Аферистка

Добре, що його черга підійшла майже одразу після повернення од ріки.

— Скільки часу, ну хоч приблизно, потребується вам для лікування моєї Тетяни? — запитав він у Любові Петрівни, вже ніскільки не соромлячись того, що називає Тетяну своєю і не вагаючись у тому.

— Все залежить від того, в якому стані вона повернеться з лікарні, — відповіла цілителька. — Може, вона взагалі без мого втручання обійдеться. Тепер вміють гарно лікувати, якщо захочуть.

— Гаразд, тоді скажіть, який найбільший термін забирає лікування подібних недуг при несприятливому їх перебігу чи при несумлінному лікуванні?

— Про що ти намагаєшся дізнатися? — прямо запитала Любов Петрівна.

— Хочу після оздоровлення у вас повезти її на море. Але путівки треба заздалегідь придбати. От я й вираховую, на коли їх брати.

Любов Петрівна поглянула на мальовничий листовий календар, що висів на стіні, щось порахувала.

— Бери на другу половину липня, не промахнешся.

— От за це дякую, — зрадів Грицько. — Скоро побачимося, — попрощався він. — Щось привезти наступного разу? Вам чи Ігорю Свиридовичу?

— Ні, ні, дуже дякую.

Вони ще трохи поговорили про свої побутові клопоти і Грицько поїхав додому.

5

Вже давно стрілки годинника показували за північ, а Грицько все ніяк не засинав. Він перевертався з боку на бік і ніяк не міг вмоститися. А коли, здавалося, вмощувався, йому починало чухатися то на нозі, то на спині, то за вухом. І він знову ворушився і знову шукав зручну позу, щоб заспокоїтися. Нарешті не витримав і вийшов надвір, тут було німо — пора цвіркунів ще не настала, тільки інколи нишком розрізав повітря нічний птах чи летюча миша, розповсюджуючи звук непевного шерехтіння. І від того їхнього притишеного руху робилося лячно, наче десь поблизу нишпорили привиди й шукали нагоди кинутися на живу людину. Грицька пройняв містичний ляк, і він повернувся в кімнату. Коли заснув, незчувся.

Під ранок йому приснився сон, од якого він миттю побіг випробовувати нещодавно влаштований душ. А потім навіть не захотів снідати.

Снилося, що він знаходиться десь у велелюдді: чи на ринку, чи на великому вокзалі, і йому приспічило присісти на унітаз. Він хутенько знайшов потрібні двері, пройшов у туалет і нирнув у кабінку. Раптом унітаз, стоячи перед яким він порався з ґудзиками, почав рости, вищати й ширшати. Грицько злякався, що не встигне зробити своє діло, тому, покинувши штани десь унизу, обхопив чудний горщок руками й видерся на нього зверху. Затим вмостився зручно сісти, спустив ноги вниз, руками вчепився за край посудини і прислухався до себе. Але справити нужду йому не вдалося. Зсередини унітазу, де мала бути вода, з’явилося шумовиння й полізло вгору, наче туди якийсь жартівник вкинув карбід. Скоро стало зрозуміло, що то піднімається те, що повинно було після багатьох-багатьох людей провалитися в злив і зникнути з очей. Липка гидота перла на Грицька, ближче підбиралася до оголеного тіла. Довелося бідному сплигувати вниз. Тільки це не допомогло — густі й жирні клапті вихлюпів уже всіяли всю підлогу, скоро вони почали падати на Грицькову голову, вкрили плечі, потекли по спині. Грицько у скаженому темпі здирав з себе запаскуджені ланці, але людські екскременти підбиралися до шкіри, наростали на ній товстим шаром, подразнювали його ніжні місця. Двері кабінки відкрити не вдавалося, і Грицько вхитрився перемахнути через перегородку й кинутися навтьоки, водночас доволі скоро зрозумівши, що врятуватися йому не вдасться. За ним гналися вже не окремі грудки, язики чи шматки мерзоти, а цілий її потік. І він ось-ось мав утопитися в ньому.

Надворі вже сходило сонце й било через недбало спущені жалюзі в кімнату.

Змивши з себе залишки сну, Грицько метнувся в гараж і завів машину. Треба було якнайшвидше позбавитися пам’яті про бридке видіння, а для цього змінити обстановку. Дослухаючись до вурчання мотору, він пішов у палісадник, нарізав півоній, порахувавши, щоб їх була потрібна кількість, і виїхав з двору.

Скоро ним заволоділо нервове тремтіння — вірна ознака напруженого чекання. Потяг з Москви мав прибути на станцію Синельникове через півтори години. Він встигне з’їздити туди й назад разів з п’ять, але сидіти вдома не хотів, вирішив, що краще зупинитися десь в полях, погуляти по травці, подихати повівом цілинних трав і молодого сіна.

Мимоволі згадалося, що вчора йому принесли телеграму від свояка, Карининого брата. Той сповіщав, що хоче забрати подаровану машину, бо тепер вони вже не родичі. До того ж він нарешті влаштувався, має постійне житло, роботу й сім’ю, отож треба владнати всі питання. Телеграма була довгою, плутаною й неприємною. Не тому, що не хотілося віддавати машину, ні. Адже Грицько не міг на ній їздити далі тих місць, де його знають, бо в нього не поновлювалися документи про техогляд і різні інші речі. А тому була неприємною, що нагадала про остогидлі помилки з колишнього життя. І треба ж було так збігтися, щоб цей свояк приїжджав так невчасно. Тут якраз треба Тетяні приділити увагу, і його чорти несуть. Це, звичайно, не критично, але не бажано. Коли ж він все-таки прибуде? Написав би хоча б щось конкретне! А то «скоро», «при першій можливості»…

***

Вона проганяла від себе томління духу, заціпеніння волі й уяви, липучий відчай, бо від цього її світ робився гнітюче щільним, задушливим, навіть пригніченим, як найгірші й найпохмуріші кола пекла, вигаданого не Данте, а якимсь нудним нездарою. Вижити в такому світі не уявлялося можливим подвійно: по-перше, бо пекло і, по-друге, бо нудне, — а вона ризикнула саме вижити. То не складати ж тепер лапки покірно й не помирати, не спробувавши призвичаїтися до нових обставин! Бо, ні, вона не якась там супервумен, і не збирається шліфувати світ під себе. Тому мусила шукати спасіння, і воно могло прийти тільки шляхами зовнішніх розумінь. Так, зовнішніх, адже внутрішні її осяяння саме й призвели до такого стану душі.

Ще в Дніпропетровську, коли вона їздила туди на консультації щодо косметичної операції, їй сказали, що після такої, як для обличчя, тяжкої й великої за площею травми, має пройти щонайменше півроку, перш ніж можна буде вдатися до пластики. Але вона не припиняла клопотатися своєю зовнішністю, позаяк, по-перше, хотіла знайти фахівців, яким довірилася б, і показатися їм, а по-друге, зліквідувати відчуття безвиході, розірвати ланцюг, закови, в які потрапила схотінкою долі — раптово, несподівано, неждано-негадано. Отож, вивчивши записи з заповітного записника, знайденого в новій сумочці, котра була при ній під час аварії, і взявши з тієї сумочки залишки грошей, вона поїхала в Москву. Дорога її знову лежала через Дніпропетровськ, де вона відвідала Ю-Банк. В орендованому там сейфі на пред’явника Тетяна знайшла все, для себе необхідне, навіть більше того — документи на ім’я Омахіної Улити Геннадіївни. Тепер вона точно переконалася, хто лежить на славгородському цвинтарі під плитою з одним викарбуваним на ній словом «Галина». Обличчя дівчини, яка дивилася на неї з фотографії, поміщеної в паспорті, їй подобалося, і вона вирішила, що в результаті пластики має добиватися найбільшої подібності до нього.

В Москві відчула себе легко, розкуто, наче все тяжке й лихе на неї було навіяне побаченим кіно, а оце вона вийшла з кінотеатру і занурилася в своє звичне, приємне життя. Порівняно просто й без затримок вирішила потрібні справи, помалу прийшла до тями після всього, що скоїлося останнім часом, побувала в клініці «Богиня», де її оглянув не хтось інший, а сам доктор Едмонд Германович Ситник.

— Ви добре зробили, що приїхали заздалегідь, — похвалив він Тетяну. — Зараз вам не завадить пройти у нас підготовку до майбутньої операції, прийняти двотижневе лікування, направлене на загальне зміцнення шкіри. Адже те, що вкриває наш організм, — це окремий, найбільший за розміром і дуже важливий орган, а лікарів відповідного профілю, якщо не вважати нас, косметологів, та ще дерматологів, в медицині вважайте не існує. Це неподобство. Ми в своїй клініці зліквідували цей недолік, і займаємося не тільки пластичною хірургією, а й консервативним відновленням шкіри, для чого розробили терапевтичні — зважте, не косметологічні — методики лікування й запобігання її захворювань.