Страница 60 из 68
І настав час, коли батько з матір’ю вже змушені були ховатися від сина зі своєю любов’ю. А любов ще була такою молодою і так багла усамітненості. І хоч планета безлюдна, та, як невдовзі з’ясувалося, сховатися від Адамчика бодай на годину було не так легко.
А печера була одна на трьох.
Іноді вдень, коли вдавалося Адамчика на годину приспати, хутчій бігли з печери і падали у високі густі трави.
Якось після отакої втечі в густі трави і трапилося... Повернулися до печери, а сина немає.
Оббігали всю бухту, кликали, гукали, кричали - тільки чайки у відповідь жалібно кигичуть та мартини регочуть.
Адам збігав до річки, там метався і кричав до хрипоти, у відповідь - ні звуку.
І тоді він одчув неспокій.
Єва заголосила:
- Ой, чуло ж моє серце! Ой, біда ж прийшла!.. Ой, немає ж мого синочка!..
- Що з ним могло трапитись? Гуляє десь...
- Він же нікуди раніше не ходив. Та й куди може піти на безлюдній планеті?
- За метеликом погнався, а там якусь пташку побачив чи жучка, а там... - невесело фантазував Адам. - Він зараз у такому віці, що все йому цікаво, все манить.
- І це говорить батько, у якого пропала... щезла дитина?
- Хто тобі сказав, що вона пропала та щезла?
- Але ж немає нашого синочка, нема-ає-є!..
- Зараз немає, а через півгодини прибіжить...
Та Адамчик не повернувся ні через півгодини, ні через годину.
В одну мить Єва зів’яла, постаріла, поникла, як підрубане під корінь дерево. І голосила, не бачачи світу білого. Такого голосіння Адам ще не чув за своє життя.
Час од часу Адам з’являвся біля печери, питав на ходу “Немає?..” і біг по ширшому колу, намагаючись утекти від Євиного голосіння. Але втекти від нього було неможливо.
- Помовч! - прохав він Єву. - Дай хоч хвилину подумати, прикинути, знайти якісь версії, перебрати варіанти...
- Що версії?! Що варіанти?! Його схопив печерний ведмідь.
- Печерні ведмеді живуть у Північних горах і сюди, до моря, приходять рідко. За дев’ять років було лише два випадки.
- А це третій...
- Не наговорюй!
- А раптом... він захотів скупатися в морі?
- З наших розповідей він знає історію про спрута, який колись на тебе напав. Ні, в море він сам не піде.
Не встигав Адам обдумати одну версію, як Єва миттю висувала іншу. І голосила, голосила, голосила...
- Та помо-овчи-и!!! - крикнув він, бо урвався терпець, і пригорнув її до себе.
Єва притулилась до чоловіка і, схлипуючи, знеможено затихла.
- Це нам кара за любов! За наше щастя! От і втратили сина, - знову забідкалася Єва. - Чує моє серце... Укра-али сино-очка, укра-али!..
- Та хто його міг украсти! Привиди, чи що?
І тільки-но вихопилось в Адама те слово “привиди”, як його наче струмом обдало.
- Стривай, стривай! Дай подумати!.. Ми водили Адамчика до чорних привидів на хребет? Водили, - відповів він сам собі. - Вони йому сподобались? Точніше, заінтригували. Так? Так. Просив він нас забрати ті привиди до печери, щоб нам усім разом було веселіше? Просив?
- Особливо маленького привида-хлопчика, тобто своє відображення, - пожвавішала Єва.
І обоє, не кажучи більше й слова, кинулись у Мідні гори. Не бігли, а наче летіли, не відчуваючи грунту під ногами.
Адамчик, живий і неушкоджений, стояв на гребені хребта і мирно “розмовляв” з таким же, як і він, маленьким хлопчиком, котрий стояв на протилежному хребті.
- Я з ним балакаю, балакаю, а він мовчить, - зустрів він батька з матір’ю скаргою на маленького чорного привида. - Я його до себе в печеру запрошую - не йде. Такий гарний хлопчик, а мовчить і мовчить. Я хочу з ним гратися...
Єва заголосила і накинулась на батька:
- Чув?.. Йому потрібні люди!
- Давайте заберемо чорного хлопчика до себе. Йому погано самому в горах. Він хоче з нами жити.
- Чому погано? - запитав Адам. - Адже у нього є тато і мама. Ось вони зараз з’являться.
Ледве Єва з Адамом ступили на хребет, як по той бік біля маленького привида з’явилися два дорослі.
- Прийшли!.. - заплескав у долоні Адамчик. - Тато й мама прийшли! Тепер він не сам! І він теж у долоні плеще, бо зрадів, що тато й мама прийшли.
Єва схопила сина на руки, обціловуючи його, промовляла:
- Синочку мій, я тебе більше не залишу самого ні на хвилину.
- І дарма, - озвався Адам. - Його треба привчати до самостійності. Бо самостійність теж іноді може знадобитися.
Тільки тепер Адам збагнув, що таке рідна дитина. І якими б важкими не були недоспані ночі, справжні труднощі тільки починаються. Синові потрібні Земля і люди. А якщо земляни не прилетять, що чекає їхнього сина? Йому стало страшно від цієї думки, і він поспішно прогнав її геть, переконуючи себе: ні, ні, земляни їх не залишать у біді!..
- Хлопчику! - гукнув Адамчик до своєї проекції на сусідньому хребті. - Приходь до нас у гості. Ми будемо вдвох гратися у бухті. Чуєш, хлопчику?
- Того хлопчика не відпустять тато з мамою, - крізь сльози сказала Єва. - Вони бояться його самого відпускати.
- То хай він бере з собою тата і маму.
І махав йому рукою.
А на протилежному хребті маленький чорний хлопчик на руках у мами теж махав йому рукою.
Після всього, що вони перенесли вдень, уночі було не до сну.
Та й сон не йшов до них тієї ночі. Вони лежали довго, терпеливо чекаючи сну, та згодом переконалися, що марна затія, - повставали. Адамчик, розкидавшись на шкурах, безтурботно посвистував носиком та іноді швидко-швидко смикав ніжками - певно, й уві сні кудись біг. А бігати він умів і любив. Єва прикрила його одіяльцем, зшитим із вим’ятих шкур, чмокнула в щоку, і вони вийшли з печери під шатро зоряного неба. Колись незнані їм зоряні сузір’я за ці роки стали близькими й рідними, і небо вже не видавалося чужим.
Сіли на теплому камені під скелею, зітхнули полегшено, що все скінчилося добре і ще один день на планеті минув благополучно й, отже, ще на один день стала ближчою Земля. Дув морський бриз, приємно обвівав лице, підхоплював Євине волосся і кидав його Адамові в обличчя. Адам ловив його губами, і гарно у нього було на душі: все скінчилося добре і Єва поруч. Море було відносно тихим, темним, лише зрідка зітхало. Але вони зникли, що море завжди важко зітхає у пітьмі ночі, зітхає навіть тоді, коли тихо. А ліворуч, на Великих Рівнинах, над землею носилися світлячки, то падаючи в трави, то іскрами шугаючи вгору. За далекими звідси Західними горами беззвучно спалахували бузкові блискавиці, іноді аж фіолетові, але грому не було чути.
- Дивно, - озвалась Єва. - Сиджу вночі біля печери на чужій планеті, а таке відчуття, ніби я вдома сиджу на порозі отчої хати. Чому це так?.. - І сама собі відповіла: - Мабуть, тому, що тут у мене народився син. Ця планета стала батьківщиною нашого сина, тому й нам вона рідніша.
- Колись на Землі нашому синові, як він уже стане дорослим, снитиметься планета його дитинства і у снах кликатиме його до себе, і в нього щемітиме серце.
- Ми також згадуватимемо цю планету із щемом у серці. Адже це планета нашої любові.
Єва поклала йому голову на плече, полегшено зітхнула, її тепле дихання лоскотало Адамові шию, і він мружився від задоволення.
“Треба було б сказати їй щось ласкаве, ніжне, приємне, - думав він. - А то ми, чоловіки, розучилися говорити своїм дружинам: “кохана”, “моя рідна”... Тільки чуємо ці слова у кіно, читаємо про це зрідка у книгах, а в житті рідко”.
- Скажи, тільки чесно: я постаріла?
- Чого це тобі спало на думку?
- Адже мені вже 36 років. Подумати тільки - 36 років!
- У порівнянні з середнім віком життя в 150 літ, твій вік - юнацький.
- А ще чотири роки чекати землян, сім піде на зворотну дорогу. Отже, коли я повернуся на Землю, мені буде під п’ятдесят. Жах!