Аферистка

— Так пий відвар хвоща польового, листя толокнянки, а ще ліпше ягід ялівцю. Ноги тримай в теплі, — порадив Грицько.

— Де ти раніше був, як я собі місця не знаходив? — здивовано підняв на Грицька очі Степан. — Звідки стільки багато знаєш? Сам недужаєш?

— Всяке трапляється, — непевно відповів Грицько. — Хоч ця зараза практично невиліковна: як тільки трохи про неї забув, так і хапається заново. Старайся постійно берегтися.

— Та отож, — погодився Степан. — Це вже я сам знаю. Але намучився спочатку, не приведи Боже. Розумієш, лікарі не люблять запальних захворювань. Тут же нічого різати не треба. А без ножа що заробиш? От і буцкали мене від одного до іншого, навіть туберкульозну паличку шукали. Все на уточненні діагнозу мене грабували, а лікувати й не збиралися. Злодії куди не кинь, шахраї прокляті. Я це зрозумів і перестав до них звертатися.

— А в кого ти лікуєшся?

— Та є на сусідньому хуторі одна цілителька, ну, вже старіша за нас з тобою жінка.

— Чия вона? Я її знаю?

— Навряд. Вони нетутешні, приїхали з чоловіком-сліпцем десь років три-чотири назад. А на травах вона добре знається, лікує багато людей. Спочатку забрала мене до себе на півмісяця і сама виходжувала. Ліки, настої, відвари — свої, домашні, звичайно. Поряд з тим процедури різні, дієта, режим. А потім відпустила додому і щотижня готувала і давала мені зілля в пляшечках. А далі сказала, щоб я сам берігся і те саме, що й ти, порадила. Гарна бабця, щира й надійна. До неї люди їдуть, ідуть і рачки лізуть — нікому не відмовляє.

— Дорого бере? — затамувавши подих — невже поталанило знайти потрібне? — запитав Грицько.

— Дорого, вона ж інших доходів не має. Але ціна того варта, не сумнівайся. А нащо тобі?

— Дівчину одну хочу їй показати, після операції вона має широкі червоні рубці й алергію на додачу. Як стару звати?

— Баба Люба. Хоч яка вона баба? Молодиця зрілого віку. Запитаєш Любов Петрівну Огнєву. Скажеш, що за моєю рекомендацією приїхав. А ні, то я можу повезти тебе.

— Не буду тебе обтяжувати. Сам владнаюсь. Ну дякую, друже. Бувай здоров!

— Не женися більше на пройдисвітках! — крикнув Грицькові навздогін Степан.

Грицько тільки махнув йому рукою.

4

Хутір, який назвав Грицькові Степан, лежав поблизу Дніпра на розлогому невисокому пригірку, збігаючи своїми окраїнами у прилеглі видолинки. Здалеку він здавався надзвичайно мальовничим. Під’їхавши ближче, Грицько з сумом побачив, що більшість хат стоять пустками. Очевидно, їх давно покинули, бо вони встигли зарости непролазними нетрями кущів, дерев і трав, де переважали дикий вишняк, жовта акація, бузок, дереза й деревця-самосійки з декоративних сортів. Все це шаленство неторканої природи було густо перевите в’юнкими травами, так що чистити присадибні ділянки, якби хтось наважився, без сучасної техніки виявилося б непросто. Від тих заростів на сотню метрів несло вологою й задушливою сумішшю пахощів, серед яких вчувалися й неприємні — догнивало викинуте сюди сусідами сміття й залишки майна колишніх господарів. Хати майже усюди з’їхали до землі, видувши стіни вагітними черевами, дахи покосилися й теж поросли травою, господарські будівлі ледь виглядали з-за суцільних нахрапистих чагарів. Доглянуті городи й охайні будиночки були тут радше винятком, а зовсім нові будівлі взагалі траплялися рідко, як шматочки фундуку в цукерці.

Чотири паралельні вулиці, розташовані перпендикулярно руслу Дніпра, були замощені хорошим булижником, який, однак, встиг вкритися споришем, а провулки, що пересікали вулиці під прямим кутом, вже ледве вгадувалися. І то тільки по тому, що вздовж них посередині були протоптані вузькі стежини.

Грицько вирішив проїхати по цих вулицях. Марно було напружувати зір і придивлятися до номерів садиб чи живих людей на подвір’ях, щоб запитати про цілительку. Мусив шукати її самостійно. Він зміркував, що коли вони з чоловіком вже в літах і недавно тут замешкали, та ще й змушені заробляти собі на прожиття, то навряд щоб купили добротний дім чи бодай гарну хату. Скоріше просто зайняли покинуту оселю та й живуть собі, нікому не заважаючи. Значить, якщо саме житло й приведене до порядку, то садиба в цілому може залишатися запущеною.

Скоро він помітив щось подібне до шуканого. Доволі міцний дім на високому цоколі був зовні поштукатуреним, але ту опоряджувальну оздобу вже вкривала сітка тріщин, а подекуди на ній проглядали й зовсім зруйновані місця. Проте за ним у міру сил доглядали: на дерев’яних рамах вікон і на дверях збереглася минулорічна фарба, а стіни нещодавно акуратно вибілили й підвели розведеним кіптем. Від воріт до порогу вела вимощена чистими ще, не зачовганими цеглинами стежка. А всю садибу огороджував новий доволі високий пліт з верболозу. Частина городу була очищена від дикої рослинності й засаджена овочами. Однак залишки заростів туго збитою масою виднілися навколо дому, по обох боках вздовж тину й на більшій частині городу й подвір’я. Вхідні двері стояли повністю розчиненими, їх прикривала тільки прозора антимоскітна сітка, причеплена на зразок фіранки. Грицькові здалося, що на веранді з великими вікнами він розгледів якісь постаті.

Несподівано засоромившись свого непідходящого до цього злиденного місця «мерседесу», Грицько, не зменшуючи швидкості, проїхав до найближчого провулку, завернув туди, приминаючи вимахані до паска бур’яни. Там зупинився, заховавшись від можливих очей. Увімкнув механічний пристрій проти викрадення, закрив машину і, чомусь ступаючи безшумно, ніби поряд був тяжкохворий, повернувся до будинку. Проходячи повз паркан, помітив у гущавині якогось мужика. Той, здалося, мав екстрено присісти під кущиком. Засміявся про себе, ще більше стишивши ходу, щоб не бентежити причинця, завернув у двір. Собаки тут не було, хоч її гавкання чулося з господарчого двору, відокремленого від вулиці домом. Звідти, до слова сказати, долітало ще й ґелґотіння гусей і сокоріння й спів півня.

Тепер на веранді нікого не було. І Грицько за простодушною сільською звичкою зазирнув у вікно, прикривши очі долонею. Він, звичайно, одразу збагнув, що підглядати у такий спосіб за мешканцями дому, взагалі-то, некультурно, але побачене там примусило його відкинути докори сумління. У вітальні за круглим столом, що стояв посередині, сиділа дівчина й зосереджено писала, а поряд стояла жінка з паперами, схожими на документи, і переглядала їх. Раптом ця жінка вийшла з кімнати, сказавши дівчині декілька слів. У ту ж мить дівчина покинула своє заняття, метнулася до шафи, відкрила дверці й стрімким рухом вихопила звідти невеликий згорток. Але якщо то були гроші, то той пакет можна було назвати й доволі об’ємним. Бо все на світі відносне. Вона сховала викрадене під юбку й за мить вже знову чинно писала в паперах. Коли хазяйка повернулася в кімнату, дівчина, ліниво обернувшись до неї, встала з стільця, показала пальцем на написане, щось пояснила і почала прощатися.

Еге, голубко, далеко ти звідси не підеш, навіть якщо ця жінка й не Любов Петрівна, — подумав Грицько. Він рішуче ступнув на поріг веранди якраз тоді, коли там опинилися обидві жінки.

— Здрастуйте, люди добрі! — привітався Грицько, закриваючи собою вихід. — Я шукаю Любов Петрівну, — повідомив щиро й посміхнувся до дівчини. Затим взяв її за лікоть: — Чи це не ви будете, красунечко?

Та невдоволено смикнулася вбік, як якась недоторка, подивилася нахабно на Грицька.

— Ні, не я. Це ось, — і вона показала на жінку. — Ви так і стоятимете тут чи дозволите мені вийти? Заходьте вже!

— Здрастуйте, Любове Петрівно, — незважаючи на роздратування дівчини привітався Грицько до хазяйки дому, все ще щільно закриваючи вихід з веранди. — А я знаю, що у вас у вітальні стоїть шафа, — сказав він.

— Стоїть, — погодилася жінка здивовано. — І що?

— А там ще зовсім недавно лежав пакуночок з грошима… Стій, стій, стій, голубо! — крикнув Грицько до дівчини, яка зробила спробу вискочити надвір, і міцніше стис її плече.

— Ой, Боже! — здогадалася жінка, що наразі мала справу з шахрайкою. — Віддавай гроші!