Приречені на щастя.

Нявкунчик вдався ледачкуватим і сонливим. Швидко розжирівши на козиному м’ясі, зробився гладким та неповоротким. І міг спати будь-скільки часу і в будь-якій позі. Єва, сміючись, перевертала його на спину, і він так спав, задерши лапи вгору.

Згодом Нявчунчик почав кудись зникати.

Прокинеться під вечір, потягнеться на передніх лапах, вигинаючи хребет, вмиється, лапою розчеше вуса, солодко помурчить і гайда з печери.

- Ох і розпарубкувався наш Нявкунчик! - хитала головою Єва. - Приведе він якусь вусату кралю, таку ж ледачу, як і сам.

І мов у воду дивилась.

Невдовзі Нявкунчик привів вусату кралю - молоду дику кішку, лякливу і ледачу. Спершу вона, обережно витягуючи шию, заглядала до печери, і досить було Адамові чи Єві ворухнутися, миттю щезала. Нявкунчик біг за нею - заспокоював її, чи що? (“Ну й дурна ж бо, кого ти боїшся? Ті двоногі істоти добрі і лагідні, вони годують мене м’ясом від пуза, так що не треба самому й на полювання ходити, ще й виховують мене, дикуна”). Нявкунчик майже щодня запрошував свою подругу зайти до печери, зумисне терся на її очах об ноги своїх господарів, показуючи подрузі, що це зовсім безпечно. Через тиждень гостя так осміліла, що вже почала заходити до печери і навіть їла м’ясо, яке їй підносила Єва. А ще по якомусь часі вона вже звично терлася об ноги своїх нових господарів, збагнувши, напевно, що куди вигідніше одержувати дармове м’ясо, аніж самій добувати його в очеретяних джунглях.

До всього ж вона виявилась такою ж ледачою і сонливою, як її обранець.

На правах виховательки і наставниці Єва частенько вичитувала мораль Нявкунчику:

- От ти сам ледачий, та й узяв таку, то як же ви будете жити, га? Спати і спати?.. Це діло нехитре. Та тільки хто ж вам добуватиме їжу? Полювати, як полюють твої дикі, не цивілізовані брати й сестри, ти не вмієш, а женитись кебети вистачило.

Її вихованець покірно муркотів, з усім погоджуючись, і вимагав м’яса. І наївшись, Нявкунчик і Кішечка (так вирішили звати подругу кота) смачно позіхали (причому, сидячи одне перед одним), вмивалися і вкладалися спати. Тепер, маючи подругу під боком, Нявкунчик ночами нікуди не ходив. І хоч він нібито не дуже й звертав увагу на свою “половину”, та по якомусь часі Кішечка привела четверо кошенят. Одне на другий день чомусь пропало, а троє виросли й невдовзі здіймали в печері такий лемент, що Єва змушена була виганяти їх з печери.

Та невдовзі Кішечка зникла. З кошенятами. Що там трапилося у котячому сімействі - драма чи якесь непорозуміння, характерами не зійшлися господар і господиня й розбили глек, - невідомо. А тільки Нявкунчик никав печерою і ображено нявкав, апелюючи за справедливістю до своєї господині.

- Хіба я винна, що од тебе подруга накивала п’ятами? - вичитувала йому Єва. - Треба було менше спати! А то бач який хитрий: і сім’ю хотів мати, і спати вдень та вночі.

Ось так і спливали місяці за місяцями, життя плинуло тихо та непомітно із своїми маленькими радощами й печалями. Адам м’яв і м’яв шкури і невдовзі вим’яв кілька, та так, що вони стали як шовкові. Від такої замші Єва була в захопленні.

- Ти в мене на всі руки майстер! - хвалила. - Коли б ти на Землі не подався в геологи, а згодом в кандидати наук, кращого кушніра за тебе не було б! І що ти з цієї замші збираєшся спорудити, мій любий?

Її любий врочисто й піднесено сказав, що збирається змудрувати своїй любій сукенку.

- Повністю схвалюю твоє правильне рішення. Але перш ніж шити своїй жінці сукенку, ти хоч зміряй її стан. Він у мене, між іншим, непоганий і, міряючи його, матимеш естетичну насолоду.

І мружила свої промениті очі, і не зрозуміло було - серйозно вона вихваляє свій пругкий стан чи, як завжди, кепкує над Адамом.

А він заходився міряти її стан смужкою шкури.

Єва вертілася перед ним, висока, пружна, із звабливим, наче вилитим із бронзи, тілом. І Адам ніяк не міг зміряти її талію. Зрештою, вони кидались одне одному в обійми і забували про все на світі...

Коли згодом Єва вдягла ту сукенку, то ахнула (а їй догодити із вбранням було не просто!). У ній Єва стала ще привабливішою, сукня підкреслила її стрункий стан і довгі ноги з міцними литками. Крім того, сукенка була з натуральної шкіри, а це неабиякий дефіцит на Землі у вік полімерів та штучних тканин.

Від Євиної похвали Адам не загордився, а заходився м’яти шкури ще й на безрукавку, пообіцявши зодягнути свою дружину з ніг до голови у все натуральне.

Щодо Нявкунчика (Адам, щоправда, вперто величав його Нявкалом), то, забігаючи наперед, скажемо, що він на довгі роки зберіг вірність першим людям Леонії. А ось на подруг йому не щастило - яку не приводив до печери, вона через кілька днів утікала назад в очеретяні джунглі. Чи природа їх кликала до себе, чи не могли звикнути до людського товариства, чи Нявкунчик їх не влаштовував, а тільки в печері вони не могли прижитися. На волі, певно, було краще.

Постарівши і ще більше розжирівши, Нявкунчик облишив нічні походеньки в очерети і вже не приводив подруг, а безтурботно хропів посеред печери, не забуваючи прокидатися, щоб поїсти й трохи помуркотіти та потертися об ноги господарів. Та перші люди Леонії і цьому були раді: все ж таки у їхній печері хропіла ще одна жива істота й іноді терлася об їхні ноги, як у далекому дитинстві на предалекій Землі.

Настав день, і Адам відлив із бронзи дзеркало.

Дзеркало для Єви. Хай бронзове, але ж дзеркало. Овальне, блискуче, з ручкою. А навколо ручки ще й рослинний орнамент пустив (перша спроба художнього литва!), але орнамент не вдався - підвела не зовсім досконала форма. Та дзеркальце вийшло нічого. Принаймні Адам ним був задоволений. Але що скаже Єва?

Того дня реконструйована піч виплавила стільки бронзи, що її вистачило на казанок, дві миски, дзеркало, глечик, ще й лишилося на кілька наконечників для стріл. Особливо вдався глечик - високий, з вузьким горлом, із зручною ручкою, аж дзвенить!

Тепер Адам сидів і чистив піском бронзове дзеркало. А біля нього лежав Нявкунчик, напівзаплющивши очі. В останні дні, коли господиня була не в дусі (а він інтуїтивно це відчував), кіт намагався не потрапляти їй на очі. Якщо Адам кудись ішов, він одразу ж біг за ним слідом.

- Ось так-то воно, представник кошачих, якого вперше в історії Леонії приручили, - шліфуючи дзеркало, гомонів до кота Адам. - Взагалі, господиня у нас з тобою найкраща у світі. Але останнім часом з нею трапилося щось таке, хоч у другу півкулю Леонії втікай. А що саме - ніяк не второпаю. Але ти не панікуй, - заспокоював він кота, - подаруємо нашій господині дзеркало - і вона розчулиться, зрадіє і знову стане лагідною та милою.

Нявкунчик, розплющивши одне око, недовірливо подивився на Адама і щось скептично муркнув.

І тут на ливарному дворі (так Адам називав простір навколо плавильної печі) з’явилася Єва.

- Чого це ви тікаєте од мене? - ображено запитала вона, і з її очей готові були бризнути сльози.

- За кота не скажу, може, він захотів подихати свіжим повітрям, а за себе... Колись я вивчав історію однієї релігії, яка називалася ісламом. Так ось чоловік, який сповідував іслам, на твоє запитання міг би відповісти так: хай упаде гнів аллаха на голову того, хто посміє утікати від такої жінки, як ти!

Вона хотіла щось сказати, але передумала. Сіла на камінь, під яким насторожено затих Нявкунчик, зітхнула.

- Може, я хочу їсти? - по паузі мовила не зовсім привітно.

- Але ж у печері є м’ясо.

- Я не хочу м’яса!

- А що ж ти хочеш?

- Ну чогось... такого...

- Постараюсь, - з готовністю відповів Адам.

А сам тим часом приніс казан і поставив біля неї.

- Бачила? - Єва глянула мигцем і відвернулася. - Щось я не чую вигуків захоплення!.. Адже це казан! Казан, Єво, дзвінкий, бронзовий, а в ньому ми зможемо варити. Чуєш, Єво, варити супи! Чи юшку, наприклад, з риби.