Аферистка

Концерт організували з розмахом, як завше, запросивши сюди відомих видавців музики й музичних журналів, критиків, фахівців з теорії музики, практикуючих композиторів, виконавців, навіть для чогось поетів. Ґрунтовна організація, за всіма канонами концертів класичної музики вимагала від студентів виглядати відповідним чином: фрак, ногавиці з високо пов’язаним кушаком, метелик під широким комірцем сорочки.

Юркові взяти такий костюм було ніде. Хіба що в ательє по прокату театрального одягу. Тільки там сорочка обов’язково виявилася б жовтуватою, ногавиці різали б у паху, фрак тріщав би під руками, а загалом усе разом тхнуло б чужим духом і хімікатами, невладними вбити його. Ні, дуже дякую, вирішив Юрко, збалуваний чистотою сільського життя, де в хаті не було людської тисняви, а вільні простори з усіх боків продмухувалися свіжими вітровіями. Значить, концертний одяг треба було купляти. Поглядаючи скоса на хлопців з музично-театральних родин, які не знали цих клопотів, Юрко шукав, де взяти грошей.

Якось, повертаючись додому після занять, він проходив повз куточок з концертними афішами й звернув увагу на одну, з якої до перехожих посміхався вродливий юнак. Цього вже доволі відомого співака колеги звинувачували у виконанні ремейків, у відсутності нових пісень в репертуарі. Ну, ще пару років завдяки своїй привабливості він протримається на цій старій конячині, а потім втратить гарну зовнішність і його обскакають інші наїзники, подумав Юрко. Й раптом збагнув, що може допомогти популярному виконавцю й виручити себе.

Вже назавтра він достукався до Кирила Хабібова й запропонував йому свої пісні, які писав ще в селі для самодіяльних виконавців у пору завоювання Надіїного серця. Ці пісні були апробовані на публіці, й знайшли її схвалення, бо йшлося в них про кохання й любов до юної весни. Вік Хабібова ще дозволяв узяти їх у свій репертуар.

— Ноти маєш? — запитав Кирило, з цікавістю поставившись до пропозиції відвідувача. — Приніс? — перепитав, коли той ствердно кивнув.

— Для чого? У мене вони отут, — Юрко стукнув себе по чолу. — Але, звичайно, запишу для тебе, якщо сторгуємося.

— Ти співаєш? — Кирило, схоже, був людиною небалакучою й діловою. — Як у тебе з голосом?

— Скажімо так — можу показати будь-яку пісню, — зрозумів Юрко, що від нього вимагається.

— Пішли!

Кирило запросив гостя в кімнату, де більшу частину місця займав рояль, і показав на стільчик, що стояв перед клавіатурою. Стільчик був без спинки, зате з шарніром у єдиній міцній ніжці.

Юрко сів, зручно вмостився на ледь прогнутому сидінні, крутнувся навколо осі, освоюючись, розім’яв пальці й поклав їх на клавіші.

— Поїхали? — для чогось запитав у господаря.

— Я слухаю, — сухо відповів той, пильно спостерігаючи за його приготуваннями.

І раптом після казково-поетичного музичного вступу об’єм кімнати заполонили модуляції надзвичайно чистого високого голосу, який, однак, був баритоном, як і у Кирила. Той голос лився вільно, змінюючи свої переливи, висоту і тембр, відтворюючи мелодію — проникливу й хвилюючу. Так пролунала одна пісня, друга, третя. А потім Кирило втратив рахунок і просто слухав, як співає Юрко. А Юрко, не зупиняючись, показував по одному куплету зі свого колишнього репертуару, акцентуючись на приспівах, які в нього особливо гарно виходили. Щоправда, слова пісень були простенькими, зате змістовними, і не завжди відповідали несмаку міської публіки, звиклої до брутальності в будь-яких виявах. Саме про це він і сказав, коли спинився.

— Сільська аудиторія більш цнотлива, тут вже ображатися нічого, — додав Юрко, — але я доопрацюю, якщо ти побажаєш, напишу про поцілунки нижче пояса.

— Боже збав! Проковтнуть що є, — з ентузіазмом кинув Кирило. — Нічого доопрацьовувати не треба, бо твори втратять цільність і органічність. Слова теж твої?

— Мої. Але зваж гарненько, поки я в тебе є.

— Скільки ти просиш? — Кирило не відповідав на жарти відвідувача, мав заклопотаний вигляд, ніби кудись поспішав.

Юрко назвав свої умови й додав:

— Якщо забереш усе, то завтра можемо вирушати до нотаріуса. Це недорого. Ось ти додаси сюди дещо зі свого колишнього доробку, і…

— Який доробок ти маєш на увазі? — підняв брови Хабібов.

— Твій власний, — уточнив Юрко. — Адже ти й сам трохи пишеш, я знаю, — господар відвів погляд убік, здивовано піднявши брови. — Ну от. І тоді ти матимеш повноцінний новий концерт. Замовляй костюми і — вперед.

— Це буде щось у стилі «Моя чарівна пейзанка»! — ці слова Кирила супроводжувалися нервовим смішком, і Юрко зрозумів, що той просто нервується, бо боїться зрадити вдачу, яка йшла йому в руки.

— І костюми виключно в народному стилі. Від тебе цього не ждуть. Це буде бомба! — захопився Юрко Кириловим ентузіазмом. — Нехай до деякої міри стилізація, нехай глянс, але не потворний гламур, котрий іржею проїв нашу естраду.

— Якось же треба переборювати несмак! Я ризикну, — і Хабібов погодився на угоду з Юрком.

Далі Юрко запросив Кирила на концерт у своєму училищі.

— Може, тобі ще хтось сподобається, і ти розшириш свої творчі зв’язки, — спокушав він Хабібова, радіючи, що знайшов не тільки гроші, але й постійного замовника.

Тепер він не бідуватиме, вилікує чи хоча б підтримає тата, допоможе мамі з бабусею — поки Кирило співатиме його пісні, потічок доходів не мілітиме.

— Я, звичайно, прийду на концерт, — вивів Юрка з задуми Кирило, — але виключно для того, щоб у мене не вкрали тебе. По-перше, ти поки що не збалуваний грішми і береш по-людськи, а по-друге, ти — справжній свіжий вітер нашої естради, нікого не копіюєш, нікому не наслідуєш, чудово самобутній хлопець. І талановитий до біса. Слухай, на нові пісні укладатимемо угоди з вищим тарифом, обіцяю.

— Звичайно, — засміявся Юрко. — Наразі це була трейдерська оборудка, бо ти виступив оптовим покупцем, щоправда, для роздрібного використання товару. А мені дуже потрібні були гроші. Я тобі вдячний, друже.

— О, бачу, ти добре знаєшся на сучасній економіці! Значить, не продешевив, як мені спочатку здалося, а свідомо віддав дешево? А я дрижав, щоб ти не передумав.

Хлопці дружно засміялися. Вони розійшлися, задоволені одне одним. Юрко дивувався, як вчасно доля повела його повз ту афішу, жбурнула в очі Кирилову пичку, підкинула спогад про його ремейки, як допомогла враз продати багато своїх пісень. І радів з того. А Кирило дякував долі за те, що в нього зірвався концерт і він виявився вдома, коли до нього прийшов Юрко. Інакше хлопець пішов би шукати гроші до когось іншого, і знайшов би. А так тепер саме він, Кирило, отримав свого постачальника пісень — неповторного й плідного. Та навіть одна оця угода дозволить йому щонайменше десяток років успішно виступати й безбідно жити, а в разі їхня співпраця продовжуватиметься, то принесе довгу хвилю високої популярності й надпотужних прибутків.

Наступного дня Юрко пішов до керівника свого курсу й попросив у винятковому порядку, тобто додатково до його канцонети, включити в репертуар показового концерту пісню, яку виконає Кирило Хабібов.

— Це ж естрадник! — вигукнув Михайло Денисович. — А у нас концерт класичної музики. Хлопче, щоб збагачувати світ своєю творчістю, треба добре знатися на її підніжжях, тобто на класиці, вивчити праці своїх попередників. Естрада — це побічне мистецтво, як не крути, причому споживче. А ми займаємося творчістю.

— Ви не маєте права так говорити, — вихопилося у Юрка. — Треба поважати своє поприще.

— А я й поважаю. Адже легкий жанр, як раніше називали естрадне мистецтво, це є написання музики до кінофільмів і вистав, до громадських заходів чи видовищ, пісні й просто мелодії з яких згодом потрапляють на естраду чи у військові марші. Розумієте, хлопче, згодом, — підкреслив він. — Потім їх, звичайно, висмикують з цільного твору й виконують окремо, але в них зберігається смисловий контекст і емоційний настрій тієї великої розповіді, в яку вони були вмонтовані автором при написанні. Саме це й передається публіці при виконанні певного уривка, подобається їй, хвилює її. А не порізно вигадана пустопорожня балаганщина з фіґлярством у виконанні, поєднаним з голими органами й підшкірним силіконом.