанами.
Селянка заплакала ще дужче, слідом за нею закричало й мале. Мати підхопила потрісканими пальцями ганчірочку, швидко намочила її в молоці, всунула в рот дитині. Гелена з нерухомим обличчям дивилася на неї, видно, вражена всім, що вона почула.
Оксана мовчки слухала розмову, не вставляючи до неї жодного свого слова. Вона розуміла, що розмова ця розкриє очі Гелені на багато що. Розвідниця з гордістю подумала, що в її руках найкраща і найвірніша зброя — правда.
Після того, як дві польські жінки наговорилися досхочу й селянка пішла, Гелену важко було впізнати. Від її войовничості, непримиренності, запеклості не лишилося й сліду. Вона сиділа на колоді сумна, заглиблена в свої суперечливі думки.
— Пані Гелено, тепер ви вірите, що я вас не обманювала?
— Так.
— Можливо, у вас виникає думка, що жінку, яку ви бачили, спеціально підготували для зустрічі з вами?
— Ні! — після деякого вагання твердо заявила Гелена.
— Тоді прошу вас зробити те, що ви обіцяли…
Гелена пильно подивилась на дівчину.
— Добре, хай пані це знає. Я прилетіла з Англії, мене післали ваші союзники.
— Хто?
— Точно не знаю, слово гонору, — притиснула руки до грудей жінка, наче закликаючи цим жестом вірити в щирість її слів. — Зі мною розмовляв представник нашого польського уряду в Лондоні. Двічі. Перед тим, як я вступила до школи, і коли повинна була летіти сюди.
— Що він сказав вам?
— Він сказав, що коли я виконаю завдання, то врятую життя кількох десятків, а може, й сотень тисяч поляків.
— А вам не спадало на думку, що вас можуть одурити?
— Ні! — блиснула очима Гелена. — Ні, ні!
— Але ж ви змогли зараз переконатися, що вам неправильно описали обстановку в тутешніх місцях?
Гелена спохмурніла, не відповіла.
— Ви не сподівалися зустріти тут радянських партизанів і тому прийняли їх за бандерівців. Чи не так?
— Ті, хто посилав, могли не знати…
— Добре. А звідки в вас така тверда впевненість, що вас не могли обманути? Адже якби вам вдалося виконати своє завдання, то ви так би й не довідалися про зміст тих шифровок, які б ви приймали й передавали через свою рацію… Я, здається, не помиляюсь?
— Так, я зв’язкова, тільки зв’язкова, — палко підтвердила жінка. — Більше я нічого не скажу пані.
Гелена відразу ж замкнулася, і в її очах з’явився вогник фанатичної впертості. Це було те, чого Оксана боялася найбільше. Треба було починати спочатку.
— Гелено, подумайте й скажіть, кому в даний момент вигідно, щоб українці й поляки ворогували, вбивали один одного? На це питання ви мені можете відповісти?