Аферистка

— Це слова з віршів римського поета Овідія, — сказала Ніна і додала: — Публія Овідія Назона, який жив на зламі старої й нової ер. Мудрий був чоловік.

— То ми такі начитані й не вміємо керувати власними емоціями? — в голосі Тетяни явно вчувалася іронія, змішана з заздрістю до чужої ерудиції. — Його мудрість злочинна, якщо від неї в ужитку залишилося тільки те, що нещасними невігласами, а таких, на жаль, більшість, сприймається як установка до дії.

— Тетяно, ти екстремістка?

— Гадаю, більше так, ніж ні.

— А я гадаю, говорячи про кохання, що кожній людині послано або талант любити, або дар бути любимою. Щось одне, розумієш? Поглянь, як лаконічно звучить сказане: «Талант любити чи дар бути любимою». Тобто, любити — це талант, активний початок в людині, який породжує піднесений неспокій і пошук, призводить до акту творіння, збагачення здобутку — матеріального чи духовного. І той здобуток залишається жити поза часом, переходить до нащадків. Це живопис, музика, архітектура, науково-технічні винаходи, це завжди щось корисне і прекрасне. А бути любимим — це дар, подарунок, милосердне приношення, подачка, зрештою, це тупе тваринне споживацтво. Бути любимим соромно.

Тетяна слухала Ніну, задумливо розглядаючи щось на підлозі. Вона була вражена почутим: такі прості думки, а до неї чогось не прийшли. І тепер вона намагалася збагнути, яким данням наділена сама: кохати чи бути коханою. Сказати щиро, то вона за великим рахунком і не кохала нікого, бо її почуття не народили на світ великих чи бодай відчутних діянь. А чи кохали її? Тут вона мало не розсміялася — для чого думати про дурниці. Але на останніх Ніниних словах вона кинулася, здалося, що їй вчулося щось дисонансне.

— Соромно? — перепитала розгублено. — А для чого ж тоді ти чиниш так, щоб твій коханий перебував в сороміцькому становищі?

— Це я гіперболічно, — виправдалася Ніна. — В цілому, тобто я хочу сказати, що ліпше кохати, ніж споживати чуже палахкотіння. Щодо мого коханого, то він не споживає мою любов, вона йому не потрібна. Я просто мучуся здуру.

— Так, зрозуміло, — хитнула головою Тетяна. — Тебе палить хіть, а не любов. Тоді потерпи, це скоро минеться. Хочеш, скажу тобі один підлий засіб для лікування причепливої пристрасті?

— Знайти у нього вади, утрирувати їх, зненавидіти його за це… Так?

— Ага, — Тетяна розсміялася, зіщулившись, як те роблять малі діти, нашкодивши. — Негодящий метод, але в критично гострих випадках допомагає. Тільки опісля одужання треба не забувати, що ті «ліки» були вигадані тобою.

За тими розмовами дорога здалася необтяжливою і навіть кордони й митниці видалися менш протиприродними, ніж були насправді. Ніна вийшла в Харкові й залишок дороги Тетяна використала на те, щоб обміркувати пережите, почуте й побачене, налаштуватися на зустріч з Славгородом. З усіх її висновків резонансом бриніло те, що вона має рахуватися зі ставленням Грицька до себе. Любити й бути любимою — це, звичайно, крайнощі. В житті все більш помірковано — треба вміти знаходити точку рівноваги на терезах дуальних протилежностей. І першим кроком до тієї рівноваги було визнання того, що їй незвично, але й приємно знаходитися в центрі Грицькової уваги, що саме це її й принадило повернутися назад. Але це був тільки перший крок, тільки перший, і про своє ставлення до нього вона не думала.

***

Грицька, який тепер здався їй ближчим, ніж донині, Тетяна побачила ще з вікна. Сердешний стояв на пероні й пряв очима по вагонах, намагаючись побачити її ще на під’їзді. Серед суєти чорного буденного тлуму недоречним і безглуздим видався їй букет рожевих півоній, який він тримав невміло, але мужньо й зворушливо. Та вже за мить його щира відвертість сприйнялася Тетяною як уразливість, яку треба невідкладно захистити. Щось тринькнуло всередині й ледь чутно запульсувало теплом, розливаючи його по всьому тілу. Тільки триматися, ні в якому разі не ображати його своїм жалем чи зверхнім спочуттям, — наказувала вона собі, ступаючи на перон.

Грицько побачив її й кинувся назустріч:

— Ти повернулася?! — здавалося, він до останнього сумнівався, що ще колись матиме щастя бачити її.

Тетяна зупинилася перед ним і не знала, що сказати. Вона тримала свою сумку обома руками, почергово торкаючи її коліньми, й дивилася на зустрічаючого. Грицько віддав букета, і їй довелося поставити сумку на землю. Обхопивши квіти, дівчина занурилася в них обличчям, вдихаючи непередавані пахощі свіжості, чистоти й землі. Підняла голову тільки тоді, коли відчула шершаву Грицькову долоню на своїй щоці.

— Що ти? Чого? — запитала, помітивши його пильний погляд. — Щось трапилося?

— Я так чекав на тебе, так чекав…

Грицько не прибирав руки від Тетяни, навпаки другою рукою він торкнувся її волосся, а потім ті руки зустрілися за її плечима, Грицько обійняв Тетяну й притис до себе.

— Я не відпущу тебе від себе, — шепотів він. — Поїхали додому, поїхали…

Вони повільно пішли до машини, не розмикаючи рук. Сумку Грицько розмістив у багажнику, а Тетяну запросив сісти поряд, але вона відмовилася і вмостилася ззаду, стиснувшись у пружину, не дозволяючи собі виказати будь-які м’які почуття. Давати їм волю вона вважала слабкістю, а ця розкіш не входила в її плани, бо для слабкості не було умов. Слабкість має бути чимсь захищена. А який захист мають вони двоє? Поки що ніякого.

В південних посадках переважають акації, й наразі вони стояли в суцільному білому шумовинні грон — квітували. Готувалися цвісти липи й дикі маслини. На лужинах попід посадками, витикаючись з-за високої трави, кивали фіолетовими головами довголисті вероніки, біліли перші ромашки і червоним майоріли маки на тоненьких ніжках. Розігріта за день пряність від їхніх змішаних пахощів густо висіла в повітрі, п’янячи людей, а надто Ї розтривожених приємними почуттями. Четверть години поїздки здалися Тетяні щастям, після якого, раптом воно вже й не повторитися, можна все життя тягнути лямку буденних клопотів і ні на що не скаржитися. Через відкрите вікно вона глибоко вдихала запашне повітря й відчувала, як її ніздрі тріпотять від сум'яття, викликаного весною й молодим оновленням. Ніщо не пригадувалося, ні про що не мріялося й нічого не ждалося, це були миті чистого «тут і зараз» — справжнього життя, неприправленого примарами й поторочами.

— Я тебе везу до себе, — боязко, щоб не порушити її зачарування, промовив Грицько, коли вони в’їхали в село, й обернувся до неї. — Ну що, трохи освоїлася?

— Атож. Поїхали, — майже з байдужістю погодилася Тетяна. — Ти все зробив, що хотів? — здавалося, вона зусиллям волі повернулася в дійсність.

— Я так багато хочу, що на все мені й життя не вистачить, — засміявся Грицько. — Але дещо встиг.

Літній присмерк був прозорим через повню місяця. День непомітно перекотився у вечір і неначе завмер на цій хвилі. Діти ще бігали зграйками, гуляли на вулиці, а дорослі закінчили свої справи і висипали за ворота, щоб посидіти на ослонах, погомоніти, відпочити перед вечерею, купанням і укладанням на сон — набридлими щоденними турботами. Весною і отакого погідного літа їсти не хотілося, бо для підживлення людської плоті вистачало цілющих пахощів квітування; з хатніми справами морочитися бажання не було, бо весь світ здавався скрипучо-чистим, дзвінким і омитим частими дощиками; а сон і на ум не йшов, бо усвідомлювалася нетривалість цієї казки. Тільки не можна було людям відриватися від земного життя й поринати в химерні матерії мрій. Треба було працювати й відпочивати, їсти й спати і не гнівити своїми фантасмагоріями Бога, котрий прорік колись: «З праху вийшли і в прах обернетеся».

Отож, тутешні демоси говорили про земне: про себе й про сусідів, і не могли не помітити, як урочисто заїхав у двір Грицько і як потім з машини вийшла Тетяна.

— Привіз-таки, добився, — крекнув, вдаривши себе по коліну, Сашко Бігун. — Оце втнула Тетяна, заморочила кумові мізки. Знатиме, що таке справжня жінка. Чи братиме тепер у нас молоко, чи ні?

— А чого ні? — відмахуючись від щойно вилуплених комарів, сказала Сопільнячка. — Вона, може, одразу тут не замешкає. А як і переїде до нього, то теж святим духом не житиме. У вашої корівки смачне молоко.