Аферистка

Дівчину вона знайшла швидко і підтягла ближче до виходу, потім взялася шукати її співмешканця, якого та називала Андрієм. Але чоловіка на тому місці, де він упав від Тетяниного удару, не було. Зате чувся його кашель далі біля вікон. Ага, зафіксуємо, де він є, нехай почекає, подумала Тетяна і, не довго вагаючись, повернулася до дівчини. Вхопивши за комір, повзком виволокла її надвір. Доправляти врятовану до воріт не стала — не хотіла втрачати час. А тому залишила біля колонки з водою — пожежа туди ще не діставала. Третій захід у вогонь здавався Тетяні закономірним і після двох перших, що закінчилися успішно, майже безпечним. Зупинити її було нікому, бо люди, які прибігли на допомогу погорільцям, клопоталися біля Огнєвих, бачачи, що хату вони вже не врятують.

Тетяна підбігла до порогу, ледве розрізняючи між довгими червоними язиками пащі, що пожирала будівлю, дверний проріз, коли стіна диму й полум’я полихнула ще дужче, зайшлася іскрами і розпласталася по землі.

— Таню! — почула вона жіночий крик, і разом з цим її постать, загорнуту в біле, підім’яло під себе гарячою хвилею й відрізало від світу.

Останнім сприйняттям Тетяни був не цей крик, а власна думка про те, що вона мусить не підставляти під удар Ігоря Свиридовича й сховати його пістолет до того, як тут з’являться офіційні особи. Може, саме це й врятувало її, бо неймовірним зусиллям волі вона, притиснувшись до вологої після ночі землі, відповзла від небезпечного місця, вся охоплена танцюючим вогнем.

До неї вже спішили на допомогу, хтось збивав полум’я, хтось зривав палаючу ганчірку, а хтось просто плеснув на неї водою. Щоб там не допомогло, але Тетяна не згоріла. Натомість, похитуючись, піднялась і побрела в бік кущів, махнувши рукою, щоб за нею не йшли. Вона мала такий вигляд, наче її замутило. Під віттям же нахилилася до самої землі і довго людям видно було тільки її зігнуту спину. Затим вже більш твердим кроком Тетяна повернулася до гурту, витираючи обличчя.

— Як тут мої порятовані? — запитала втомлено, бачачи, що всі троє вийнятих нею з пожежі людей прийшли до тями й сидять, обіпершись спинами об паркан і витягнувши в бік вулиці ноги. — Скоро приїде Грицько і відвезе вас в лікарню, — заспокоїла вона їх.

— Господи, та в тебе все волосся згоріло! — простогнала Любов Петрівна.

— Правда? — Тетяна провела рукою по мокрій голові. — Переживемо, — сказала спокійно. — Мені б одягтися, я змерзла.

В цей час дівчина, яка була причетна до виникнення пожежі, почала подавати ознаки занепокоєння. Спочатку вона непомітно відсунулася подалі від Любові Петрівни й Ігоря Свиридовича, користуючись тим, що поки що вони на неї не зважали. Потім сміливіше відкотилася вбік від них, нарешті рачки полізла в кущі живоплоту. Метушливий натовп, не знаючи хто вона і яку роль відіграла в цій трагедії, не заважали їй приходити до тями, бо серйозних поранень на ній не було, а шок кожний переборює по-своєму. Скоро в нічній імлі, яка тільки-тільки починала розсіюватися, її зовсім не стало видно. Коли про дівчину згадали, то знайти її вже не вдалося.

— Хто то була за одна? — запитав хтось із сусідів у Тетяни.

— Не знаю, прийшла пізно ввечері, сказала що їй потрібні якісь рідкісні трави. Любов Петрівна вже відпочивала, тому я запропонувала їй залишитися тут на ніч.

Любов Петрівна, почувши ті слова, полегшено зітхнула — не треба буде розбиратися з підпалом, давати комусь пояснення, когось звинувачувати. Вона мало вірила в дієвість слідчих органів і взагалі в справедливість судової системи. То для чого затіватися? Її більше всього непокоїв стан здоров’я Ігоря Свиридовича, який отримав чималі опіки і потребував серйозного лікування. Народних методів тут було не досить.

Перемагаючи біль від заподіяних бандитами травм, Любов Петрівна піднялася й почала надавати чоловікові першу допомогу, причому обробляла опіки й робила перев’язки досить професійно — звичайно, цілителька має добре знатися також і на офіційній медицині. Нічого дивного.

На світанні, коли згарище, все-таки залите водою, лише подекуди диміло, приїхав Грицько і відвіз постраждалих в лікарню.

5

Про відпочинок на морі можна було забути — Тетяну знову госпіталізували, тільки на цей раз з опіками обличчя й кінцівок. Грицько залишив постраждалих від вогню в приймальному відділенні, де їх уже оглянув черговий лікар і тепер ішло оформлення офіційних паперів, а сам піднявся слідом за лікарем в його кабінет. Той уже сидів у кріслі й розмовляв по телефону, і, як зрозумів Грицько, саме про нових пацієнтів. Побачивши відвідувача, лікар завершив бесіду й привітно показав Грицькові на крісло біля стіни.

— Ваша дружина затримається у нас тижня на два-три, а потім долікується вдома, — повідомив Грицькові головний терапевт районної лікарні. — І буде як новенька.

— У вас же немає опікового відділення, — сказав Грицько. — Дайте направлення в область.

— Ми її у себе залишимо. Не хвилюйтеся, наших можливостей вистачить, щоб подужати її травми. А ось вашого тата доведеться везти в область, тут ви маєте рацію.

— Це не тато, — невдоволено буркнув Грицько.

— Ну тесть, яка різниця? Йому потрібна буде пересадка шкіри, а там це зроблять краще.

Грицько тільки засопів, не вдаючись у подробиці, що його дружина постраждала в домі абсолютно чужих людей. Для чого? Ще причепляться з запитаннями, чого вона там була вночі.

— А з літньою жінкою що? Тобто… — Грицько замішався, — яку звати Любов Петрівна.

— З нею все гаразд. Зараз цій хворій нададуть допомогу, оброблять і перев’яжуть рани, і забирайте її додому. Вона, як кажуть, відбулася переляком. Щоправда, десь отримала травми, не типові для пожежі.

— Що за травми?

— В основному зчесана шкіра, садна й синяки по всьому тілу. До речі, тут не було криміналу?

— Втікала од вогню і падала, напевне, от і травми. А про кримінал нічого не скажу. З чого ви взяли про нього? — переконливо щиро вдивився в лікаря Грицько, попереджений Тетяною, що про підпал краще помовчувати, а останні деталі вона йому взагалі не встигла розповісти.

— А в неї синці мають таку природу, наче її перев’язували міцними мотузками. Отут, — сказав лікар, показуючи на зап’ястя, щиколотки і верхню частину тулуба. — Крім того, в неї є чималенька рана на голові і загалом відмічаються деякі ознаки струсу мозку.

— Так, — не знаючи, як реагувати на сказане, протягнув Грицько. — Може, вона, рятуючи майно, щось виносила на собі, зв’язане мотузками, впрягалася в них, тягла, забивалася, подряпувала себе. Стара жінка, що ви хочете.

— Може, — погодився лікар. — Але то все в неї загоїться в домашніх умовах. Тут потрібен тільки час і гарний сімейний догляд. Нехай тижнів зо два побільше спить, гарно харчується і гуляє на свіжому повітрі.

В кабінет заглянула жінка в білому халаті.

— Можна?

— Заходьте, — дозволив лікар і встав з-за столу, простягаючи Грицькові руку для прощання. — Пробачте, у нас тут нагальні справи. Ще запитання є?

— Є, — заквапився Грицько. — Хто відвезе… Тобто, хто доправить Ігоря Свиридовича в область?

— Якраз, коли ви зайшли, я домовлявся з опіковим центром лікарні імені Мечникова. Вони згодні його прийняти.

— Дякую. А відвозитиме хто?

— А, — лікар вдарив себе по чолу. — Ми, звичайно. Пробачте, я не зрозумів запитання. Сьогодні під кінець дня він буде там, ввечері можете відвідати його. До побачення.

Любов Петрівна вже сиділа на лавочці біля входу в лікарню. Вигляд у неї був жалюгідний: найперше кидалася в очі накинута поверх бинтів, намотаних навколо голови, брудна від кіптяви хустина; порівняно чистий одяг був страшенно пожмаканим, на руках і ногах виднілися численні пластирі й місця, просто оброблені зеленкою, ступні ніг — босі.

Чесно кажучи, Грицька просто мало било життя, чи отримані уроки не йшли йому на користь. От вчора ввечері розповіла Тетяна, що на них може бути напад, сказала, що готується до відсічі бандитам, а він слухав і не уявляв, що це насправді може статися. Наче вона йому казку читала. А як побачив уранці, що у них скоїлося, — розгубився, як останній слинько. Скільки ж іще можна його вчити?