Аферистка

Тетяна цілком віддавала звіт, що життя з новим обличчям якщо й буде кращим, щасливішим, то не зразу. Спочатку пройде важкий період адаптації — як своєї власної до оточення, так і всього її оточення до неї. Вона часто роздумувала над цим і розуміла, що форма і суть так міцно пов’язані в людині, так органічно переплетені, що фактично вона має ретельно готуватися до життя наново. Якби комусь вдалося відволіктися від суєти буднів і уважно придивитися й порівняти, як трималася чорнявка до того, як перетворилася на білявку, і як вона тримається, перефарбувавшись, то здивувався б, наскільки багато в ній з’явилося відмінностей. Але всім людям завше ніколи, тому ці тонкощі залишалися поза увагою. Зрештою, можна втнути простіший експеримент — взяти якогось неборака, переодягти в жебрака й пустити в світ. І спостерігати, як він триматиметься в тому одязі. А потім нарядити його в костюм денді й проробити те саме. Може, хтось і не повірить, але признати в цих двох масках одного й того ж чоловіка буде неможливо. Так, це одяг і прикріплена до нього роль таким чином впливають на людину. А що тоді казати про нове обличчя? Уявляєте, які зміни мають статися з людиною? І не тільки зовнішні, які легше спостерігати, але й внутрішні, бо мінятиметься й глибинна суть душі.

А ще оця аварія, амнезія, втрата пам’яті, яка так повільно й примхливо відновлюється… Біда. Це вже не просто життя наново, а взагалі вважайте Тетяну іншою людиною, яка тільки чула про ту, що колись тут мешкала, до всіх оцих прикрих подій. Ледь чула про неї й не запам’ятала всього. Ось із яким разючим явищем наразі мала справу сама Тетяна і всі, хто її знав.

Зранку було хмарно. Тетяна, уявляючи вчорашнє поховання своєї подруги, стояла біля вікна й, непомітно утираючи сльози жалю за нею, спостерігала за шпачками, які нещодавно прилетіли і тепер вовтузилися на підстрижених газонах. Як дивно, ще й абрикоси не квітували, а вже трава підросла так, що її довелося підрівнювати, стригти — думала вона. Через відкриту кватирку в палату долинали чиргикання мітли, якою десь за рогом двірник збирав сміття, і пахощі свіжої трави. Ті пахощі бентежили душу, від чого дівчині хотілося скоріше вийти звідси, податися подалі від людей, побродити в полях і постаратися забути про свої жорстокі напасті, про непоправні втрати.

Вона побачила як на територію лікарні в’їхав чорний «мерседес», нечутно, мов крадучись, проїхав до стоянки й зупинився. Водій висів з машини, обігнув її й пішов через двір до під’їзду. Раптом з-за хмар бризнуло бліде сонце, і всі, хто був на подвір’ї, перетворилися з темних аморфних постатей на кольорові камінчики калейдоскопа — вони почали швидше рухатися, гучніше говорити, ширше посміхатися й дужче жестикулювати. І з похмурого ранку почав вилупляться погідний день.

Власник «мерседесу», наче відчувши, що його розглядають, зупинився й підняв голову. І раптом Тетяна впізнала в ньому Грицька. Вона стримано посміхнулася й ледь помітно хитнула головою, вітаючись. Молодий чоловік, радше несвідомо, потроху женихався — одягся ретельніше, ніж зазвичай, а головне, — приїхав на машині, яку рідко виводив з гаража, оскільки боявся пошкодити, знаючи, що господар все рівно колись з’явиться, щоб забрати назад свій весільний подарунок. Тим більше що термін гарантійної довіреності давно закінчився, і Грицько їздив на ачей, до першого постового. Але інколи ризикував, як ось тепер.

Двері в палату відчинилися різко й широко, і Тетяна побачила, як сюди заходять Тамара Михайлівна і якась стара, а ззаду, пропускаючи відвідувачок уперед, терпляче топчеться Грицько. Як ці двоє жінок прошмигнули сюди, що я не вгледіла? — здивувалася Тетяна, проте пішла їм назустріч, радо розвівши руки й намагаючись змикитити щось про бабцю.

— Боже! — сплеснула долонями та й зупинилася посеред палати, привертаючи до себе увагу всіх, хто тут знаходився. — Сирітко моя! Та що ж ти оце собі надумала, що наробила, га? Куди оце тебе доля завела без батька, без матері?!

Голосільниця подивилася крізь Тетяну кудись на вікно і завертіла головою, розглядаючи присутніх, але, вочевидь, так і не второпала, до кого має звертатися. А у Тетяни закрутилася в голові плівка зі знайомими словами: «…тужитиме, що я вчинила дурницю, якби ж не сирота…». Так-так-так, це має бути моя сусідка, здається баба Текля.

— Теклю Несторівно, чи ви мене не пізнаєте? — першою вирішила встановити особистісний контакт Тетяна.

— О! Це ти? — бабця замовкла і тільки глипала здивовано, нарешті, отямилася: — Та шо там тих вавок? На лобі й на бороді заживе, а в цілому — красуня.

— Ми приїхали доповісти, що твоє доручення виконали, — сказала Тамара Михайлівна. — Все зробили якнайкраще, побачиш. Так що заспокойся й видужуй.

— Сідайте. Гришо, подай стільці, будь ласка, — Тетяна підійшла ближче до гостей, сіла поряд.

— Я в основному контролювала поминки, — баба Текля чинно витерла хустиною куточки губ. — Ти доручила ту справу Дарці Гнідій чи, може, комусь іншому, не знаю точно. Але таких пирогів, які печу я, ніхто не зробить. Ото я їм наказала пироги в їдальні не замовляти. Напекла своїх і принесла туди. Отак. Гарно все зробили, не сумнівайся.

— Дякую, — відізвалася Тетяна. — Я вдома розрахуюся з вами.

— Та чи ми чужі? Звичайно, якось буде. А ти скоро додому?

Жінки, перебиваючи одна одну, розповіли з подробицями, як пройшла подія. Вони торохтіли безугавно, і чим більше Тетяна їх слухала — єдиний доступний їй відпочинок в ті рідкісні хвилини, коли вона викидала з голови свої страшні спогади, — тим більше обіймала її нова туга. Вона відчувала себе чужою серед цих людей, ладних розділити з нею її тяготи.

А Грицько тим часом відійшов до вікна і мовчки поглядав на машину. Видно було, що він хоче діждатися, поки жінки виговоряться і підуть, і поговорити з Тетяною без свідків. Тамара Михайлівна теж це помітила, тому скоро почала прощатися й підпихати Теклю Назарівну до виходу.

— Ти так і не відповіла на бабине запитання, — нагадав він, розставляючи на місця стільці після гостей. — Так коли тебе забирати звідси?

— Гадаю, в кінці тижня, — відповіла Тетяна. — Ти хочеш по мене приїхати?

Грицько посміхнувся, наче те запитання видалося йому дивним. Адже й так усе зрозуміло.

— А ти як гадаєш? Хіба я не повинен це зробити?

— Повинен? — перепитала Тетяна, але Грицько не зіщулився, як траплялося з ним колись у подібних випадках.

— Звісно, як друг, як людина сильної статі. Тим паче, що мені приємно приділяти тобі увагу. Таню, — він закінчив свою роботу й повернувся до вікна, Тетяна встала і підійшла до нього, зупинилася поряд, і собі поглядаючи на землю. — Давай припинимо якусь пусту гру. Нам треба поговорити серйозно.

— Про що?

— Про нас з тобою.

— Гришо, я стала зовсім не такою, якою ти мене знав, — раптом сказала дівчина. — Не квапся з зайвими для себе клопотами. Я не немічна, не безпомічна. Зрозумій, я сильна, енергійна, заповзятлива жінка. Ось тільки з пам’яттю мені треба б підсобити. Але це дрібниці. Адже так?

— Ти ж бабу Теклю одразу впізнала.

— Ні, зовсім не впізнала, — зізналася Тетяна. — Я згадала її.

— А є різниця?

— Так, я згадала її по частих причитаннях про моє сирітство. Вона моя сусідка і впеклася мені своїм плаксивим піклуванням. Інших, з ким спілкувалася менше, я навіть згадати не зумію. Не дивись на мене так, це правда, — засміялася Тетяна.

Грицько подивився на неї під новим кутом зору, приміряючи сказані про себе слова дівчини, і переконався, що вона, справді, дуже змінилася не тільки з лиця. Наприклад, де й поділася її сором’язливість, затиснутість, несміливість, якась в’яла безініціативність, що межувала з байдужістю. Продумуючи питання про шлюб, Грицько гадав, що збирається звалити на себе тяжку ношу — відповідати за травмовану людину, яка не зовсім відійшла від потрясіння, допомагати їй долати життєві труднощі, захищати від неприємностей і спогадів, нарешті утримувати матеріально, бо після всього з неї кепська буде заробітчанка.