"Володар Всесвіту"

Вогник згас, а потім блиснув через хвилину вже лівіше.

— Гей, на човні! — закричав інженер. — Зачекайте! Ніхто не відповів. Тоді Щеглов прискорив рух. Та й човен, що вже почав проступати в імлі сірою плямою, рухався все далі в море. Інженер перейшов на брас, наче йшлося про перше місце в змаганні на швидкість, наздогнав надувний гумовий човен і, відсапуючись, сказав сердито:

— Ну, що це ще за жарти?!

Йому мовчки простягнули весло і допомогли вилізти з води. А потім на його скроню впало щось важке. Запали темрява і тиша.

І ось тепер Щеглов навіть не зміг би сказати, скільки ж минуло часу з дня загибелі «Ігарки». Тьмяно, невиразно згадувалася вузька металева камера. Хтось, схилившись над ним, зв'язаним, витягає з його кишені гумовий гаманець з документами.

— Чеклофф… інженер… — говорили англійською мовою. — Ну, цього можна передати Харвуду. Пам'ятаєте, він просив?

Щеглов щось закричав, але що саме — забулося. І тоді йому на обличчя впала мокра ганчірка, почувся неприємний, нудотний запах якоїсь рідини. І тільки отут, — у бронетранспортері, коли судити з гуркоту мотора та скреготу гусениць, — Щеглов остаточно прийшов до тями, — з важкою, немов після хвороби, головою.

Він не лаявся, не погрожував — усе це було зайвим. За таких обставин краще вдавати з себе непритомного, — може вдасться щось підслухати. Але, як на те, супутники трапилися не з балакучих. Тільки несподівана пригода й порушила мовчанку одного з них.

«Хто зірвав місток?.. Хто стріляв по машині?»

Інженер міг припускати все, що завгодно, з однаковим шансом помилитися.

«Може — партизани?»

Так, може й партизани: уся південно-східна Азія охоплена визвольним рухом. Але яка ж це країна?.. В'єтнам?.. Корея?.. Таїланд?..

Бронетранспортер знову вибрався на рівний шлях. Мотор гуркотів приглушено, машина йшла плавно, без поштовхів і гойдань, — мабуть, по автостраді.

— Коли повернешся до Сінгапура, — промовив той же голос, — встанови на транспортері ще один кулемет. Та не завадило б також зміцнити борти.

— Так.

«Сінгапурі — майже зрадів інженер. — Отже, це — Малайя!.. Обстрілювали — малайські партизани… Ну, то говори ж, говори далі, виродку!»

Але знову, — І дуже надовго, — запала мовчанка. Аж ось бронетранспортер кудись звернув, притишив ходу, зупинився. Почулося брязкання металу, скрипіння, — певно, відчиняли браму, — а слідом за тим чийсь вигук:

— Хелло, Джонсон! Привіз?

— Хелло, Сміт!.. На жаль, тільки одного. Але за цього ти мені ще маєш віддячити: справжній росіянин та ще й інженер!

— Хо!.. Чи не отой, що…

Голоси віддалялися. Інженер уже ледве-ледве розбирав слова:

— Так, так!.. А де ж бос?.. Я маю йому дещо передати.

— Давай мені. Харвуд зайнятий…

«Джонсон. Сміт. Харвуд».

Ці прізвища вкарбовувалися в мозок Щеглова, як щось надзвичайно важливе. Він не бачив облич цих двох, але запам'ятовував кожну інтонацію голосів.

«Ну, то зачекайте, Джонсон, Сміт і Харвуд! — думав інженер. — Ми ще поквитаємося з вами за все!»

Знову загуркотів мотор, і бронетранспортер рушив з місця. Він звернув праворуч, в'їхав у якесь приміщення, — гуркіт враз став лунким, — і зупинився.

— Перенесіть його в п'яту, — сказав хтось. Загуркотіло залізо. Чиїсь руки схопили інженера, підняли у повітря.

— Чи не дав він дуба, часом?

— Та ні, дихає. Непритомний, мабуть. Лихо з цими кволими — довго не витримують.

Отут уже й Щеглову стало страшно. Байдужі голоси, загадкові натяки… Куди ж, зрештою, він потрапив? Що чекає На нього отут, десь у нетрях Малайї?

Та знову ж ніхто йому не відповів би на ці запитання.

Його поклали на ноші, понесли кудись… Праворуч… ліворуч… Вгору… вниз… Нарешті, як мішок з просом, перекинули на щось досить тверде, розв'язали руки й ноги, стягли з голови запону і вийшли. Клацнув засув.

Лише тоді інженер розплющив очі.

Крихітна камера, обшита блискучим металом. Металеве ліжко, стіл, стілець, пригвинчені до підлоги. Жодного вікна, — зате низка темних отворів у стінках. Під стелею — тьмяна лампочка. На столі — чистий папір і кілька олівців.

Зовнішній вигляд камери не розкривав нічого. Тоді інженер розпочав більш старанний огляд.

Двері — металеві, суцільні, без жодної шпаринки. Під ліжком — пусто. В отвори на стіні можна засунути кулак, але він одразу ж натикається на якісь грати. Вентиляція? Тоді навіщо стільки патрубків? Досить було б і одного. Та до того ж і спрямовані ці отвори якось дивно: навскоси до поверхні стінок… Так, оцей сюди — до столу… І цей також… А ці?.. На ліжко… Що ж це означає?..

Мозок, звичний до проектування, одразу ж визначив: коли б продовжити оці отвори в камеру, вони перетнулися б у двох точках — над столом, на рівні обличчя і над ліжком, саме там, де під суцільним матрацом зроблено підвищення для голови.

Може, це труби для спостереження?.. Але чи не краще було б встановити один екран, — хоча б на стелі?

Так, небезпека могла прийти саме з оцих отворів.

Хоч як був збуджений зараз Щеглов, але тривала подорож з мішком на голові далася взнаки. Млосно щеміли м'язи. Паморочилася голова. Хотілося лягти, заснути і спати й спати. Справді, слід, було спочити, щоб, про всяк випадок, набратися сили.

Інженер вмостився на ліжку, поклавши ноги на підвищення. Але так було незручно лежати. Незабаром у нього заболіли в'язи і перед очима пішли кола, — кров з усього тіла припливала до голови, яка лежала найнижче. І тоді Щеглов, махнувши рукою, ліг навпаки, — саме так, як цього, напевне, добивався той, хто обладнував цю камеру.

З годину, або може й зо дві, Щеглов не міг заснути, хоч як силкувався, а потім зразу наче впав у провалля. Він спав, мабуть, довго, — міцно, без сновидінь, — і прокинувся тому, що його почав душити сміх.

— Ох-хо-хо!.. Ох-хо-хо!.. — реготав інженер, протираючи очі. І раптом отямився, скочив з ліжка, сів до столу, помацав доба: що це — божевілля? Та чи ж до сміху зараз?

Але йому все одно хотілося сміятися. Реготати. Іржати, тримаючись за живіт. Несамовите бажання доводилося стримувати, ціною величезного зусилля волі.

Нараз йому стало невимовно тоскно. Потягло схилитися до когось на плече, заплакати, поскаржитись на лиху долю. І він, оцей дорослий мужній чоловік, який не раз дивився смерті в очі і мовчки терпів найбільше горе, справді, мало не заплакав. Обхопив голову руками. Застогнав… І враз скочив: у ньому прокинувся несподіваний гнів — невідомо проти кого. Захотілося громити, трощити, ламати. Не тямлячи себе, він ударив кулаком по металевому столу так, що аж письмове приладдя приснуло в різні боки. Це ще більше роздратувало його, і він почав шматувати папір, нівечити олівці. Один із них закотився під стіл, у куток. Щеглов нагнувся, щоб покремсати і його… і схаменувся: та що ж це таке? Треба взяти себе в руки. Почати якісь обчислення, чи що — аби тільки зосередитись на чомусь і не давати волі збудженим нервам.

Але щойно він підвівся, як гнів охопив його ще з більшою силою. Олівець! Клятий олівець у кутку під столом! Його треба розтрощити, розпорошити!

І знов у інженера прояснилося в голові, коли він забрався під стіл. Повернулася здатність до міркування.

— Стривай, стривай… — мимрив Щеглов собі під ніс. — Отвори… Проти столу… А що, коли підвестися на єдину мить?

Він визирнув із своєї схованки лише на частку секунди, але й цього було досить, щоб встановити: так, хворобливі явища спостерігаються над столом, а під ним безпечно.

— Якийсь газ? — міркував уголос інженер. — Ні, тоді скрізь було б однаково… Може, якісь хвилі?.. Так, мабуть хвилі — бо інакше навіщо ж оці металеві стіни? А металева кришка стола — добрий захист… Ну, то, панове, хто ви там не є — прошу!.. Провадьте свої експерименти, а я посиджу під столом!

З виглядом хлопчака, який перехитрував супротивника, Щеглов умостився зручніше у своєму затишку.

— Сміх, горе, гнів… Несподівані різкі зміни настрою… Як це пояснити?.. А що ви ще приготували для мене, містери? І, певне, не тільки для мене…