Аферистка

— О, якби так могло бути, то не пожаліла б, обітнула!

— Та ти що, ні за які медяники не здумай таку красу псувати!

— А ще я, бачиш, маю ширші об’єми … — не вгавала скаржитися Тетяна.

— Схуднеш! — пообіцяла Люля.

— У мене губи залишилися повнішими…

— То добре! Зате вони прибрали якусь форму.

— Тобі легко говорити…

У двері постукали й до купе ввійшла провідниця. Вона попросила пред’явити квитки та заплатити за постіль.

— Щось пити будете чи спатимете? — запитала.

— І пити будемо, і спатимемо! — розвеселилася Тетяна. — А що у вас є?

— Чай, кава, різне-всяке. Можу щось з ресторану принести, раз ви збираєтесь погудіти.

— Саме погудіти! Як ви правильно сказали. Давай, Улю, приллємо моє нове обличчя? — запитально звернулася до супутниці Тетяна.

— І наше знайомство. Тільки, цур, гуляємо на мій рахунок. Ти витратилася на лікування, з тебе гріх брати гроші, а я не з бідних, — і Люля хвацько простягнула провідниці бозна-звідки видобуту п’ятсотгривенну купюру: — Значить, так. Несіть нам чекушечку коньяку «Наполеон» — в ресторані має бути в подарунковій розфасовці, — кетової ікри, смажену свининку з картоплею та побільше фруктів і овочів.

— Запивати чим будете?

— Слушно. Запивати будемо чаєм, — розчарувала Люля провідницю, котра гадала, що у неї на додачу замовлять дорожчого напою, хоча б кави.

Невже пронесло? — з прихованою радістю подумала Люля, виважуючи ситуацію, що поволі складалася.

5

Дівчата були разюче схожими. І не лише зовнішньо, де велику роль відігравала молодість, гарний зріст, стрункість, гожі риси лиця, пишне густе волосся. Їм обом Бог послав граційність, хист вправно рухатися, тобто фотогенічність, як сказав би шанувальник кіно. Вони були однаково спортивними й мали метку реакцію на зовнішні зміни, спритний розум, були діяльними й жвавими за темпераментом. Хоч тими чеснотами в бігучий момент обдаровані мало не всі представники молоді, але вони не вичерпують зміст людини. Є ще характер, усвідомлення реальності, сміливість у прийнятті рішень, змога діяти всупереч несприятливим обставинам. А це вже не од віку залежить, а від уміння розпорядитися отриманим даром, практично застосувати його, реалізувати в справах, вчинках, у стосунках з людьми.

Стосовно Тетяни, то, либонь, не кожна сирота, людина без підтримки й допомоги, зважиться перемінити обличчя, щоб улестити долю чи, навпаки, дати їй, неласкавій, стусана під п’яту точку й почати борню за щастя самотужки. І не кожна, як Улита, могла би забрати валізку, в якій лежить півмільйона буржуйських тугриків, нехай своїх, але з-під носа небезпечного злодія, який поклав на них око, й сліпма гайнути влаштовуватися на нормальне життя, покінчивши з романтичними пригодами.

Воістину, людину формують не лише задатки, а й життєвий досвід, який не береться з бездіяльності. І то суща правда, що талановита людина, живучи в статках і спокої, може ніколи не переступити пліт благополуччя і, як наслідок, прожити безсенсовно й ніколи не довести особистісний розвій до рівня, на який її планувало провидіння. Апріорі ж знедолена, забута в убогості людьми й небом, буремно бита та м’ята на життєвій трясовиці неборака врешті-решт загартовується, накопичує емпіричні знання і сягає вповні заслужених висот. У дівчат і тут було дещо спільне, а саме — сирітство й дитяче поневіряння в інтернатах.

— Некепсько було б перед загулом зняти вуздечки, — засміялася Тетяна, вивільняючи груди з тісної білизни. — Бачиш, я теж дещо пам’ятаю з дитинства, — натякнула на вжиті сленгові слова.

— Чому ж ні, адже насправді воно у нас нещодавно закінчилося.

Тим часом Тетяна дістала з битком набитої дорожньої сумки новеньку нічну сорочку, переодяглася в неї, а зверху накинула чепурний домашній халатик. На ноги взула не м’які черевики, які зазвичай беруть у дорогу, а літні туфлі на високому підборі. На всьому її одязі ще висіли фабричні бирки, і дівчина, тішачись тим, не квапилася їх знімати.

— Покрасуюся й розношу заодно, — показала на босоніжки. — У мене завжди проблеми з новою взуванкою, — і з тим взялася вмиватися. — А ти чого зволікаєш? Переодягайся, — здивувалася, що Улита сидить, як і раніше, схрестивши на колінах руки.

— А в мене нічого немає, подруго.

— Отаке? — Тетяна розгублено озирнулася, наче шукаючи в когось поради, а затим зважилася: — То на ось, візьми моє, — і вона, може, з подяки за слова підтримки, підбадьорення чи з якогось іншого теплого почуття витягла ще один комплект домашнього одягу й подала дівчині. — Шльопки, бачу, в тебе свої є. Але, коли твоя ласка, то розноси мені оце, — подала загорнуті в обгортковий папір новенькі модельні туфлі. — Як кажуть, ти мене гуляєш, а я тебе одягаю.

— Ну, якщо так, то не відмовлюся.

— Ти, виявляється, не киянка? — Тетяна спостерігала, як Улита, вмившись, з полегкістю влізла в новеньку сорочку, халат, підв’язалася паском і начепила трохи завеликі для неї туфлі. — Чи як?

— Киянка я, киянка, — буркнула та, оглядаючи себе, як уміють це робити тільки жінки й тільки тоді, коли напинають щось новеньке. — Боюсь, що туфлі я тобі не розтопчу, вони на мою ногу навіть щільно не лягли.

— Поноси, їм не завадить.

— Ну, нехай.

— А їдеш куди, не зібравшись? — продовжувала Тетяна, обсмикуючи й на собі обновки.

Люля остовпіла. Так буває, що передбачлива й бувала людина, зосередившись на досягненні важливої мети, забуває про щось другорядне чи менш вартове. Та загальнолюдська вада завше й призводить до викриття будь-яких змов чи таємних вчинків, не говорячи про злочини. А саме по такій доріжці йшла нині Люля, яка мала не гірше зайця запетляти свій слід, і не тільки від Дидика, але й од усіх інших, щоб вони ненароком не навели його на неї. Вона вдало організувала свою безпосередню втечу, і ось тут недопустимо втратила пильність — не подумала про офіційну легенду. Бо з людьми якось же треба спілкуватися і щось говорити їм про себе теж треба!

«Спасибі тобі, Теняночко, за нетактовність, за всю твою відкритість і довіру. Воно мені йде на користь, а я тобі, мила, віддячу за це», — подумала Люля, схаменувшись.

— На когось другого образилася б за відверте розпитування, а тобі, нехай вже, розповім. Тут така історія, що двома словами не скажеш, — тягнула Люля час у пошуках прийнятного пояснення.

У двері знову постукали, а затим з’явилася провідниця з тацею, супроводжувана нестерпно лоскотливими пахощами щойно приготованої їжі.

— Чи не малувато випивки, дівчата, для солідного застілля? — запитала вона. — Це я тому говорю, щоб мені не бігати ще раз.

— Не доведеться, — за обох відповіла Люля, неквапливо перераховуючи здачу, а потім повернулася до нової подруги: — Особисто я, що називається, пити не вмію, п’ю для годиться. А ти?

— Аналогічно, як кажуть братці-кролики. Зваж іще на мій стан здоров’я, то годі й торочити про це.

Нарешті влаштувалися з вечерею й налили по півчарки гарного на колір, запашного коньяку, випили, проголосивши тост за вдале видужання од добровільної Тетяниної недуги. Вгамували голод бутербродами з ікрою, зеленню петрушки, салатом із свіжих помідор. Скоро сп’янілих, розчервонілих дівчат потягло на балачки, відвертість, найщиріші зізнання й інші сентименти. Заминка трапилися лише тому, що Тетяну стримувало Люлине зауваження про недоречні запитання, а Люлю — те, як почати відповідати на них, щоб усе виглядало правдиво.

— Мені навіть ні з ким було порадіти з того, що я живою вийшла з лікарні, — першою порушила мовчання Тетяна. — Смішно сказати, що від косметичної операції я мало дуба не врізала. Так тяжко хворіла, просто жах. Понад тиждень мене палило, немов у печі. А потім шкіра пузирями взялася, свербіти почала. Боже, які то були муки! Здавалося, не витримаю.

— Все минулося, викинь з голови й забудь. Тепер ти маєш пожадану зовнішність. А щодо самоти… Від сьогодні моя доля стала чи не гіршою, — зважилася Люля оприлюднити наспіх вигадану байку, випробувати її на першому слухачеві, й у разі вона виявиться неправдоподібною, то вчасно внести корективи. — От ти запитала, чого я в поїздку не зібралася.