Аферистка

Довго сиділа хвора перед вікном, спостерігала вітер і як хиталося бузкове віття на кущах, як майже на очах розлускувалися бруньки на каштанах, випускаючи на світ кволе листя, як гомоніли і ходили по підвіконню голуби і щось збирали на землі шпачки, як високо в небі пливли хмарки, вряди-годи зухвало перекриваючи лик світила. Між двійними рамами вікон проснулася зігріта сонцем муха і тицялася навсібіч, билася об шиби, тремтливо прагнучи потрапити на волю. Загуляли на осонні несміливі ще мурахи, кудись поспішали по віконних укосах, перепинаючи одне одному дорогу, наче просто розминали ноги перед довгими літніми перегонами за продовження свого роду. Раптом, звідки не візьмись, на очі дівчині втрапила білка, сіла на пухкій, розволоженій сосновій гілці й задивилася у вікно, вправно гризучи при цьому персикову кісточку, підібрану десь внизу під перетлілим за зиму листям.

Все довкола відновлювалося до нового життя, вірніше, до повторення ще одного його витка у часі. А хіба не так дано людині? Не кожній, на жаль. Але інколи збігаються обставини і підводять вибраного щасливця до нової точки біфуркації, точки розгалуження, ніби запрошують його чи пропонують йому все повторити спочатку: зробити власний, тепер уже усвідомлений вибір і піти новою дорогою, може, ніскільки не подібною до колишньої. То є рідкісний шанс пережити шматок свого життя заново, уникнувши нароблених раніше помилок, і знайти втрачене колись своє покликання чи велику любов — дійти до мети, яка не лежала на тропах вже здоланого раніше кола, скільки б по них не йти. Так трапилося і з нею. І ось вона має вибрати: повертатися до колишнього життя чи спробувати осилити інше. Така можливість більше не повториться, бо за життя далеко не кожному падає до ніг. То як? Що робити далі?

Дівчина не помітила як стемніло, у проваллі неба блимнула перша зірка, за нею несміливо кліпнула інша, прорізала морок третя, і скоро весь купол неба зажеврів жаринами далеких світів, немов звідти на землю уставилося безліч допитливих білячих очей, так само вони були гострі й безмовні. Вона зітхнула, повернулася на ліжко й знову потяглася до кнопки виклику медсестри. Та з’явилася майже одразу, це знову була Лідія.

— О, а ти чого досі тут? — здивувалася хвора, розмовляючи з Лідою вже як з доброю приятелькою.

— Я цю ніч чергую, — відповіла Лідія, важко присідаючи на край ліжка. — Стомилася за цілий день. Ну, що в тебе? Вже ознайомилася зі своїми речами, обнюхалася? Розкажи, а я біля тебе трохи відпочину, а потім піду уколи на ніч ставити.

— Я дещо згадала, — сказала хвора. — Скажи, де зараз та дівчина, що втрапила зі мною в аварію?

— Хтозна, гадаю, в землі. А якщо її ще не забрали родичі, то в нашому морзі, адже він обслуговує весь район. Ти що, хочеш її побачити? Краще не треба, тобі те некорисно — кажуть, к неї все обличчя знесене й утоплене в потилицю. Впізнати не можна. Жах!

— Ні, я не прагну спостерігати жахи. Для чого? — дівчина відвела очі вбік, зважуючи, чи говорити далі й чи зрозуміють її. — І довго вона там залишатиметься?

— Та звідки ж я знаю! Зазвичай більше тижня не тримають. Ти згадала її ім’я?

— А потім? — пропускаючи повз вуха останнє запитання, поцікавилася хвора. — Хоронять?

— Ну, якщо родичів немає й ім’я не встановлено, то так, хоронять в безіменній могилі. Але ж я сказала «зазвичай», тобто, коли це труп людини, вмерлої через вияснені причини. А у цьому конкретно випадку йде слідство, то, напевне, поки воно не закінчиться, її триматимуть в холодильнику, на всяк випадок.

Хвора ненадовго задивилася на стелю. Тьмяне світло палати не дозволяло бачити досить добре, щоб помітити тонкі зміни у виразі її обличчя. Тому запрошена до хворої медсестра, більше заклопотана собою, продовжувала безтурботно потирати руки і погойдувати однією ногою, відпочиваючи від цілоденної біганини й суєти, і не завважувала розкаламутнених настроїв пацієнтки. Їй було невтямки, що ту може непокоїти, окрім власного здоров’я, яке, ось здається, й зовсім пішло на краще. Ліда смачно позіхнула, до клацання щелеп, затим струснула головою, відганяючи сонливість.

— Ще щось? — запитала, спасибі їй, послужливо: — Бо йтиму далі.

— Ти дуже уважна, — по миті зрекла хвора. — У тебе є під рукою телефонний довідник?

— Знайдемо.

— То, будь ласка, потелефонуй завтра в школу, попроси, нехай до мене якнайскоріше приїде Тамара Трубич. Зможеш?

— А то ні! Та я прямо зараз їй і подзвоню, додому.

— Ти її знаєш? — здивовано округлила очі хвора. — Звідки?

— А я колись працювала в пологовому будинку, якраз як вона свою молодшу народжувала. Тепер завше пригадую, бачачи її прізвище під віршами в районній газеті. Поетка! Це твоя подруга?

— Колега по роботі, — стримано уточнила хвора, вчувши в слові «поетка» двоїстий смисл. — Але я ніяк не згадаю як її по батькові, — похмуро зізналася вона.

— Михайлівна, — Лідія Антонівна заспокійливо похлопала хвору по руці, що лежала поверх ковдри, і побігла у своїх справах.

***

Вранці у відділенні спостерігалася метушня й різна шамотнява, бо це був виписний день. Обхід почався одразу після короткої п’ятихвилинки й продовжувався довше ніж зазвичай. Хворі, які виписувалися додому, з’ясовували стосунки з кастеляншею і з старшою медсестрою, чекали, коли їм приготують документи для подальшого амбулаторного лікування. А ті, що поступали сюди, так само полохливо влаштовувалися на виділених їм місцях, гніздилися в ліжках і так жадібно чекали ведучого лікаря, що те нетерпіння зависало над іншими й давило, як похмура погода. Травмовану в аварії дівчину за рішенням консиліуму з ведучого хірурга, завідувача відділенням і чергової медсестри виписали з реанімаційної палати і перевели в іншу, загальну, або, як почали називати ці палати останнім часом, в реабілітаційну, хоч до справжньої реабілітації хворим, котрі тут довершували лікування, було далеко.

Їй поталанило — в палаті вона потрапила до жінок хоч і літніх, але які знаходилися в порівняно легкому стані. Їх тут було троє, а вона, новоприбула, стала четвертою. Одна з жінок перенесла трепанацію черепа з приводу запалення середнього вуха. Другій видалили зуб мудрості, який ріс під яснами у поперечному напрямку й ніяк не виявлявся ззовні, тільки заклинив щелепи й заважав не тільки їсти, але й говорити. А третя мала незначну побутову травму черепа у надскроневій області. Усі вони успішно видужували, тому в палаті переважав гарний настрій, чулися жарти й безперестанку хтось з хворих звучним шепотом сповідувалася іншим про себе, починаючи з перебування в утробному водоймищі, серед затишної темряви.

— Дуже приємно, — хором відповіли вони, коли новенька дівчина назвала своє ім’я, і завзялися її обстежувати прилипливими поглядами.

А хвилин за десять до неї впустили Тамару Михайлівну, яка невідкладно приїхала після уроків.

— Тетяночко! — Тамара Михайлівна переступила поріг палати й рішуче рушила саме в бік Тетяни, подивувавши її спочатку. Але потім хвора зрозуміла, що вона тут найбільше підходила за віком до тієї Тетяни, яку колеги знали до пластичної операції й майже впритул посланої на неї аварії. Отож, вчителька могла проявити елементарну ввічливість. — Як ти почуваєшся?

— Впізнала? — несміливо пролепетала та. — Зізнайся щиро.

— Змінилася, — Тамара Михайлівна діловито взяла вільний стілець, підсунула до ліжка своєї знайомої й сіла. — Схудла, здається, зменшилася ростом. Чесно, в тлумі поминула б. І голос трохи змінився, але загалом, як придивитися, то це ти, я таки бачу. А ти мене впізнала? Бо кажуть, що ти…

Тетяна сором’язливо посміхнулася, непевно махнула рукою, мовляв, трапляється.

— Що тут дивного, звичайно, я трохи змінилося, бо в таку колотнечу потрапила, не приведи Господи. Колись розповім докладніше, не зараз. Якщо не критися, то страшилася зустрічатися. Забула більше, ніж пам’ятаю.

— Все відновиться…

— Сподіваюсь. Мене не це непокоїть, Тамаро. Допоможи в одній справі, — дівчина завагалася, раптом їй здалося, що не до тої людини вона звернулася. Та ось сумнів відступив і вона зважилася продовжувати: — Ти знаєш, що зі мною загинула невідома дівчина?