Аферистка

— Як же ви потрапили на війну? — нагадав Ігор Свиридович про своє запитання.

— Потрапив, власне, не на війну, а був поблизу озброєної колотнечі. Але мені й того вистачило. Я закінчив Воронезький медінститут і добровільно взяв направлення на роботу в гірську Чечню. Романтика! Це необачність на зразок тої, яку проявив Сергій Бодров. Пам’ятаєте його з фільму «Брат»? Так ото він повіз творчу групу фільму «Связной» на зйомки в Геналдонську ущелину Північної Осетії. А там на них зі стометрової висоти звалився льодовик Колка, який уже був розігнаний до швидкості сто п’ятдесят кілометрів на годину. І як відомо, він підім’яв під себе дев’ятнадцятеро людей, а з ними і Сергія Бодрова-молодшого, народного улюбленця, — Олег хмикнув з поблажливістю до самого себе. — Коротше, ми з Тетяною Іванівною після її одужання подружилися. От вона й скористалася нагодою. Каже, я вам допоможу в столиці з житлом, а ви придивіться за Ігорем Свиридовичем під час подорожі, а заодно, якщо вам буде зручно, то і за його лікуванням уже в Москві. Ви ж, мовляв, фахівець. І вважаю, вам не варто на неї ображатися, бо це мудро, і згодом вона вам все рівно це сказала б. Хто ліпше спеціаліста простежить за хворим? Ніхто. А мені не кривдно — повірте, на світі не так багато добра, щоб від нього відмовлятися. А ви теж воювали? — раптом запитав Олег.

— Звідки ви взяли?

— На жаль, мені довелося багато бачити людей, ушкоджених вибухами. Як ви гадаєте, як лікар я в змозі зрозуміти, що у вас трапилося з очима?

Ігор Свиридович тільки нервово закрутився на сидінні й нічого не відповів, проте зрозумів, що щирої розмови не уникнути — принаймні лікарю, який візьметься за операцію, він змушений буде хоча б схематично розповісти, де і як втратив зір.

5

Нарешті потяг поринув у спокій — позаду залишився Харків і всі розташовані недалеко за ним штучні перепони, звідки набігали ретиві слуги суверенітетів, щоб мордувати людей. Пасажири вкладалися спати. Ігор Свиридович, який подрімував ще звечора, тепер не міг зрозуміти, спить він і бачить сон чи все відбувається насправді.

Вони щойно виїхали з невеликого селища Шатой, де зупинялися на нічліг в доволі занедбаному готелі, більше схожому на дім колгоспника, яких в наших краях повно поблизу овочевих ринків, і їхали далі на південь. До мети їхньої поїздки — історико-археологічного музею-заповідника в Ітум-Кале — залишалося добиратися не більше тридцяти кілометрів. Зважаючи на те, що дорога мала тверде покриттям і була не дуже завантажена транспортом, вони планували за один день познайомитися там з усіма визначними пам’ятками й повернутися назад, в залишену за собою ще на одну ніч кімнату.

За найближчим пагорбом до них в купе постукали, привітний чоловічий голос попросив його вийти й показати документи.

— Куди їдемо? Що веземо? Відкрийте багажник, — командував постовий.

Ігор Свиридович ніяк не міг утямити, як цей дядько опинився в їхньому поїзді, а потім щільніше зімкнув повіки й поринув у справжній сон. Але спав тривожно, часто здригався й сіпався, ніби спотикався чи відскакував від якоїсь ями. Не дивно — тяжкі спогади не відпускали його від себе, а після розмови з Олегом та перевірок на кордонах він перехвилювався, і тепер привиди минулого наздоганяли його уві сні.

Оглядаючись на пережите, можна сказати, що то був дивний час — короткий проміжок між тим, що відмирало, і тим, що йшло на зміну. З одного боку, з-під ніг людей ще не вибили тверду основу і не задавили їх петлею демократії, а з іншого, — люди відчули зміни і горіли надіями, що ті зміни принесуть поліпшення. Вже можна було говорити все і за це ще не стріляли в спину. Такий час не міг продовжуватися безкінечно. Вони з дружиною, здається, розуміли це і тому виписували майже десяток найменувань «товстих» літературних журналів і популярних видань, які стали доступними після довгих років дефіциту на цікаву періодику. Кожний отриманий номер прочитували від дошки до дошки, з захватом вникаючи в полеміку між двома таборами, на які тоді розбилися публіцисти, письменники, весь літературний світ, а може, й увесь народ, — хтось поспішав до доброго дядечки, котрий сипав обіцянками, а хтось закликав не зрікатися батьків, які на очах впадали у зубожіння. Потім жваво, зацікавлено й довго вдвох обговорювали прочитане, не дуже довіряючи свої щирі думки навіть колишнім товаришам. Молодці, що ще скажеш?

І от одне з всюдисущих протиріч: вони квапилися за змінами, а разом з тим ними безроздільно володіла інерція колишнього способу життя. Поводження, вподобання, звички, традиції, взагалі, сприйняття дійсності у них не змінювалося, що позначалося на їхніх вчинках. Отримавши після багаторічної праці без відпочинку законну місячну відпустку, вони вирішили поїхати на нещодавно придбаній «Волзі» по Північному Кавказу, щоб побачити й пофотографувати рідкісні в туристичному значенні місця. Вирушили не самі — з ними поїхали Махрик і Тамара Нохчієви, подружжя колег. Вони теж прагли подивитися на батьківщину Махрикових предків. Якщо сказати щиро, то саме Махрик і спровокував їх здійснити той маршрут.

Отож за Шатоєм їх зупинили. Розпитавши, хто вони й куди їдуть, працівник патрульної служби привітно сказав:

— Ця ділянка дороги тимчасово закрита — ремонт. Якщо бажаєте, я провезу вас об’їзною дорогою. Це хоч і недалеко, але ви самі блукатимете. А ми однаково їдемо перевіряти пости в тому напрямку.

Ігор Свиридович не може собі простити, що погодився покинути людну дорогу й податися чорт знає за ким підозрілими обхідцями. Так, він не сам це вирішив! Так, всі його супутники погодилися не повертатися назад, а подорожувати далі до наміченого об’єкту! І все-таки він себе корив за те, що не вчув небезпеки. Хоч і розуміє тепер, що ні втекти, ні якось по-іншому уникнути пастки, в яку вони потрапили, все рівно не вдалося б.

Звичайно, не проїхали вони й кілометра, як їх зупинили люди зі зброєю в руках і повели в якийсь нашвидкуруч споруджений під найближчою гіркою сарай, де кинули на голу землю. Харцизники навіть не ховали свої обличчя під масками — у цьому не було потреби, бо через їхні зарослі волоссям обличчя вони всі здавалися однаковими, як китайці. Затримані нічого не розуміли, адже це сталося тоді, коли ще ніхто не чув про заручників, викупи, рабство й таке інше, — вони стали першими жертвами отриманої свободи. Найпершими тією свободою скористалися ті, хто знав, для чого руйнував країну й устояне в ній життя народу, — цеховики, кожному з яких заманулося мати власну державу. Для цього вони оточили себе власним військом — бандитами. Але грошей багато не буває. Видно, й тут награбованого при соціалізмі не вистачало для розкішного життя. А перевірений метод набування капіталу на Кавказі відомий ще за царських часів — розбій, викрадення людей під викуп.

— Оце тобі й дружба народів! Ех, погано ми вчили в школі історію, — сказав, пам’ятається, Ігор Свиридович, коли до нього дійшло, у що вони вляпалися.

— І без толку читали розумні публікації, раз не змогли зробити з них практичних висновків, — додала його дружина. — Здається, ми пропали. Давай прощатися.

— Тихо, заспокойся.

Що ще міг сказати дружині Ігор Свиридович? Раптом Махрик скочив на ноги й заколотив у двері. Він щось голосно доводив чеченською мовою і тільки коли знемігся й зневірився, що до нього прислухаються, прокричав російською:

— Відчиніть, ми свої! Ви не можете нас утримувати!

Проте його бунт не пройшов непоміченим — через два дні Махрика вивели з сараю, і більше полонені його тут не бачили. А ще через тиждень так само від них безслідно забрали й Тамару. Виходить, махрик її врятував. Важко сказати, чи було це захоплення підстроєним колишнім колегою, чи так сталося зненацька. Подальші події ніби вказували на участь Махрика в їхньому викраденні, але його могли залякати й примусити це зробити. Не суди…

Нарешті прийшла черга й до Огнєвих — вночі їх перевезли в інше місце, більш пристосоване для постійного перебування, і сказали, що вони тут мешкатимуть, поки їхні рідні не заплатять викуп.