Аферистка

— Це ж був ліцей, — відповів Костя. — У них там направлень на роботу не видавали.

— А як і куди працевлаштовувалися випускники ліцею?

— Хтозна. Ну, наприклад, до них приїздили представники різних підприємств, розміщали конкурсні замовлення, а потім переможців запрошували до себе на роботу. Ліза, наприклад, на першу практику потрапила в Іваново на ткацьку фабрику, може, й у подальшому співпрацювала з ними. Не знаю.

— І що, ти вважаєш, що то може бути твоя дитина? — запитав Ігор Свиридович. — Ота подруга, Неля Потомака, теж з Лізою навчалася? Де її шукати?

— Де шукати, не знаю, а навчалися вони в одній групі. Дитина, ви кажете… Може, й не моя. Оце через те я й приїхав сюди сам, без дружини. Хочу заїхати в Синельникове, узнати про все. Рік її народження мені відомий. Нині тій дівчині вже двадцять п’ять років стукнуло. Не дай Бог щоб вона виявилася моєю — дружина мене загризе. У нас своїх двоє.

— Для чого вам клопотатися, витрачати кошти і час? — майже радісно скинулася Тетяна, ніби влаштовувати чужі проблеми було її покликанням. — Давайте всі відомості мені, я докладно розвідаю і сповіщу вам.

— А це зручно? — спитав Костя і його очі заблищали надією.

— По-перше, я живу в Синельниківському районі, по-друге, працюю в державній установі, до речі, з дітьми. Мені зовсім не складно буде знайти тут сліди вашої Лізи, а потім і покинуту нею дівчинку. Так вона, кажете, вже померла?

— Померла, — підтвердив Костя. — А мені отакий клопіт заповіла.

— Для чого? — поцікавився Гліб Євгенович. — Що вона від тебе хотіла?

— Тепер мені здається, тільки для того, щоб я мучився сумлінням. Я майже впевнений, що дитина не моя, але це діло таке, що я можу й помилятися. Треба все перевірити.

— А раптом ти знайдеш ту дитину — тепер уже молоду жінку, а вона виявиться невлаштованою, нещасною, потребуватиме допомоги. Що ти робитимеш з такою халепою, коли в тебе немає повного порозуміння з дружиною? — запитав Ігор Свиридович.

— Це буде жахливо, ви праві. Моє життя перетвориться на пекло. Але я не можу спокійно жити, знаючи, що десь є моє дитя, яке, може, страждає. Мушу знати все достеменно.

— Ні про що говорити, — сказала Тетяна і різко скочила з ослону. — За цю справу з усіх міркувань найліпше взятися мені. Давайте всі відомості про вашу дівчину Лізу, її подругу Нелю, про інших можливих дійових осіб цієї пригоди і свої реквізити, я запишу. І ні про що погане не думайте. Гаразд?

2

Після цієї бесіди збігло не більше місяця. Ввечері в квартирі Кості, який щойно повернувся з відпочинку, пролунав телефонний дзвінок і, на щастя, він сам підійшов до апарату.

— Слухаю, — озвався тихо, відчувши зовсім невизначено, що зараз взнає щось вирішальне для себе. І як не дивно, не помилився.

— Це Тетяна, — сказав привітний жіночий голос. — З Синельникового, пам’ятаєте?

— Так, — у Кості від напруги затремтіли губи. — І що? Що ви мені скажете?

— Заспокойтеся, — відповіли йому на тому кінці дроту. — Вам Неля, подруга вашої дівчини, не казала, на яке прізвище Ліза могла записати дівчинку при народженні?

— Ні, тобто я з Нелею не бачився. Ви… ви щось знайшли? Говоріть, я до всього готовий.

— Та не хвилюйтеся ви! — прикрикнула на Костю Тетяна. — Я нічого не шукала. Просто не хотіла зразу відкриватися. Адже мені теж треба було прийти до тями.

— Про що ви говорите? Ви ж обіцяли…

— Справа в тому, що йдеться про мене.

— Як? — завмер Костя. — Ви — Лізина донька.

— Гадаю, так. Я ще уточнюватиму. Але одне знаю напевне: мене народила молода дівчина, яка вагітною їхала чи в Сімферополь, чи з Сімферополя московським потягом. В поїзді в неї почалися родива, і її зняли в Синельниковому, щоб відправити в лікарню. Тут вона народила дівчинку, яку пізніше записали Тетяною Іванівною. При породіллі знайшли посвідчення на ім’я Проталіної Вероніки Федорівни — працівниці Іванівської ткацької фабрики. Скоріше за все, це було вигадане ім’я, бо ще в юності я туди їздила і взнала, що такої працівниці там ніколи не було. Проте це було пізніше, а при народженні мене у відповідності до цього документу записали на прізвище Проталіна. Дуже багато збігів, щоб не бути правдою, чи не так?

— Чистісінька правда, адже Вероніка Федорівна — це Лізина мати, а Проталіна — її дівоче прізвище! Це якесь чудо! А щодо підробленого посвідчення… Даруйте, Ліза ж була художницею, — пожвавлено говорив Костя. — Бачите, вона все зробила для того, щоб та дівчинка не загубилася серед людей, щоб згодом можна було її знайти. Таню, дівчинко моя… — його голос потеплішав.

— Ні, не ваша. Я народилася в кінці серпня, так що моїм батьком ви бути не можете. Оце про нього я й взнаватиму в подальшому. А вам я дуже вдячна, дуже! Ви своїми відомостями про Лізу і Лізину матір зліквідували мої сумніви. Тепер я точно знаю, хто мене народив. Моя матуся була права, людьми править жереб. В даному випадку це був щасливий жереб, бо організував нашу з вами зустріч. На все добре!

3

Настала пора пізньої осені. Було доволі прохолодно, але дні стояли погожі, сонячні. Від таких перепадів температури вночі випадали рясні роси й тумани, вони зволожували землю й робили її по-святковому чистою. Тим більше що листя не поспішало спадати з дерев і, висвітлене своїм віком до прозоро-лимонного стану, надавало природі світлої й тендітної беззахисності. І такою непорочною була та беззахисність, що навівала людям благоговіння перед нею, бажання якщо й не зарадити навколишньому світові у такій біді, як осінь чи зима, то хоча б не заважати йому поринати в небуття.

Тетяна збиралася у поїздку до Москви і весь день провела у клопотах, метушінні. Вона декілька разів бігала до Любові Петрівни, щоб допомогти їй, бо по підготовчому узгодженні з Едмондом Германовичем брала з собою й Ігоря Свиридовича. І тільки перед смерканням спинилася, щоб помилуватися, може, останніми привітними днями. Чомусь подумалося про те, що отака всеосяжна беззахисність розчулює людей, облагороджує, робить їх милосерднішими і взагалі пристойнішими — ось навіть не чутно стало осоружного гуркотіння програвачів, якими дехто послідовно й наполегливо доводить себе до тихого сказу, а затим позбавляє нормального сприйняття життя. Отак і немовлята — виключно безпорадністю приковують до себе любов дорослих людей, викликають бажання самозречено служити їм, терпляче виняньчувати їх, виконувати нелегкий обов’язок виховання розумної особистості. Якими ж безжалісними могли бути ті обставини, що примусили молоду дівчину Лізу Паперовську покинути свою дитину і не забирати її, коли життя трохи устаткувалося? Чи юною ще була? Так ось багато дівчаток змалечку так прив’язуються до своїх молодших братиків і сестричок, навіть до підопічних домашніх тварин, котиків і собачок, що не хочуть розлучатися з ними. Виходить, молодістю пояснити таку черствість не можна. Ні, це нічим пояснити не можна, а тому не варто шукати й аналізувати ані мотиви, ані обставини, ані вади характеру. Це можна просто сприйняти як явище, що через безліч несприятливих збігів інколи трапляється в суспільстві, і не намагатися підходити до нього зі своїми мірками, тобто не треба нікого не осуджувати. Звичайно, якщо мати на увазі все-таки моральну людину, не заражену епідемією аутизму й безвідповідальності, яка нині розгулює серед тих, хто «обирає кока-колу» чи присьорбує слабоалкогольні напої.

Тетяна зітхнула — для чого їй знати щось про ті обставини? Змінити вже нічого не можна — вічність поглинула багатьох… Краще думати про живих. Ось вона по-справжньому задоволена, що Огнєви живуть біля неї, що Любов Петрівна трохи заспокоїлася, а Ігор Свиридович вийшов з лікарні. Опіки — страшна річ, вони навіть на Тетяні залишили свої сліди, не кажучи вже про нього — сліпого чоловіка, який не зумів ухилитися від вогню.

— Чого ви не вибралися з хати через вікно? — запитала в нього пізніше Тетяна.

— Шукав Любу, гадав ти мені неправду сказала, що вона в безпечному місці, щоб я не хвилювався. Адже воно так і було Ї ти мене просто заспокоювала. А вона тим часом лежала непритомна після знущань і удару об сходини при падінні. Я відчував, що їй потрібна допомога.