Мідний король

Відтоді він шукав її всюди. Він вистежував її в замку, коли вона мела підлогу, або носила дрова, або вигрібала попіл із пічок. Спершу спостерігав на віддалі, потім перестав ховатись, потім підійшов. Хотів заговорити: спитати, хто й звідки, чи є родичі, і чи бачила вона море. Замість цього взяв за плечі, розвернув до себе і поцілував; Джаль не сміла пручатись, але застигла, як дерев’яна, притиснувши до грудей мітлу з жорсткого пташиного пір’я.

З цього дня Розвіяр занедужав. Думка про те, що кожної ночі – або майже кожної – хтось із його ж товаришів, вартівників, привласнює собі її губи, руки, покірливе тіло, била йому в обличчя, немов холодний вітер, і сльози текли не знати від чого – од вітру чи від болю. З нього посміювалися, кликали з собою до «птахівні» – так називалася жіноча половина, де в маленьких комірках без вікон тулилися служниці й рукодільниці, причому двері всіх кімнат виходили на один довгий балкон, де гніздилося чимало чиркунів. Він відмовлявся, згадуючи всі лайки, які знав, і ще ті, що прочитав колись на стінах Східної темниці. Він обливався крижаною водою, залізаючи під струмені наполовину замерзлого водоспаду. Його особливо дратувала стрільба з лука й арбалета – хотілось рухатись, а не цілитись, розрубувати, а не чекати своєї черги.

В один із днів наприкінці зими, коли над горами набрякло небо і звідкись із півдня потягнуло вологим вітром, Розвіяр явився до сотника Брана й сказав, що хоче собі Джаль в одноосібне користування.

– Ти її купуєш? – здивувався Бран. – У володаря? Та чи захоче продати? І чим заплатиш? Та й чи не дивно, адже ти сам, здається, усе ще раб?

Він підсміювався, але незлостиво. Розвіяр був одним із його улюбленців.

– Слухайся мудрої людини, розумако. Баба – не алмаз, в оправу не вправиш і на руку не надінеш. Я одружився з молодощів, отак як ти, мед з неї злизував, молоком умивав. І що? Варто було в похід піти, як пішла моя любка по руках, і я й не дивувався. У них, бач, у селищі так заведено, там, у горах, на п’ять мужиків одна баба родиться…

Розвіяр, стиснувши зуби, пішов на верхні галереї, де пустували по зимі гнізда чиркунів. Зняв черес, знаменитий шкіряний пас зі сталевими бляхами, який він виграв «у штурхани» у довгого Кривулі. Кинув на камінь.

– Мідний королю…

Він ще не розумів зв’язку між замовлянням і своїм життям, але вже не сумнівався, що такий зв’язок існує. Він не дістав хліба на галері – зате дістав пам’ять. У камінному мішку він прохав за життя та свободу – і дістав принаймні перше.

А тепер він хотів собі Джаль. Він так її хотів, хоч вий, хоч по підлозі качайся.

– Мідний королю! Візьми, що ціную. Подай, що потребую!

Він зробив усе, як велів старий Маяк, але пояс не зникнув. І досі лежав на камені, широкий, важкий. Чому, що Розвіяр зробив не так?!

– Мідний королю, Мідний королю…

Нічого не змінилось. Розвіяр повільно підняв пояс, надів, затягнув. Примхливий Мідний король не вважав жертву гідною; Розвіяр цілком міг обійтись і без пояса – а значить, Король не потребував такого приносу.

А що Розвіяр має дорогого?

Відтоді як він став їсти досхочу, жоден кусень хліба не мав такої вартості, як той, на галері. У нього було не так багато свічок, але і потемки не доводилося пропадати. І не знайшлося нічого гідного, щоб запропонувати Мідному королеві в обмін на примарну послугу.

У ту ніч наступила весна.

* * *

Потік, що біг по дну ущелини, ревів так, що в нижніх ярусах замку важко було розмовляти. Водоспади на протилежнім боці розколини зі стрічечок перетворились на повноводі білі полотнища. Джаль прала білизну в ночвах із теплою водою, на ній була жовта сукня до щиколоток.

Розвіяр підійшов і спинився за її спиною. Вона відчула погляд, озирнулася, здригнулась і підлесливо, винувато всміхнулась.

Він знав – так вона усміхалась усім вартівникам. Слуги й наглядачі не мали на неї права. Тільки вартівники і тільки після вечірнього дзвону – один удар міді об мідь значив закінчення денних клопотів і настання ночі.

До вечірнього дзвону лишалося ще понад годину. Купа випраної і викрученої білизни лежала в порожніх ночвах, і кілька брудних сорочок – на пласкому камені біля ніг Джаль.

– Хочеш – утечемо? – спитав Розвіяр.

Вона відступила, спіткнулась об корито й мало не впала.

– Я також раб, як і ти. Уночі перейдемо через гори. Хочеш?

Джаль озирнулась – чи хто не чує. Знов подивилась на Розвіяра; у неї задрижали губи.

– Ти… не кажи так. Не бреши.

– Я не брешу.

– Не можна перейти через гори! Тільки дорогою, а там патрулі…

– Я бігаю швидше. Навіть з людиною на плечах. З тобою. Прийдемо у Фер, у мене є що продати. Сядемо на корабель, я наймуся веслярем або матросом. Утечемо на будь-який імперський острів. Я там стану переписувачем книжок, і ми заживемо, як багатії.

Джаль знов озирнулася:

– Якщо хтось почує, що ти кажеш…

– Ніхто не чує. Шумить вода.

– А коли впіймають?!

– Не впіймають. Кажи: згодна?

Вона притиснула до грудей невикручену сорочку. Великі краплі мильної води покотилися по сукні.

– Ні… я боюся. Я боюся, я не можу.

* * *

Увечері Розвіяра викликав сотник Бран.

– Беру людей, іду на перевал. Патруль в улоговині бачив цих тварюк, звіруїнів, і їхні баби з ними. Якщо баби – значить, клан знявся з місця, тут би їх і накрити, коли через перевал підуть. Тебе ставлю в нічну зміну, по півночі заступиш на середню галерею, там старий Тис розвідний. Дивись мені обома, зрозумів?

– По півночі, – слухняно повторив Розвіяр.

З ударом вечірнього дзвону він переступив поріг «птахівні», куди так довго не смів навернути очей. Старша служниця поставила руки в боки:

– Ти до кого?

– До Джаль.

– Щось молодий на вигляд, чи не з молодшої десятки?

– Дійсний вартівник.

– Значить, ранній, – сказала служниця задумливо. – Гаразд, іди, я Джаль позначку поставлю на сьогодні… Рахувати умієш? Праворуч, треті двері після десятих.

Розвіяр вийшов на балкон, білий і чистий, загороджений від прірви невисоким камінним бар’єром. Зупинився, озирнувся, поглянув униз. Гмикнув, неквапом пішов уздовж стіни; до дверей Джаль був прибитий пучок висхлої трави. Оберіг? Знак?

Він увійшов не постукавши.

Вікон не було. Горіла свічка в кутку, відбивалась у маленькому залізному дзеркалі. На низенькому дзиґлику спиною до дверей сиділа Джаль, розпущене волосся лежало в неї на спині.

Вона не озирнулась. Мабуть, перше не розгледіла його – вартівник увійшов, звичайна річ. Розвіяр причинив двері (у кімнаті стало темно), підійшов, зупинився в дівчини поза спиною і побачив у дзеркалі два обличчя – своє і Джаль.

Вона його впізнала. Він себе – ні.

Він давно вже не дивився в дзеркало. Як багато хто з вартівників, не тратив часу на гоління, а натирав підборіддя і щоки шапинкою «безбородого гриба», що без зусиль виводив щетину. Тепер перед ним була незнайома людина, з витягнутим блідим обличчям, гострим підборіддям, дуже темними очима дивної форми. Переламаний ніс випинався вперед білим хрящиком, обличчя було доросле й хиже, цілком незворушне. Поряд віддзеркалювалася Джаль, від її дихання здригалося полум’я свічки. Чого вона злякалась?

– Чого ти злякалась?

Вона понурила очі, спустивши вії, мов фіранку:

– Драстуй… ти прийшов на всю ніч?

– Я прийшов тебе забрати.

– Ні, – вона похитала головою. – Не можна…

– Можна. Варти нема в замку, тільки нічна зміна. Я стою по півночі на середній галереї, туди спуститися з вашого балкона – навіть миша зможе. Підеш зі мною?

Вона дивилася благально:

– Навіщо… Я вже звикла… Піймають – уб’ють… Я боюся!

Він усівся на матрац. Вона гадала, що це кінець розмови, й звикло потяглася до зав’язок сукні на горловині. Розпустила їх, повела плечима; сукня зіслизнула, оголюючи плечі та груди.

Розвіяр сидів наїжившись, тримаючися за матрац із такою силою, мов це була скіпка в розбурханому морі. Він має право на Джаль, тут, тепер, до самої півночі. Так само як і Кривуля, як старий Тис, як будь-який вартівник або охоронець цього замку. Чи варто докоряти дівчині, якщо вона не згодна міняти усталений, звичний порядок на смертельну небезпеку, на страх, на тягар утечі?