Аферистка

— Ходімо звідси хутчіше, — запропонував він і вийняв з бардачка ручний ліхтарик.

— Ти що? — обурився Дидик. — Ховаємося по бур’янах, як вовки, а потім з ліхтариком підемо, щоб нас кожний ганчірник побачив?

Щодо Дидика, то одне можна сказати напевне: не дивлячись на щойно прийняту домовленість, віддавати своєму помічнику гроші, зароблені власною вигадкою і тваринним страхом, він однозначно не збирався. Не треба було цьому хлопцеві переоцінювати свою допомогу й заходжуватися ділити шкіру невбитого ведмедя.

Можна по-різному ставитися до соціалізму, можна гудити його чи жалкувати за ним, можна засуджувати його цінності чи продовжувати відстоювати їх, можна навіть бути байдужим до нього. Але те, що від нього, а відтак і від колишнього народного добра залишилися гидкі, порослі чагарниками руїни, — завжди, скрізь і за всіх обставин було страшенно на руку Дидику, і він дякував соціалізму за його смерть. До слова сказати, Дидик взагалі любив смерть, адже донині вона несла в собі втрати тільки для когось іншого, а для нього — здебільшого користь, певний прибуток. Знедавна він був просто закоханий у смерть, особливо, якщо вона траплялась в його найближчому оточенні. Той казковий стан спочатку супроводжувався буйними мріями, потім у порожній голові Дидика почали з’являтися думки, віднімаючи енергію від злачних частин тіла й знижуючи його жереб’ячі переваги, а далі виникли й перші, недолугі, зате нахабні плани. Не дивно, що Люля їх відчула й злякалася — він невідступно думав про те, що світ не пропаде без цієї красуні, зате в його, Дидикові, руки потраплять Люлині неабиякі пожитки. Ех, перенапружився він тоді, втратив таку курочку! Але цього разу вже не промаже. Нехай не візьме чужого, але й своє не віддасть: брехня, вичавить з Грицька дещо! Так він гадав до відвідин колишнього зятя.

Але справа повернулася найгіршим чином, так, що нічого добути не вдалося, ні копійки: ні машину він не продав, ні за оренду нічого не здобув. Якась непруха! Не можна ж вважати гараздом те, що йому подала милостиню ота пришелепувата каліка в білому савані. А своєму напарнику завтра треба заплатити, байдуже — нехай тільки за поїздку, все рівно це гроші, яких немає. З чого? А ще як заманеться йому запросити більше, мовляв, ти все-таки за моїм сприянням домовився про продажу машини, то візьми й віддай п’яту частину отриманої вартості? За що? За те що він упіймав тут облизня? Адже домовитися з тією милою жінкою з пістолетом, яка погодилася купити Грицькові «мерседеса», можна було й без цього дармоїда.

Хтозна, як би зараз повівся злодійський Дидик, якби йому не допомогли, засунувши зв’язаного громилу в багажник. Тому, повертаючись до зруйнованої ферми тепер уже на своїй машині, Дидик знав, що робитиме, хоч і пам’ятав напутні слова Тетяни про те, що не треба чинити глупства. Але в його курячих мозках це викликало зворотну дію. Вся неприємна ситуація, що виникла через їхній невдалий наїзд на Грицька, здавалася йому не стільки повчальною, скільки сприятливою, навіть попередження, сказані Тетяною наостанок, прозвучали як провокація саме до тієї дії, яка задумувалася ним спочатку.

Порівнявшись з потрібними йому руїнами, Дидик знову вимкнув освітлення, повернув у протилежний від них бік, проїхав кілька метрів до найближчої посадки й сховався там під навислими гілками — не хотів, щоб від дороги до ферми залишилися сліди ще однієї машини, крім машини свого помічника. З огляду на те що сталося потім, такі його приготування не були зайвими, бо на ранок Славгород облетіла звістка, що на покинутій фермі згорів якийсь подорожній разом зі своєю машиною.

— Видно, заїхав з великої траси на нічний відпочинок, — припускали тут люди, — а потім увімкнув опалювальну систему й заснув. І через випадковість сталася пожежа.

Справді, ті хто подорожував міжнародною трасою Москва-Сімферополь, іноді завертали на дорогу до Славгорода й тут, проїхавши декілька сотень метрів, влаштовувалися на нічний відпочинок. Але здебільшого вони збиралися групами по декілька машин і розташовувалися на узбіччі під розлогими абрикосовими деревами. А цього загиблого якась нечиста потягла на руїни. Видно, ховався через те, що був сам — не трапилося з ким-небудь згуртуватися.

Тільки одна Тетяна майже напевне знала, хто там загинув. Ну, що ж, мертвого не піднімеш, а винуватий нехай начувається, якщо вродився таким дурнем.

5

Тим часом Дидик з кожною хвилиною наближався до Києва. Він їхав повільно, наново освоюючись за кермом, — давненько не їздив, та, чесно кажучи, й навички їзди мав поганенькі, бо не довгострокові. Розкішний спосіб життя під крилом спочатку успішного тата, а потім престарілих жінок майже завжди забезпечував його машиною з водієм, і потреби самому штовхатися у вуличних заторах не було.

Вже давно розгорівся день, на дорогах пожвавився рух, що вимагало від водіїв уваги й спритної реакції на зміни, а йому хотілося спати. Він відчайдушно боровся з неслухняними повіками, які так і норовили склепитися й довгенько не розмикатися. Дидик вимкнув систему автономного клімату в салоні й відчинив вікно, жадібно потягнув носом пахощі квітучих акацій, яких при просуванні на північ в пришляхових посадках робилося все менше. Посміхнувся від задоволення й полегшено зітхнув. Нічого, все рівно після цієї поїздки в нього трохи вбавилося проблем, скоро їх стане ще менше, і якось владнається його нове життя.

Не поганячи свій внутрішній світ какофонією, яку нинішні підлітки називають музикою, він віддався споминам у купанні природних звуків, що долинали в салон машини. Про батьків згадувати не хотілось — там донині все боліло, а ще — там жила велика прикрість, що він не скористався щастям народження в дружній і заможній родині. Звинувачувати батьків, мовляв, були дуже зайняті собою, роботою, друзями і йому не приділяли уваги, як те роблять зараз не тільки невдячні діти, а й погані психологи й педагоги, не вважав за можливе — хіба не розумів, нехай навіть будучи дитиною, що йому живеться краще за багатьох своїх товаришів? Розумів. Хіба не віддавав звіту, що тато й мама багато працюють, постійно вдосконалюють свої знання, без кінця вчаться? Віддавав. Може, батьки й не цяцькалися з ним понад міру, зате подавали приклад сумлінного труда, що у вихованні дітей є вагомішим за словесне напучування чи спільне дозвілля. Та не завжди в коня корм — мабуть, він удався саме в ту породу. Бо чого тоді батькам не наслідував: не вчився, не працював над собою? Отож-бо й воно, видно, чогось його характеру не вистачало, слабина якась в ньому була з народження.

А ось старша сестра насправді зіграла з ним злий жарт, бо саме за нею він по її кривій стежці пішов. Правда, мами тоді вже не було — померла, отримавши удар від витівок цієї шалапутної доньки, а тато хворів і сам не справлявся з роботою й побутом, тому оженився на молодій нічній зозулі. Видно, біля Карини Давид намагався знайти тепло й затишок, які урвалися в батьківському домі.

Карина ніколи зірок з неба не хапала, зате в дитинстві не бешкетувала, була тихою й непомітною дівчиною. Це характерно для грузинських сімей. Такою залишалася і в дорослому житті — завдавала батькам удари нишком і з виглядом дуже скривдженої, нещасної особи. Як їй це вдавалося? Батьки вірили, що донька за відсутності досвіду просто потрапляє в халепи, і довго не могли припуститися думки, що вона в них морально збочена. Аби на першій порі підтримати безталанне створіння, тато, головний інженер шкіряно-галантерейної фабрики, по закінченню школи відправив доньку в Київ, де допоміг поступити в інститут, який свого часу закінчив сам. До речі саме звідси, отримавши направлення в результаті розподілу випускників, він поїхав у Львів, де зустрів свою долю, і в рідні місця не повернувся. І не шкодував — люди, серед яких працював, йому подобалися, а свою дружину-українку до кінця днів ніжно кохав.

Вже з дипломом в руках Карина влаштувалася працювати на Київській взуттєвій фабриці. Але працювала там до першої відпустки, а далі кар’єра інженера-технолога перестала її цікавити. Дівчина гарно провела два тижні на модному курорті біля моря, побачила чоловіків з великими грошима, які до неї виявляли настійну увагу, і зрозуміла, що задовольняти їхні примхи легше й прибутковіше, ніж працювати в цехах, де в тебе назавжди в’їдається непозбутній дух вичиненої шкіри.