Приречені на щастя.

- Щастя, це коли ти... знайдеш своє місце в житті, - озвався Адам невпевненим голосом. - Ну, коли ти всього себе віддаєш...

- Облиш, це я колись ще студенткою чула на лекції. Та й сама велемудрі поради давала іншим.

- Вибач, забув, що ти колишній консультант по щастю...

На Марсі Єва Булат-Бек працювала головним психологом Науково-Дослідного Центру, у який входили різні бази, численні лабораторії, філіали земних інститутів, обсерваторія, радіолокаційна станція, космопорт, медцентр “Здоров’я” із своїм профілакторієм, енергослужби, ремонтно-аварійні служби, служба побуту, а також потужна фабрика по добуванню мінеральної сировини (її відправляли транспортними ракетами на Землю) тощо. І всі ці служби (за винятком хіба що фабрики) були під одним прозорим ковпаком. Так само, як під прозорим дахом-ковпаком, залитим світлом штучного сонця, знаходилось чимале містечко, у якому жили працівники Центру та члени їхніх сімейств.

Тому медцентру роботи вистачало, особливо ж групі психологів. Життя і праця під скляним ковпаком із штучним сонцем та імітацією дня і ночі (містечко ще жартома називали “у Марса під ковпаком”) накладали своєрідний відбиток на психіку людей. І особливо - на сімейні стосунки.

Люди крутилися - на роботі й удома (себто у спальних корпусах - так тут іменувалися житлово-комунальні будинки) - в одному й тому ж колективі, під одним і тим же, бодай прозорим, дахом-ковпаком, що, імітуючи небо, швидко навівав нудьгу. Все було як на гігантському космічному зорельоті, що на десятки років пішов у вічний морок Космосу. І хоча рідна Земля була відносно не так і далеко - 56 мільйонів кілометрів, - але у небі Марса вона сяяла скромною ранковою та вечірньою зорею, навіть не такою яскравою, як, приміром, Венера у небі Землі. І декому починало здаватися, що Землі взагалі немає, а та ранкова та вечірня зірка, яку чомусь називають Землею, зовсім не Земля, що вони довіку приречені битися мухами під скляним ковпаком. Що коли б той осоружний ковпак зруйнувати, то дихну лося б легше... Особливо підлив масла у цей песимістичний вогонь диспут з парадоксальним девізом “Чи є життя на Землі?”, який провели якось радіоастрономи. І який, як вони гадали, трохи пожвавить марсіанську колонію. Але вийшло навпаки. У диспуті чи не найголовнішу роль зіграв Євин чоловік, радіоастроном Руслан Булат-Бек.

- Чи є життя на Землі? - причепивши сиву бороду (імітував дивака-професора), під загальний сміх запитав Руслан і сам же відповів: - Можливо, є, а можливо, й немає. Принаймні я, розглядаючи у свій телескоп вечірню та ранкову зірку під назвою Земля, не можу сказати з усією достовірністю ні в позитивний, ні в негативний бік. Бо з допомогою найпотужнішого телескопа вдається роздивитися деталі не менше сорока кілометрів у поперечнику. А хіба це дає можливість упевнено відповісти на запитання: “Чи є життя на Землі?” Отже, - виніс резюме Руслан, - з допомогою оптичних засобів важко відповісти на запитання: “Чи є життя на Землі?” Та завдяки тисячам і тисячам телевізійних передавачів Земля стала потужним джерелом радіовипромінення у метровому діапазоні. Радіовипромінення - штучного походження, отже, по цьому факту можна обережно сказати: щось схоже на життя на Землі таки є.

У тому ж парадоксально-веселому дусі диспут тривав увесь вечір, був він не шаблонний, усім сподобався, але... Але дехто, впавши у паніку, заявив, що на Землі життя немає, бо навіть астрономи його не виявили, що вони під марсіанським ковпаком - останні люди.

А втім, це був комічний виняток. Отже, марсіанська екзотика швидко надокучила, і тоді починались одноманітні будні під ковпаком. А вони швидко робили своє, особливо в молодих сім’ях. Наставало охолодження між подружжям, збайдужіння, механічне співіснування в одній квартирі. Дехто твердив: яка там любов у таких умовах, треба покірно тягти сімейну лямку, відбуваючи контракт. От на Землі, під голубим небом, - то інша річ.

Почастішали сімейні непорозуміння, а згодом і конфлікти. Тому при медцентрі було створено (на громадських засадах) “Службу сім’ї”. Тут у певні дні й години чергували психологи (їх і називали “консультантами по щастю”), готові надати кваліфіковані поради тим, у кого сімейний бриг сів на мілину, дав тріщину чи втратив попутний вітер.

У газеті “Вісті НДЦ Марса” час од часу друкувалося таке оголошення:

“Якщо вам необхідно одержати консультацію з питань сімейних стосунків, дзвоніть по телефону 45-90-48 кожну середу і п’ятницю від 18 до 21 год.”.

Телефони в “Сімейній службі” стояли не відео, а звичайні, застарілої конструкції, адже психологи не повинні бачити тих, хто скаржиться на сімейні конфлікти. Дзвінки за умовою були анонімними - так легше було тим, хто просив поради у такій делікатній справі, як подружні стосунки. Отже, як той, хто дзвонив, не міг знати психолога, так і той, хто консультував, не знав того, хто дзвонив. Розмови ж зберігалися у цілковитій таємниці.

Єва Булат-Бек (а вона лише третій місяць як вийшла заміж і ще не звикла до свого нового прізвища) чергувала щоп’ятниці, з вісімнадцятої до дев’ятнадцятої тридцяти. До своєї нової посади - консультант по щастю - вона ще не звикла і внутрішньо хвилювалася. Тому, прийшовши в “Службу сім’ї”, у спецкімнаті протягом п’ятнадцяти хвилин займалась аутотренінгом, щоб зняти зайве хвилювання, напругу, службові клопоти, відключитися од усього, що могло б стати на заваді. Й, одягнувши білий халат (хоч клієнти не могли її бачити, але білий халат для психолога - то своєрідна форма готовності), сідала в крісло, зосереджувалась, готова у будь-яку хвилину допомогти тим, хто втратив віру в сімейне щастя, любов.

Перед нею на столику стояв білий телефон: 45-90-48.

І м’яка напівтемрява відгороджувала од усього світу.

Чекаючи дзвінків, ні-ні та й думала про Руслана, про їхні стосунки, які чомусь так у них і не склалися.

І ось перший дзвінок. Спалах голубої лампочки на пульті засвідчує, що мікрофон увімкнено і консультант по щастю може говорити, не тримаючи трубки біля вуха.

“Служба сім’ї” слухає, - говорить Єва, не міняючи зручної пози у м’якому фотелі. - Добрий вечір! - вітається вона до невидимого клієнта. - Говоріть, будь ласка, ми вам слухаємо і готові вам допомогти”.

Жіночий голос (а дзвонять у “Службу сім’ї” переважно жінки) починає без вступів чи вагань:

“Хіба я погана дружина? Погана мати? Вдома - чисто, затишно, діти виховані. Я вмію смачно готувати і готую, якщо чоловікові набридає ходити до їдальні й захочеться чогось домашнього”.

Єва розуміє, що цей випадок - складний, адже все в нормі, все ніби як слід, а благополуччя в сім’ї немає.

Жінка говорить і далі в тому ж рішучому тоні - вона переконана у своїй правоті й неправоті чоловіка, і переконати її у протилежному не так просто. Голос у неї спокійний, упевнений, але за тією упевненістю криється глибоко замаскована тривога. По голосу Єва здогадується, що її невидима співбесідниця не лише крутувато-рішуча в житті, а й владна, впевнена в собі і, безперечно, ділова жінка. Завідуюча відділом, кандидат, увесь свій час віддає роботі і сім’ї, не має ніяких захоплень.

“Я не буду, та й не можу, зрештою, шукати винного у вашій біді, - м’яко, як говорять із хворим, але водночас переконливо починає Єва. - Але хочу нагадати вам істину, що ні щастя, ні нещастя не приходять самі по собі. Вони не є чимось даним людині від природи, не є чимось містичним, не підвладним нам. Доля наших почуттів повністю у наших руках. Тільки від нас залежить перемога або програш у любові. (“Треба б було якось поговорити про це з Русланом, - зненацька подумала Єва. - Можливо, сьогодні, як буде настрій, поговорю з ним врешті-решт”). Щасливі й нещасливі сім’ї - це також результат нашої діяльності. Замало одного бажання бути щасливим і коханим, треба вміти ним бути. І головне - любити треба вміти. Бо вміння любити - це мистецтво, а не ремесло. (“Ось про це треба обов’язково нагадати Руслану”),

Невідома співбесідниця рішуче стає в позу незаслужено зневаженої своїм чоловіком.