Приречені на щастя.

- Я не буду цей приклад вирішувати. Бо він поганий. Хочу, щоб нас завжди було троє. А додавати до нас можна.

- Кого ж ти до нас додаси?

- Братика! І тоді нас буде... буде четверо. От як я хочу рахувати!

І з цими словами з печери вискочив жвавий та меткий хлопчина семи літ від роду, засмаглий, прудкий, непосидючий, у коротеньких шкіряних штаненятах-шортах та в шкіряній безрукавці. Підстрибуючи то на одній нозі, то на другій, хлопчик вигукував:

- Гуляти! Гуляти!.. Цілий день буду гуляти де захочу!

- Ти ж куди, Адамчику? - вибігла за ним Єва. - Урок арифметики ще не закінчився. А потім ще урок історії нас чекає.

- Ми вже вивчили з тобою історію первісного суспільства Землі. А я - первісний.

- Ти не первісний, ти, - мати засміялась, розкуйовдивши синові чубчик, - уже зовсім цивілізований. Ну, майже зовсім.

- А тато казав, що я ще первісний.

- Тато жартував... Ти належиш до людей епохи Космосу, до цивілізації першої групи, яка вже завоювала Сонячну систему і відрядила зоряні кораблі до інших сузір’їв.

- Так я ж не на Землі народився.

- Ох ти ж мій леоніець маленький! Єва м’яко посміхнулася.

До сина, до світу білого, до самої себе, до своїх думок, до свого щастя. Вона змінилася за сім років материнства. Форми тіла м’яко заокруглились, налилися зрілою снагою, отією незбагненною жіночністю, яка так зваблює чоловіків. І вся вона зробилась якась м’якша, ніжніша, рухи стали неквапливі, плавні. У світлих очах - світла радість. І ще щось з’явилося на обличчі таке, ніби вона нарешті відкрила те, що мусить відкрити для себе кожна жінка.

На обличчі, у всій поставі, в кожній клітинці її дозрілого тіла відчувалося, що вона вже мати, що, як жінка, повна принад і снаги і що вона щаслива. Приречена на щастя і те щастя сприймає як належне. Щаслива собою, чоловіком, сином, життям. Може, тому її світлі, променисті очі випромінювали тиху, світлу радість, радість любові, материнства, жіночності.

Свою щоденну радість, своє щастя Єва відчувала й боялася. Часом їй ставало моторошно. Надто вона була вже щасливою. А той, хто вельми щасливий, мусить відчути і нещастя. Для всесвітньої рівноваги. Бо все у світі має свою рівновагу і ніхто й ніщо не може довго триматися на самому щасті.

Єва лякалася своїх думок, але ніяк не могла їх позбутися. А втім, вона вже спізнала горе, трагедію, відчай, коли загинув “Геліос”. Для рівноваги світ послав їй любов, щастя. І коромисло вирівнялось.

Адам-старший добродушно посміювався з її, як він м’яко казав, доморощеної теорії, що все у світі ходить у парі. “Людина сама коваль свого щастя, - любив повторювати він слова свого предка-коваля. - А власними руками викуване щастя - то надійне щастя. Адже нам, - запевняв він, - ніхто не дав щастя. Ні згори, ні знизу, ні з боків. Космос послав нам біду, безвихідь. Загнав у тупик, з якого, здавалось, не було вже виходу. А ми знайшли вихід. Більше того, викували власне щастя. А коли щастя у наших руках, то його вже ніхто не відбере...”

- Мамо, мамо, а он і тато йде! Наш тато йде! - загукав Адам-молодший і замелькав п’ятами до річки.

Провівши сина поглядом, Єва справді побачила батька. (Вона вже років із п’ять як стала звати Адама батьком, а він її - матір’ю). Ішов він неквапливо, міцним, упевненим та розміреним кроком, та його впевненість вселяла впевненість і в неї. Простував з виглядом хазяїна, який після трудів праведних повертається додому, до сім’ї. Був убраний у все “мисливське”: міцні шкіряні шорти з кишенями спереду та з боків, підперезаний широким шкіряним поясом із бронзовою пряжкою (сам відлив), шкіряна безрукавка, теж з кишенями на грудях і трьома бронзовими ґудзиками; але безрукавки він ніколи не застібає, тож груди - завжди відкриті сонцю. На ногах - щось схоже на м’які капці, у них можна безшумно підкрадатися до здобичі. За останні роки і він зміцнів, змужнів, покремезнішав - силою і здоров’ям налився. Чи й упізнаєш тепер у ньому того м’якотілого Адама, який летів на “Геліосі”.

Раніше він не терпів ніякої рослинності на обличчі, а це років зо два тому раптом відпустив бороду. І вона - еспаньйолка - йому таки пасувала. Борідка зробила Адама соліднішим і... гарнішим. Справжній мужчина - сильний, надійний, упевнений у собі. А з таким чоловіком і дружина квітне на осонні. На голові в Адама щось схоже на сомбреро, також із шкіри і власного крою та шиття. І, до речі, фантазії. Через плече висить торба, пошита із лап того першого ведмедя, котрий колись необачно завітав до них у гості. Із торби виглядає лук і пучечок оперених стріл. У правій руці тримає спис із блискучим наконечником. З одного кидка той спис наскрізь пронизує звіра чи птаха - сильний Адам! Біля пояса висять шкіряні тороки з петлями-удавками на кінці. На тороках висять два фазани - сяють райдужним пір’ям.

Усе це Єва побачила в одну мить, а в наступну вже рушила батькові навстріч. Йшла неквапливо, м’яким скрадливим кроком, несучи йому на губах і в очах посмішку радості, а у всьому тілі - сильному і пружному - розливалася хвиля снаги.

Адам підхопив сина на руки, підкинув над головою, упіймав і, знявши свого бриля-сомбреро, надів хлопцеві на голову і посадив собі на плечі.

Останні кроки до чоловіка Єва кинулася підбігцем і вдарилась грудьми об його груди. Однією рукою притримуючи сина, другою Адам пригорнув її до себе.

- Ну, батьку, ми тебе зачекалися.

- А полювання, мамочко, не просте діло, вимагає часу й терпіння. Доводиться довго вистежувати й підкрадатися до птиці.

- Але ж вони людей не знають.

- Людей, може, й не знають, але мене вже встигли пізнати, - показав він міцні білі зуби.

- Купатися, купатися! - задзвенів угорі синів голос, і він босими ноженятами загамселив батька по грудях.

Купалися у річці Єві.

Вода була світла, прозора, чиста й приємно-прохолодна. Роздягнувшись, пострибали з кручі: плавали, галасували, як діти, бризкали одне на одного. Потім батько з матір’ю сплели руки, а син вилазив на них, його піднімали високо, і він стрибав у воду, мов із трампліна. Накупавшись, полягали на прибережному піску, ніжились на сонці.

Адам лежав на спині і, заклавши міцні руки за голову, дивився у небо. Мати лягла біля нього, поклала йому голову на груди і теж дивилася в небо.

Цієї ночі їй снився Руслан, перший її чоловік, радіоастроном “Геліоса” Руслан Булат-Бек.

Перший рік перебування на Леонії Єва раділа, коли вірі їй снився, а цієї ночі вві сні сказала йому невдоволено:

“Чому ти мені снишся, Руслане?..”

“Як - чому? - здивувався він. - Адже я твій чоловік. Законний до того ж”.

“Був, - зітхнула вона. - А тепер ти - мертвий”.

“Але ж я живий! - обурився він. - Я стою перед тобою і розмовляю”.

“Ні, ти мертвий, - надто жорстоко говорила вона. - Я оплакала тебе. Я хотіла піти за тобою на той світ, у небуття, але Адам мене врятував... А потім життя є життя. Через два роки після твоєї загибелі я вийшла заміж за Адама Весну-Другого”.

“Вийшла?.. Ти просто стала з ним жити”.

“Брутальність тобі не пасує. Я завжди знала тебе елегантним і ввічливим. Адам мій чоловік, ми з ним розписалися на тотемі. Чоловік, а не коханець. А шлюб ми з ним оформимо після повернення на Землю...”

“Коли я відкривав планету Леонія, то не знав, що відкриваю планету своїй дружині для любові”.

“Любов завжди свята і завжди права, якщо вона - любов, У мене є син, - з гордістю сказала Єва. - Поглянь, який гарний у мене хлопчик”.

“А зі мною ти не хотіла мати дітей, - поскаржився Руслан. - Пригадуєш, я пропонував, а ти...”

“Діти з’являються від великої любові”.

“Ти хочеш сказати, що не любила мене?”

“Нічого я не хочу сказати, бо... нічого не знаю. А можливо, тому, що у нас з тобою було якесь... сонне життя. А втім, для чого все це? Тепер уже пізно, та й не треба ворушити старе. Я не хочу, щоб ти мені снився”.