Приречені на щастя.

- Десятому закажеш, що непрошеним по гостях ходити не годиться! - навздогін кричав Адам. - Удруге не сунешся в печеру, де живуть двоногі істоти! Я до твоїх печер не заглядаю, і ти в мою не лізь!

І повернувся до Єви.

- Шкода, стільки м’яса втекло!

І, наче нічого й не трапилось, вони сіли вечеряти. Адам з Євою до свого каменя-столу, а Нявкунчик, усе ще не заспокоївшись (щетина на ньому грізно гороїжилась, і він сердито гатив себе хвостом по боках), обережно підійшов до своєї черепашки.

Невдовзі всі троє були зайняті юшкою.

Юшка і справді була смачною.

Закінчилася зима, а з нею і сухий сезон.

Задув, набираючи силу, північно-західний пасат, у вилинялому за зиму, білястому небі нарешті з’явилися хмари, і невдовзі перші дощі - рясні та дружні - прибили пил на Великих Рівнинах, зашуміли очеретами на ріках, захльоскали на озерах. Настало літо.

Сіренький небозвід наче хто підсинив - на очах заголубів.

Одного такого дня, коли відбувалися вищеописані приємні опади і голосніше від звичайного на озерах галасувало леонійське птаство, Адам повертався з полювання. Повертався не з порожніми руками: в одній ніс лук (стріли виглядали з торби, що висіла через плече), а в другій тримав важенного дудака, кілограмів на дванадцять-п’ятнадцять - аж руку відтягувало! І головне, з першої стріли взяв, бо таки навчився володіти луком.

Такого дудака вполювати б на Землі - сенсація! “Як повідомив представник Товариства мисливців та рибалок, член цього товариства геолог Адам Весна під час відпустки вполював рідкісну дрохву вагою майже пуд”. Напевне, так писали б на Землі газети в недільних випусках, а тут і похвалитися ні перед ким. Єва вже звикла, що він регулярно приносить такі трофеї, тому й уваги не звертає, ніби так і повинно бути. Та-ак... Дрохви тут ваговиті, чи й понесеш в одній руці.

Йшов Адам голий до пояса - дощик-бо теплий, як душ. Гарний дощ! Засмагле, міцне тіло відливало бронзою. Дудакові крила (щоб не волочилися по землі) він зв’язав перевеслом з трави і ніс за міцні ноги, час од часу міняючи руки. На душі було спокійно і радісно.

Дощ то затихав, то знову рясно припускав, у голубому небі плавало не жарке зараз Сонце з своїм супутником, то пірнаючи за хмари, то виринаючи на чистоводдя неба, й Адамові хотілося застрибати, як колись у дитинстві, вигукуючи: “Сліпий дощ!.. Сліпий дощ!..”

І хоча Великі Рівнини зеленіли круглий рік, однак з початком літа і теплих дощів наче омолоджувались. Зелень ставала смарагдова, наче щойно з’явилася на світ білий і ще не відала, що таке сухий сезон - гарячий і бездощівний.

Адам повернув до річки Єви і пішов її лівим високим берегом. Річка в сухий сезон, себто взимку, була тиха й присмиріла, а влітку бурхлива, норовиста, як і та, чиє ім’я вона носить.

Дощ припустився, і по всій широчині ріки здійнялася хлюпавиця - одночасно лопались тисячі бульбашок, і в повітрі аж дзвеніло. На мілинах, попід очеретами, стояли, сутулячись, довгоногі та довгоносі бушлі, та в очеретах, незважаючи на дощ, кричало птаство.

До вілли “Кам’яні пенати” лишалося хвилин з десять ходу. Адам поміняв руки. І подумав: “Якщо народиться син, неодмінно навчу його стріляти з лука. Без лука на Леонії не виживеш”.

Згадав Єву і прискорив ходу: як вона там? Пологи можуть початися з дня на день, і він остерігався надовго залишати її саму. Лякала неясність, непевність їхнього становища. А раптом виникнуть ускладнення? До кого бігти за допомогою?.. А втім, що буде, те й буде.

Дощ поступово затихав, виглянуло Сонце з своїм супутником, і над Рівнинами встали аж дві веселки. Точнісінько такі, які він не раз спостерігав у дитинстві, у далекому звідси Придніпров’ї. І здалося Адамові, що він удома, що гроза застукала його зненацька у степу. Й ось він, мокрий та забрьоханий, перестрибуючи через калюжі, поспішає додому, а навстріч йому біжить мати... Молода його і гарна мати, а він сам - маленький хлопчина. “Ну де тебе носило? Така гроза була, а тебе немає. Що я мала думати?..”

Зусиллям волі одігнав від себе те видиво. Бо спогади тільки щемом пекучим проймають груди і потім довго ходиш сам не свій.

Ось і бухта. Ще здалеку Адам побачив тотем і привітно махнув йому рукою. Стоїть тотем - крилатий охоронець їхнього роду, - значить, усе гаразд. Аж з душі відлягло.

Але відразу ж стривожився: Єви біля печери не було, а вона завжди очікувала його на майданчику, на отім-он камені сидячи.

Адам поклав під скелю дрохвача й обережно підійшов ближче. З печери долинав якийсь дивний звук: не то хтось стиха наспівував-намугикував, не то гомонів - ніжно, м’яко, щасливо... Слів не розібрати, але голос був такий умиротворено-радісний, що Адам застиг, мов заворожений... Здається, ще на Памірі, коли він лежав у гірській обсерваторії з високою температурою, ось так йому тихо наспівувала Єва.

Адам зробив ще крок і застиг. Із печери долітав спів. Єва співала комусь. Вона співала до когось... І взагалі, це було щось нове. За останні півроку він жодного разу не чув, щоб Єва співала. Та ще так проникливо, із щасливою ноткою у голосі.

І коли нарешті Адам збагнув, що то співає мати - молода мати! - його з голови до ніг обдала тепла хвиля: так може співати тільки мати своєму дитяті.

І тут почувся ще один звук, що змусив його здригнутися і завмерти в солодкій напрузі. Такого звуку Адам ще ніколи не чув, він його просто не знав. Але здогадався: то плаче дитина.

Він хитнувся і вхопився рукою за край скелі.

Отже, їх на Леонії уже троє!

- Ой, які ми крикливі! - озвалася Єва, і по голосу Адам відчув, що вона радіє. - Ану ж бо ще... ще покричи. На цій планеті дитячого плачу ще ніхто й ніколи не чув, то кричи, мій маленький, кричи голосніше й сміливіше! А тато почує і прибіжить. Тато наш полює десь і не знає, хто на світ білий з’явився, хто населення Леонії збільшив.

Адам зробив було рух, щоб забігти в печеру, і спинився, бо хотілося ще стояти отут і слухати дзвінкий плач немовляти і щасливий голос матері. А мале плакало так галасливо та дзвінко, і так ніжно щебетала до нього мати, що Адам ладен був стояти отут цілий вік і слухати, слухати, слухати й упиватися...

“Хто ж народився?” - подумав він і, ніби відповідаючи на його німе запитання, почувся голос Єви:

- Ой, як же ти гарно ніжками дриґаєш, хлопчику мій леонійський!

Син!

Син!!

Син!!!

- Дриґай, дриґай ніжками, мій маленький, - гомоніла Єва. - Планета велика, бігати є де, так що зміцнюй свої ніжки. А мама тебе зараз перемотає в сухеньке... Ах, які м’якенькі шкурки! Тато так постарався, замшу, як шовкову, вим’яв. Для синочка свого. Ну, йди, йди до мене, голячок ти мій!.. Дриґаєш ніжками, а того й не знаєш, що ти перша людина, яка народилася на цій планеті. Так потім і в біографії писатимеш: народився другого року нової ери на планеті Леонія в системі зірки А, сузір’я Центавра...

“І звідки у неї стільки ніжності? - подивувався Адам. - Ніколи б не подумав, що Єва може бути такою!..”

- Хлопчик з Леонії! Як гарно звучить: хлопчик з Леонії! Чуєш, синочку мій? Єдиний у всьому Всесвіті хлопчик з Леонії.

Навколо Адама враз стало світло-світло. З-за хмар виглянуло Сонце і засяяло в голубій, аж синій, небесній ополонці. Великі Рівнини стали такими зеленими, аж очам боляче було дивитися. А на морі почувся шум - тихий, заспокійливий. Він наростав, ближчав, і вже в бухті залопотіло. Пішов сліпий дощ. Адам стояв під тим дощем і посміхався. Який теплий та ласкавий сліпий дощ!

Дощ припустився дружно, рясно, весело.

А Єва стиха наспівувала у печері:

Котику сіренький,

Котику біленький,

Котку волохатий,

Не ходи по хаті,

Не буди дитяти!..

Адам вслухався у музику її співу і думав, що віднині його життя стане зовсім іншим, віднині засяє нова грань, незнана досі, незвідана...