Приречені на щастя.

- А чому ти думаєш, що той тип обов’язково у тебе закохається?

- Тому, що іншого виходу в нього просто не буде. У тебе ж не було?

- Не було, - згодився Адам.

- Тож-бо й воно!

Вони рушили далі, але не зробили й кількох кроків, як Єва, помітивши спис у руках Адама, рішуче заявила:

- Ніякої зброї. Ми йдемо з місією миру!

І так грайливо посміхнулася, так стрімко повела бровою, що не погодитись із нею Адам просто не міг. Але списа однаково не кинув.

“Мало що може трапитись, - міркував він дорогою. - Вискочить десь печерний ведмідь чи ще яка звірюка...”

Єва ж захопила з собою два кокосові горіхи.

- Пригостимо того типа. Як кажуть, чим багаті, тим і раді. Щоб не подумав, що ми, земляни, не гостинні,

Вийшли з бухти, й Адам відразу ж повернув на схід. З одного боку розкинулося підніжжя Мідних гір, а з другого - річка Єва. Адам повів Єву густою травою, у якій уже встиг протоптати стежку - то на полювання ходив, то за мідною та олов’яною рудами. Йшли вони довго, бо Єва раз у раз бігала до річки з її іменням і вдивлялась у воду - яка вона з вигляду?

- Тепер сам бачиш, як мені потрібне дзеркальце, - зітхала Єва, й Адам запевняв її, що, як тільки втрясеться веремія із Чорним привидом, неодмінно займеться “проблемою дзеркала”.

По якомусь часі Адам звернув ліворуч і пірнув у розпадок, посередині якого, ховаючись у травах чи у кам’яних брилах, гомінливо поспішав кудись веселий струмок. Час од часу з-під ніг у них випурхували гірські перепілки (чи щось схоже на гірських кекликів) і з глухим фур-фур падали каменем в іншому місці. На неприступних скелях хребтів, іноді з усіх боків прямовисних, стояли невеликі, але дорідні гірські козли з химерно закрученими рогами. Над ними вгорі кружляли якісь птахи.

Зрештою, Єва почала приставати й пхикати.

- Я вже вся мокра від такої шаленої ходи. Можна подумати, що ти біжиш на зустріч із своїм найкращим другом. Хіба я можу в такому вигляді, та ще й пропахчена потом, встановлювати контакт із чоловіком чужої цивілізації?

- Чоловік тут я! - зрештою, не втримавшись, грізно зауважив Адам.

- Невже?! - проспівала Єва й аж сплеснула руками, закоханими очима дивлячись на нього.

- А хто той тип - ще невідомо. Може, у них взагалі немає статі.

- А дітей вони що, в “Дитячому світі” купують? - пирхнула Єва.

Замість відповіді Адам поцілував Єву, і вони рушили далі.

Ще з півгодини вони піднімалися крутим схилом хребта на гребінь. Сонце вже котилося до заходу, і в розпадках та долинах між хребтами з’явилися гривки туманів. Наче з білого моря, стирчали гострі шпилі скель, кущі, дерева, іноді козли на камінні.

Зрештою, здолали і цей, останній підйом.

- Ще далеко? - важко дихаючи, запитала Єва.

- Вже прийшли. Я стояв ось на цім хребті, а той тип з’явився на протилежному. На тому, що лисим гребенем із туману виглядає. Мабуть, десь неподалік знаходиться їхнє стійбище, якщо то гірські племена місцевих дикунів, чи база, якщо космічні пришельці.

Адам, не вагаючись, зійшов на самісінький гребінь і почав уважно розглядати протилежний хребет, що тягнувся паралельно.

Призахідне Сонце світило ще яскраво, протилежний хребет був мов на долоні, - і на ньому жодного підозрілого руху чи слідів перебування якихось істот. Пустельно, як і всюди в Мідних горах.

“Очевидно, мені вчора просто... здалося”, - подумав він.

І тільки-но Адам подумав про це, як на гребені з’явився чоловік у чорному.

Він зринув так несподівано, що Адам аж відсахнувся і став гарячково думати, що ж робити далі.

Тип у чорному мовчав, Адам теж не подавав голосу.

Як і першого разу, видно було лише обриси голови незнайомця, плечі, руки і поставу десь до колін. Ноги потонули в тумані, обличчя, незважаючи на близьку відстань, чомусь не проглядалося. Вбраний незнайомець був у все чорне - не то легкий спортивний костюм, не то скафандр... “Швидше всього скафандр, - механічно відзначив Адам. - Очевидно, тому й лиця його не видно, що воно закрите склом шолома”.

Адам застиг, невідривно вдивляючись у незнайомця. Той у чорному також застиг і стежив за Адамом.

- Ти чому затих? - озвалась Єва з каменя.

- Тс-с! - зашипів Адам, не повертаючи до неї голови. - Він з’явився... Привид у чорному. На сусідньому хребті стоїть і на мене дивиться.

- Почекай, я зараз... Ой, геть зачіска розпалася!

Руки в Єви злегка тремтіли, коли вона квапливо поправляла волосся.

- Як він там? - цікавилася.

- Стоїть і дивиться на мене.

- Не хвилюйся. Зараз я гляну на нього, враз заговорить.

І тут Адам відчув (вперше у своєму житті), що його права, його священні й недоторканні чоловічі права починає узурпувати жінка. Й, аби реабілітувати честь і гідність чоловіків Землі, крикнув:

- Е-гей!!! Ти чуєш мене? Не бійся, я не агресивний! - і, як йому здалося, привітно махнув рукою.

Незнайомець не озвався, але на жест відповів, привітно махнувши рукою, тільки чомусь лівою. Тоді Адам махнув незнайомцю лівою рукою, а той у відповідь - правою.

“Якщо махає, а не погрожує, уже легше”, - подумав Адам і тому впевненіше вигукнув:

- Як представник роду гомо сапіенс, себто людей розумних, які живуть на планеті Земля в системі Сонця за 4,28 світлових роки звідси, вітаю тебе, Пришелець Космосу, якщо ти прибув з місією миру і добра! - В пориві розчулення Адам зробив не то реверанс, не то кніксен на манір вихованців Інституту благородних дівиць. І все ж той його реверанс-кніксен незнайомець у чорному сприйняв без тіні насмішки і відповів такою ж мішаниною.

- Ми, земляни, люди Сонця, прибули на цю планету з місією миру, - продовжував Адам, уже ввійшовши в роль міжгалактичного посланця-парламентера. - Ми готові встановити з вами контакт. Але перш за все представтесь: хто ви такі? Місцеві дику... - Адам вчасно прикусив язика. І поправився: - Хто ви: місцеві громадяни чи пришельці з Космосу?

- Ти певний, що він тебе розуміє? - запитала Єва. - Звідки їм знати мову землян? І взагалі, може, у них немає мови, може, у них зовсім інші способи комунікативної передачі інформації від одного суб’єкта до іншого?

- Н-не знаю. Він мовчить, - розгубився Адам.

- Тепер ти переконався, мій любий, що без жінки, без прекрасної представниці роду людського, навіть міжпланетний контакт не відбудеться?

- Але... мовби хитається.

- Ритмічно?

- Здається.

- Очевидно, у них ритмічні рухи - то і є комунікативний спосіб зв’язку. Тобто вони “розмовляють” за допомогою рухів, - висловила припущення Єва. - Коли це так, то доведеться і нам танцювати.

Адам спробував зробити кілька рухів на зразок колишнього шейку і зраділо вигукнув:

- Він теж крутить тазом!

Єва нарешті впоралась із зачіскою і. звелася.

- Ну, знайом мене з Чорним привидом. Подивимось, яких чоловіків мають інші цивілізації.

Якусь мить вона прискіпливо й насторожено розглядала фігуру в чорному, що бовваніла на гребені протилежного хребта, потім кинула швидкий погляд на призахідне сонце, що світило Адамові якраз у спину, пирхнула і дзвінко розсміялась:

- Ой, не можу, ой, не мо!.. Ха-ха-ха!.. Ой мамочко!.. - вигукувала вона, захлинаючись від сміху. - З ким же ти встановлюєш контакт? Кому представляєшся?

А з хребта на хребет неслося: “Ой-ой-ой!.. Ха-ха-ха!..”

- Ти що? - зашипів Адам. - Він же чує твій сміх. Ще образиться, бо подумає, що ти з нього насміхаєшся.

- Ох-ха-ха!.. Хоч і трагічна ситуація, внаслідок якої ми тут опинилися, але мені вже давно не було так весело.

Витираючи сльози, що набігли від сміху, Єва сказала:

- Зараз біля того субчика в чорному з’явиться ще й краля... в чорному.

Вона стала спиною до сонця, а лицем до протилежного хребта, і біля незнайомця в чорному з’явилася жіноча постать. Теж у чорному.

- Є!.. - видихнув Адам у захваті. - З’явилася мадам! Виявляється, у цих німих привидів ще й жінки є. Цікаво, як вони з ними спілкуються?