Аферистка

— Може підвезти? — запитав він. — Сонце палить, а ви без капелюхів.

— Ні, дякуємо, нам недалеко, — відповів Ігор Свиридович.

— Ну, як знаєте.

Дідусь поїхав. А хвилин через десять їх наздогнали чоловіки на мотоциклах, щоправда без зброї, зате з міцними мотузками, і все почалося спочатку. Милий дідусь виявився лісником і головою численної родини, яка мала свій підпільний бізнес — цех по виготовленню чоловічого одягу. Трудилося там загалом чоловік сто, і всі знаходилися в одному місці — у великому погребі, де стояло швейне устаткування і були організовані робочі місця. Тут же знаходилися примітивні побутові зручності загального користування, а до них примикало два великих приміщення — жіноча й чоловіча опочивальні.

— Ось ми й приїхали на кінцеву зупинку, — сказав Ігор Свиридович, коли після тряської їзди їх розв’язали й зняли мішки з голів. — Звідси не втечеш, ми в підземеллі, — і він поглянув угору на облицьовану цеглою стелю, по якій ішла зовнішня електропроводка.

— Зате нас не вб’ють, — підбадьорливо промовила Любов Петрівна. — Берегтимуть як робочу силу.

Їхнє перебування в рабстві затяглося на багато років. Щоправда, сталися зміни, які зрештою привели до визволення.

Незважаючи на тепло, яке сюди подавали, й на примітивну вентиляцію, люди часто хворіли, заражаючи інших, а часом і повально вмирали. Тоді їхній наглядач хвилювався, наказував берегтися, тепло одягатися, більше рухатися. Він навіть впровадив щось на зразок виробничої гімнастики, але це були півзаходи.

— Це півзаходи, — сказала якось Любов Петрівна, звертаючись до нього. — Просто смішно розраховувати, що це допоможе.

— Ти маєш щось краще запропонувати? — підскочив до неї злий чеченець з нагайкою.

Милий доброзичливиць інколи шмагав тим знаряддям своїх робітників — це коли виконував функції відділу технічного контролю, тобто, коли боровся за якість продукції.

— Так, — спокійно відповіла Любов Петрівна. — Дуже простий і ефективний метод профілактики.

— Ходи сюди! — коротко скомандував на те наглядач.

Любов Петрівна покинула свою швейну машину і відійшла в закуток начальника. Там вона виклала свої думки.

— Треба збирати трави, адже їх тут багато, робити оздоровчі й вітамінні чаї і напувати робочих. Крім того, засушене цілюще зело можна використовуватися як ліки.

— Цим нікому займатися, — буркнув начальник невдоволено, і видно було, що він каже це щиро, загалом вважаючи цю думку слушною. — Та й немає відповідних знавців.

— Ви можете не погоджуватися, але це не означає, що мені не можна сказати вам, що ви в обох випадках помиляєтеся.

— Говори простіше! — гаркнув наглядач. — Не тявкай по-слинтяйськи.

— Дозвольте цим зайнятися мені, — випалила вона і відкрито подивилася в очі отетерілому чеченцю. — Я візьму на себе клопоти по оздоровленню ваших людей. По-перше, я спеціаліст по траволікуванню. А по-друге, я не стану втікати від свого чоловіка. Я його ніколи не покину. Тільки просто так мені цей головний біль не потрібний. У мене є одна умова.

— Ха! Ще й умова?

— Так, ви повинні хоча б двічі на тиждень виводити мого чоловіка на свіже повітря. Або відпускати його зі мною на збирання й просушування трав.

— Ще чого захотіла, — буркнув наглядач.

Проте він узгодив це питання з власником підприємства і під свою відповідальність отримав дозвіл, щоб Любов Петрівна збирала й заготовляла на зиму трави з лікувальною метою. Ігоря Свиридовича також виводили на прогулянки, хоч і окремо від дружини.

— Але якщо хтось із них втече, — попередив лісничий, — чи наведе на нас когось чужого, я тебе розірву на шматки.

— Куди втікати — роздягненими, роззутими й з порожніми руками? Хіба не зрозуміло, що ми тоді не пошкодуємо того, хто залишиться, і стратимо показово, щоб другим не кортіло?

Закуті в підземеллі люди навіть не підозрювали, що їхня буцегарня знаходиться в ліску. І ось виявилося, що це саме так. І це подавало Любові Петрівні особливі надії. Згодом вона зрозуміла, що на території Чечні склалася нездорова обстановка і це не може не призвести до збройних конфліктів. А значить, рано чи пізно тут з’являться люди з ФСБ чи навіть з ГРУ. Іншого виходу в неї не було, і вона налаштувалася терпіти й чекати, не упускаючи, однак, щасливого випадку. Мало-помалу Любов Петрівна перетворилася на бабку-травницю, масажистку, процедурну медсестру, доглядальницю й просто добру порадницю. Вона надзвичайно ретельно слідкувала за тим, щоб не викликати підозрінь у начальства. І ждала слушного моменту. Такий момент якось настав на початку осені.

В той день вона відійшла трохи далі від входу в підземне виробництво, наблизилася до кам’яних пагорбів, між якими петляла дорога до села. Наглядачеві вона сказала, що збиратиме плоди й трави, які ростуть на освітлених сонцем сухих галявах, і попередила, щоб він не хвилювався. Це було правдою тільки наполовину — вона намагалася частіше бувати поблизу доріг, де можуть проїжджати федеральні угруповання.

Але побачила людей, яких ждала, не на дорозі, а між кам’яними валунами на узбіччі.

— Я своя! — прошептала голосно, коли її помітили троє молодих чоловіків у плямистій польовій формі. — Ми тут знаходимося в рабстві. Врятуйте нас!

Операція по звільненню полонених продовжувалася не більше чверті години. Затим їх згуртували, звеліли злитися з ландшафтом і ждати, доки по них приїдуть. Капітан спецназу ГРУ, який був тут за старшого, зв’язався зі своїм начальством і повідомив про зміни в обстановці, а саме — про звільнення великої групи невільників. Він вислухав відповідь, після чого приставив до беззбройних людей охорону з двох своїх помічників — лейтенанта і прапорщика, а основний наказ залишився виконувати сам.

— Товаришу капітане, дозвольте вам допомогти, — від групи звільнених відійшов Ігор Свиридович і зупинився поряд. — Я колись теж служив в армії.

— Вмієте користуватися зброєю?

— Так точно!

— Тоді, ставлю завдання. Останнім часом на територію Чечні проникають групи бойовиків, які пройшли підготовку на військових базах дружньої нам Грузії. Ці бойові загони долають Кадорську ущелину і просуваються вглиб нашої території саме по цій дорозі. Ми повинні вистежити і взяти в полон польового командира Хаттаба, а якщо люди з його угруповання відкриють вогонь, то знищити всіх. Зрозуміло?

— Так точно!

Любов Петрівна не відходила від чоловіка, не могла на нього надивитися, пестила його тихо сказаними словами — робила те, від чого утримувалася довгі-довгі роки. Вони лежали за кам’яною брилою, вдивляючись в будь-яку хмарину пилу, здійнятого на горизонті. Минуло декілька довгих хвилин чекання, раптом почувся гуркіт навантаженої машини і на дорозі з’явився УАЗ, заповнений людьми. Капітан ГРУ повів поглядом, мовляв, це цивільні, пропускаємо. Машина вже майже порівнялася з засідкою, коли Любов Петрівна зрозуміла, хто це їде і що їх не збираються затримувати.

Вона стрімко вискочила навперейми машині з криком: «Зупинити! Це переодягнені бандити!». Звичайно, військові зреагували миттєво, і скоро всі пасажири УАЗу лежали на землі обличчями вниз.

— Це бандити! — доказувала Любов Петрівна. — Отой старий — це власник підпільного виробництва, де ми були невільниками. А оце його сини й зяті, саме вони захопили нас з чоловіком в полон, коли старий навів їх на нас.

— Ми вчителі, — промекав хтось із пасажирів УАЗу. — Ми працюємо в місцевій школі.

— Не вірте їм! — кричала Любов Петрівна. — Це не має значення. Старий теж працює в державному закладі, він лісничий. Але ж бандит!

— Тримати їх на мушці до подальшого розпорядження, — віддав наказ капітан ГРУ, і почав викликати на зв’язок оперативного офіцера військової бази.

Між тими, кого зараз затримали, виник ледве помітний незрозумілий рух.

— У них бомба! — зрозуміла Любов Петрівна і з цими словами піднялася з землі. Вона підбігла до свого чоловіка, що стояв над ними з автоматом напоготові, відштовхнула його далі від небезпеки, вихопила з його рук автомат і дала чергу по затриманих. А слідом за тим пролунав потужний вибух, і вибуховою хвилею її відкинуло на узбіччя.