Аферистка

— А ти навзаєм допоможеш мені, згода? — довірливо запитав свояк, коли вони з Лізою домовлялися про завтрашню зустріч.

— Чим? — Ліза зіщулилася, не дуже полюбляючи будь-які обов’язки й перед будь-ким.

— Відмітиш там моє свідоцтво про відрядження, а я пару-трійко днів попрацюю вдома.

Дівчина погодилася — треба йти людям назустріч, коли вже вони тобі допомагають. І ось тепер їй довелося на ніч глядячи пертися зі свого Орєхово-Зуєва, щоб переночувати в подруги й завтра вранці встигнути здихатися того обридлого проекту куліс.

Ліза Паперовська вже третій рік навчалася в Московському професійному ліцеї декоративно-прикладного мистецтва імені Карла Фаберже, готуючись стати майстром розпису по тканині. Вона вступила сюди після закінчення дев’яти класів і досі пишалася цим. Звісно, Іваново хоч і місто наречених, тобто пропаще з точки зору влаштування особистої долі, та вибирати все рівно немає з чого: в Москві вона не знайде дешевого, по своїх можливостях, помешкання; а вдома — не знайде роботи. Їздити ж все життя отак, як вона їздила в ліцей, — спасибі велике, більше не бажає, не хоче вранці вставати до схід сонця, а ввечері вкладатися спати з півнями. Отож, ліпшого місця для працевлаштування, ніж Іванівська ткацька фабрика, вона не уявляла. Ці думки розважили її й вона не вчулася, як доїхала до місця. Розрахувалася з таксистом і, мерзлякувато зігнувшись, побігла в під’їзд житлового будинку.

Подруга зустріла Лізу зі щирою радістю, і Ліза запідозрила, що тій щось від неї треба. «Знову посварилася зі своїм Даном і тепер проситиме мене помирити їх. Як вони мені набридли! За своїми втратами не встигаю поплакати, а тут сумуй за компанію з дурисвіткою. Я б того Дана й до руки своєї не допустила, не те що до серця. Охо-хо, недарма кажуть, що шлюби від кохання не залежать».

А Неля продовжувала крутитися навколо Лізи, поки та роздягалася, й цокотіти, як вона рада подрузі, як добре, що вона сьогодні у них ночує, взагалі, як чудово, що вони подруги. Ліза не витримала.

— З Даном посварилася?

— Зовсім ні! З чого ти виснувала?

— Так, здалося, — притримала язик Ліза.

— Просто мене сьогодні запросили на вечірку до хлопців з естрадно-джазового коледжу. А я ж не можу піти туди сама. Незручно. Підемо вдвох?

— Хто запросив?

— Хлопець один, Микола Лобода, я з ним познайомилася на автозаводі імені Лихачова.

— О! — здивувалася Ліза. — Яке від має відношення до естрадно-джазового мистецтва? Покажи, де я спатиму? — попросила вона, роздягаючись і збираючись переодягтися в домашнє вбрання. Дівчина дістала з сумки байковий халат і капці. — Люблю вдома у вільному ходити. Нічого, що я буду в халаті?

Неля ніби не чула вибачень подруги, тільки махнула рукою і показала на невелике розкладне крісло в своїй спальні.

— Не дуже роздягайся, скоро маємо йти, — попередила вона. — Зараз мама нас погодує і ми вирушимо.

— Ти можеш толком розповісти, що і як? — зітхнула Ліза. — А як же Дан?

— Ось про Дана давай не згадувати! Може, переді мною відкривається нова перспектива, як і перед тобою, до речі. Це хлопці серйозні.

Неля взялася розповідати все по черзі. Декілька днів тому вона побувала на автозаводі, де має проходити практику, розписуючи наново робітничу їдальню, яка вступає в дію після капітального ремонту. А там якраз були хлопці з естрадно-джазового училища — репетирували святковий концерт з приводу тієї самої події.

— Розумієш, у них за колдоговором їдальню треба запустити в роботу в кінці нинішнього року, от профспілка й готується до цього. Хоч доводку художнього оформлення вони зробити не встигають, але можна годувати працівників і при голих стінах, адже так? А нас запросили, щоб до першотравневих свят розписати й прилаштувати гобелени й настінні панно. Коротше, я там познайомилася з музикантами й одразу закохалася в Миколу. Ми з ним вже тричі зустрічалися, ходили в кіно й на концерт в його училище. Він мене з друзями познайомив, зокрема, з Юрком Вспишкіним. Це дуже талановитий хлопець. Програму Кирила Хабібова «Моя чарівна пейзанка» знаєш?

— А хто ж її не знає?

— Так ото Юрко писав усі ці пісні!

— Та ти що?! — захоплено ахнула нарешті й Ліза. — Талант силенний!

— Оце саме в нього буде якесь свято, чи то якусь нову програму здає, чи нового замовника отримав — не знаю. Але Микола сказав, що готується сабантуй і запросив прийти.

8

Микола зустрічав подруг в коридорі гуртожитку. Він міряв його кроками, курсуючи поблизу вхідних дверей. Не попередивши Юрка, він запросив на вечірку Нелю, дівчину, яку нещодавно зустрів і яка йому сподобалася, зрештою, зважив Микола, у них намічався не справжній хлопчачник, а прості проводи Юрка в подружнє життя. Тут мали бути й дівчата з їхньої групи, не запросити яких було незручно, нечемно і без яких було б нецікаво. Саме їхні дівчата, взнавши, що Юрко зав’язує з холостим життям, з ентузіазмом взялися за підготовку до вечірки, писали сценарій, розробляли режисуру, готували виступи. Адже на самому весіллі, десь в українських степах, побувати нікому з них не вдасться, а поздоровляти вже після весілля — це щось не те. Бо у призвідця зникне дух стремління до жаданої події, вгамовується свята нетерплячка, відступить дрож у серці. А відтак не спрацює й магія побажань, які неодмінно збуваються тільки тоді, коли запліднюються сильним очікуванням реципієнта, тобто того, кому посилаються. З цих міркувань ліпше й результативніше «пропити» друга до його навічного стрибка в шлюб.

— Ти так і не сказав, що спричинило вечірку, то ми без подарунка. Ось тільки торт несемо, — сказала Неля, передаючи пакунок з пригощенням Миколі. — Знайомся з моєю подругою. Це Єлизавета Афанасіївна Паперовська, майбутній майстер розпису по тканині.

— Можна просто Ліза, — подала руку дівчина.

— Причина вечірки проста — хлопець збирається женитися, — пояснив Микола дівчатам і відразу помітив, як потухли у них очі. — Але у нас тут одинаків вистачає, не треба супитися!

— Хто супиться? — огризнулася Неля. — Просто Ліза посварилася зі своїм кавалером і їй прикро, що ліпші хлопці дістаються іншим. Хіба це не природно? А Юрко їй давно подобається, вона любить написані ним пісні. Може, й свого Костю через те геть наладила, що він не дотягував до її ідеалу.

— Це серйозно, — знітився Микола. — Але ми щось придумаємо і вам нудьгувати не дамо. Пішли хутчіше, уже всі зібралися за столом.

У Лізи, справді, роман не вдався, і вона переживала не кращі свої часи. Костя — гарний, працьовитий, а основне, що з вигляду відповідальний і самостійний, — був старшим за неї майже на десять років. Звичайно, не хлопчик. Дівчина це розуміла, і, коли справа підійшла до серйозних намірів і обговорення спільного майбутнього, вона, боячись його втратити і довіряючи його щирості, відкинула гальма й зважилася на близькі стосунки — під серпневими зорепадами віддала Кості свою цноту.

— На цьому тижні подамо заяву в ЗАГС, — пообіцяв Костя, проводжаючи в той вечір її додому. — Завтра я прийду до вас на заручини. Твої батьки знають про наші стосунки, то, гадаю, дадуть згоду, — міркував Костя вголос. — І на останній курс свого навчання ти прийдеш вже одруженою жінкою, зі шлюбним перснем.

Ліза спочатку зраділа, що аж застрибала навколо Кості, потім розгубилася, а далі й зовсім скисла.

— Мабуть, не вийде так швидко, — і, побачивши, що Костя запитально підняв брови вгору, додала: — Ні, на заручини приходь, але… Батьки запропонують почекати до наступного літа. Ми ж почекаємо?

— Чому почекати? — Костю, видно, щось з Лізиних слів заділо за живе. — Я тобі чи твоїм рідним не підходжу?

— Зовсім ні! От дурненький, — засміялася Ліза. — Просто моє повноліття станеться лише в березні. А звертатися за спеціальним дозволом у виконком вони не захочуть. Мої батьки — люди старої формації, для них це ганьба, розумієш? Тато ліпше випоре мене ремінцем, щоб знала, коли можна трусики скидати.

— Он воно що, — прошепотів Костя. — Виходить, я на неповнолітню натрапив! А ти ж казала, що вже закінчуєш свій учбовий заклад?