"Володар Всесвіту"

Почати все спочатку Петерсон не міг. У нього просто невистачить сили довести справу до кінця… Ех, коли б згадати Вагнерівську схему!.. Здавалося, вона колись так врізалася в мозок, що її й не виколупаєш звідти!.. Але то було тоді, коли голову Петерсонові облягав чудесний «радіошолом». А тепер для відновлення в пам'яті схеми інтегратора треба насамперед мати цей інтегратор. Коло замкнулося.

Чотири роки тому Майкл Паркер-Третій, спадкоємець Паркера-Другого, запропонував Петерсонові в знак особливої прихильності неабияку посаду в лабораторії військової радіоапаратури. Джек тоді погордливо відкинув цю пропозицію. Сьогодні, картаючи себе за нерозсудливість, він прийшов до Паркера, щоб заявити про свою згоду. Але Паркер-Третій навіть «не впізнав» його. Податися більш нікуди.

Петерсон постояв на розі Уолл-стріту й Бродвея, намірився звернути ліворуч, до Баттері-Парк, — там були зручні лави, — а потім передумав: холодно. Заночувати краще в Ріверсайд-Парку, хоча б за Сто шістнадцятою Західною вулицею, десь поблизу Колумбійського університету. Там є хоч якийсь затишок проти пронизливого північно-східного вітру.

Але в кишені не було ані цента, а до Сто шістнадцятої Західної вулиці звідси не менш як п'ятнадцять кілометрів. Раз у житті, маючи гроші й вільний час, можна пройти цим відтинком Бродвея, — «Великого Білого Шляху», який і справді вночі освітлений яскравіше, аніж вдень. Від самої думки про таку подорож з порожньою кишенею повз найшикарніші магазини, ресторани та кафе у Петерсона стало на серці тоскно.

Ні, вже краще податися через міст до Брукліна, і там, де-небудь біля Мертл-авеню, знайти вентиляційну шахту метро, — давитиме в ребра гранчаста поверхня сітки, зате не дошкулятиме холод.

Пройшовши два квартали Бродвеєм, Петерсон біля, Сіті-Холл звернув праворуч, до Бруклінського мосту.

Він ішов швидко, майже біг, як бігають усі мешканці цього міста, що вибрало собі за лозунг: «Час — гроші!»

Зараз, у вечірніх сутінках, серед строкатого потоку людей, які посунули з ділових кварталів Манхеттена до Брукліна, Джек Петерсон здавався одним із багатьох, — дрібним клерком чи третьорядним техніком, на якого десь чекає кістлява сердита місіс, благеньке зручне ліжко і пілюлі від головного болю. І, зрештою, ця перспектива, була зовсім не такою страшною, як колись здавалося Джекові. Навіть хотілося мати отаке своє затишне лігво — власне; друга, — хоч якого-небудь, аби він вислухав і підтримав… Друг… Як йому невистачало зараз друга!

Джек спробував заговорити з перехожими. Але всі були байдужими, мовчазними.

І він облишив свої спроби розвіятися, знайти у когось підтримку. Справді, хто в Нью-Йорку, та й взагалі у Америці, може зацікавитися чужою долею?.. Тут кожен за себе, кожен проти всіх. А він хотів один зробити добро їм усім… Але чи може інтегратор, хоч і найпотужніший, збудити оцей сірочорний потік людей?.. Ну, опроміниш їх раз і вдруге… Їм здасться, що й справді слід бути чесними, товариськими, роботящими… А потім вони підуть на роботу, повернуться звідти втомленими й голодними, з розладнаною цілоденним гармидером і скаженими темпами праці нервовою системою… Опромінювати їх знову й знову?.. Але тоді жоден мозок не витримає такого перевантаження, і чудесний інтегратор стане звичайнісіньким засобом знищення… А ті, хто володіють мільярдами, — хіба вони згодяться на опромінювання? Хай проти нового, надпотужного генератора не вистоять сталеві каски. Але будуть винайдені нові засоби захисту, — монополісти лишаться монополістами, і все буде як і раніш… Отже, треба ізолювати всіх, кого приваблює війна, всіх, кому до смаку поневолення людини людиною, всіх, хто, не працюючи, живе з чужої праці… Добровільно на це вони не згодяться, ясно. Вони почнуть боротьбу з найновішою зброєю в руках… Ну, то, значить, треба вирвати у них цю зброю і…

Петерсон подумав про це, і в нього затерпло серце: та він же дослівно повторив те, що пропонують комуністи!.. Зброя проти зброї. Знищити монополістів…

То яка ж тоді рація мучитися, мріяти, існувати лише заради майбутнього чудесного інтегратора?

Джек ішов усе повільніше й повільніше. Зупинився, позирнув назад.

Нью-Йорк, місто-велетень, місто-хижак, поставав звідси у всій своїй красі.

Вогні… Мільйони вогнів… Мерехтять, переливаються, міняться в кольорах. Скупчуються в групи. Тягнуться смугами. Все живе, все пульсує, наче місто перетравлює людей, які потрапили до його пащеки.

З лівого боку, на південному кінці Манхеттена, вогні подерлися на неймовірну висоту. Це скупчилися хмарочоси, які повинні кожного, хто підпливає до Нью-Йорка, ще здалеку вразити, пригнітити. Десь там, в порту, стоїть статуя Свободи. Але тьмяного вогника її факела не видно, його надійно затулили доларові цитаделі Уолл-стріту.

— Свобода! — прошепотів Джек Петерсон.

Він позирнув через поруччя Бруклінського мосту вниз.

Різкий вітер зірвав з нього благеньку кепку, помчав і аж ген далеко шпурнув у брудні й холодні хвилі Іст-Ріверу.

А услід тій кепці, наче жалкуючи за нею, стрибнув з Бруклінського мосту і Джек Петерсон, людина, яка натрапила на правильний шлях тільки тоді, коли в неї вже невистачало сили зробити по цьому шляху хоча б один крок.

Він летів довго — Бруклінський міст височезний.

І в останню секунду, в момент найбільшого напруження мозку, перед ним яскраво, як на екрані, виникла повна схема інтегратора, — схема, яка вже була йому зовсім непотрібною.

Щеглов завів Паріму до великого світлого залу і з підкресленою урочистістю сказав:

— Ви хотіли бачити диференціатор?.. Ось він!

— Де?

Паріма здивовано поводила головою: не те що диференціатора, а й взагалі будь-чого, що говорило б про медицину, вона не помічала. Це приміщення скоріше скидалося на радіостудію: на підлозі — м'який килим, біля стін — прожектори й гучномовці, невелика тумба, облямована красивою пластмасою. Оце й усе.

Дівчина по черзі зазирнула в усі кутки, постукала кулаком по м'якій обшивці стін, позирнула навіть на стелю, і ніяково знизала плечима:

— Не бачу!

Їй здавалося, що інженер просто жартує. Вона скінчила курси радистів, понад рік працювала в Сінгапурській радіостанції і, безперечно, зразу могла б помітити оту складну радіотехнічну споруду, про яку так багато розповідав Щеглов.

Щеглов підійшов до тумби і одкрив кришку:

— А це?

— Це?! — здивувалась Паріма. — І отут — понад п'ять тисяч радіолампочок?

— Цього я не говорив! — засміявся Щеглов. — Я сказав: «тріодів». Але це не лампи, а кристали. Кожен з них має обсяг два кубічних міліметри. Схема — Друкована. Тільки це й дало можливість досягти такої портативності.

Він відкрив бічну кришку приладу, і Паріма захоплено зойкнула: який монтаж!

Але слово «монтаж» сюди вже не пасувало. Тут не було дротів та звичайних радіотехнічних деталей, до яких ці дроти припаюються. Кожен з каскадів диференціатора становив собою тонку пластмасову пластинку, на поверхні якої стріблом та спеціальними фарбами було видруковано радіосхему. Срібні смужки проводили струм так, як і проводи. Опорами правили смужки фарби. А крихітні кристалічні тріоди, що виконують роль електронних радіолампочок, були заштамповані в пластмасу, і лише цятки металу в місцях приєднання до схеми і вказували на їхню присутність.

— Надзвичайно!.. Надзвичайно!.. — Паріма не втрималась і по-дитячому сплеснула в долоні. Потім позирнула збентежено на Щеглова. — Ой, пробачте… Петре Сергійовичу, скажіть: то оце й є отой інтегратор, який ви почали проектувати ще в Грінхаузі?

— Не інтегратор, а диференціатор, дівчино! — посміхнувся Щеглов. — Це — по-перше. Апарат служить тільки для лікування. А по-друге… Як би вам сказати?.. Я дійсно проектував щось схоже. Але… Але коли я повернувся з Малайї до Радянського Союзу і запропонував свій проект, мені без зайвих слів показали два пристрої. Один із них — інтегратор, тільки такої потужності, яка Харвуду й не снилася. А другий… — інженер кивнув головою в бік пластмасової тумби.