Убити пересмішника...

— Я, мабуть, під’їду машиною і ввімкну фари,— сказав доктор Рейнольдс, проте ліхтарик містера Тейта він узяв.— З Джемом усе гаразд. Він, певно, до ранку не прокинеться, але ви не хвилюйтесь. Гек, це у вас ніж, яким убито Юела?

— Ні, сер, той стирчить у ньому. По рукоятці видно, що то звичайний кухонний ніж. Кен із своєю тачкою, мабуть, уже там, доктор, до побачення.

Містер Тейт швидким рухом одкрив ніж.

— Ось як це було,— сказав він і, тримаючи в лівій руці ніж, удав, що спіткнувся. Рука з ножем смикнулася вперед і вниз.

— Тепер бачите? Він його сам собі встромив між ребра, навалившись усім тілом.

Містер Тейт закрив ніж і сховав його в кишеню.

— Всевидько тільки вісім років,— сказав він.— Вона перелякалась і не могла до ладу розібрати, як воно було.

— Ви її не знаєте,— похмуро сказав Аттікус.

— Я не кажу, що вона щось вигадала, я кажу, що вона злякалась і не могла розібратися в тому, що відбувалося. До того ж було темно, хоч в око стрель... Тут свідком може бути тільки людина, яка добре бачить у темряві...

— Цього не буде,— сказав тихо Аттікус.

— Тьху, хай йому чорт! Та я не про Джема дбаю!

Містер Тейт так тупнув ногою, що в спальні міс Моді загорілося світло. І у міс Стефані Крофорд теж засвітилось. Аттікус і містер Тейт глянули через дорогу, потім один на одного. Помовчали.

Потім містер Тейт заговорив ледь чутно:

— Мені дуже неприємно сперечатися з вами в такий час. Цього вечора ви пережили таке, чого й ворогові не побажаєш. Не знаю, як ви ще на ногах стоїте. Але одне я знаю: ви зараз не можете розібратися в найпростіших речах, а зробити це треба, і неодмінно сьогодні, бо завтра буде пізно. У Боба Юела між ребрами стирчить кухонний ніж.

Містер Тейт додав, що це просто несерйозно з боку Аттікуса думати, ніби хлопець такого зросту і такої комплекції, як Джем, до того ж із зламаною рукою, міг у темряві подужати дорослого чоловіка.

— Гек,— раптом звернувся до нього Аттікус,— а що це у вас за складаний ніж, яким ви так розмахували? Звідки він у вас?

— Відібрав у одного п’яного,— спокійно відповів містер Тейт.

Я силкувалася пригадати. Містер Юел накинувся на мене... потім упав... певно, Джем підвівся і прибіг мені на допомогу. Принаймні я так думала...

— Гек?

— Я ж сказав, що відібрав ніж сьогодні ввечері у одного п’яного. А Юел знайшов, мабуть, кухонний ніж десь на звалищі. Нагострив його і чекав нагоди... саме так — чекав нагоди.

Аттікус повернувся до гойдалки і сів. Руки важко опущені між колін, очі дивляться вниз. Такі ж повільні були його рухи і тієї ночі, біля тюрми, коли мені здалося, що він цілу вічність згортав газету, поки нарешті кинув її на стілець.

Містер Тейт незграбно, але тихо ходив по веранді.

— Цю справу вирішую я, містер Фінч, а не ви. Я вирішую, я і відповідаю. Оскільки ви не поділяєте моїх поглядів, то й зробити ви мало що можете. Якщо ж усе-таки спробуєте, я вам скажу у вічі, що ваші слова — неправда. Це не Джем ударив ножем Боба Юела, хлопець ніякого відношення до цього не має, затямте це добре. Єдине, що хотів Джем,— якнайскоріше й без пригод добратися додому.

Містер Тейт перестав ходити по веранді. Він зупинився перед Аттікусом, спиною до нас.

— Я не дуже добра людина, сер, але я шериф округу Мейкомб. Прожив тут усе своє життя, а мені незабаром уже сорок три. Знаю все, що тут діялося не тільки за мого життя, але й до мого народження. Той чорний хлопчина загинув ні за що, а людина, на совісті якої лежить його смерть, тепер сама віддала богові душу. Цього разу, містер Фінч, хай мертві ховають мертвих. Хай мертві ховають мертвих.

Містер Тейт підійшов до гойдалки і взяв свій капелюх, що лежав біля Аттікуса. Поправив волосся, надів капелюх.

— Я ще ніколи не чув, щоб хто-небудь сказав, що відвернути злочин — протизаконна дія. А саме це і є те, що він зробив. Чи, може, ви скажете, що обов’язок велить мені не замовчувати цей факт, а розголосити по всьому місту? А знаєте, що тоді буде? Юрба жінок з усього міста, в тому числі і моя дружина, збереться негайно коло його дому, вони закидають його пирогами й тортами. Мені так здається, містер Фінч, що витягти на показ усьому люду скромну, тиху людину, яка вчинила добре діло для вас і для всього міста, було б просто гріх. Цей гріх я не можу взяти на себе. Був би це не він — справа інша. А з цією людиною так не можна, містер Фінч.

Містер Тейт, здавалося, хотів протерти дірку в підлозі носком черевика. Потім смикнув себе за ніс, потер ліве плече.

— Можливо, я й невелика цяця, містер Фінч, і все-таки я поки що шериф округу Мейкомб, і Юел сам упав на свій власний ніж. На добраніч, сер!

Містер Тейт перейшов веранду і вийшов у двір. Грюкнули дверцята автомобіля, і він поїхав.

Аттікус ще довго сидів, дивлячись на підлогу. Нарешті він підвів голову.

— Всевидько,— сказав він,— містер Юел упав на власний ніж. Ти це розумієш?

У батька був такий вигляд, що я зрозуміла: його треба підбадьорити. Я підбігла до нього, обняла і поцілувала так міцно, як тільки могла.

— Звичайно, розумію,— заспокоїла я його.— Містер Тейт сказав усе правильно.

Аттікус звільнився і глянув на мене.

— Що ти маєш на увазі?

— Ну, це було б усе одно, що вбити пересмішника, так же?

Аттікус потерся щокою об мою голову. Потім підвівся й пішов у темний куток веранди, і знову його хода стала легка і молодеча.

Перш ніж зайти в дім, він зупинився перед Страхолюдом Редлі.

— Дякую вам за моїх дітей, Артуре,— сказав він.

РОЗДІЛ XXXI

 Страхолюд Редлі зачовгав ногами, і видно було, як у світлі, що падало з вікна вітальні, заблищав його лоб. Кожен його рух був якимсь невпевненим, Редлі немов боявся, що його рука чи нога попаде не туди, куди треба. Раптом він закашлявся, його душив страшний, хриплий кашель, і він мусив знову сісти. Рука Артура потяглася до кишені, він дістав хусточку, покашляв у неї і витер лоб. Його ніколи не видно було, я звикла до цього, і тепер навіть не вірилося, що він тут, поряд зі мною. І за весь час жодного звуку.

Він знову підвівся. Повернувся до мене і кивнув на двері.

— Ви хочете побажати Джемові на добраніч, містер Артур? Ходімо.

Я повела його через передпокій. Біля Джемового ліжка сиділа тітка Олександра.

— Заходьте, Артуре,— сказала вона.— Він ще спить. Доктор Рейнольдс дав йому міцного снотворного. Джін Луїзо, батько у вітальні?

— Так, напевно, там.

— Піду до нього на хвилинку. Тут доктор Рейнольдс залишив якісь...— Далі з передпокою нічого вже не було чути.

Страхолюд подався непомітно в куток і, витягнувши шию, не зводив очей з Джема. Я взяла його за руку, вона була тепла, дивна річ — така біла і водночас тепла. Я легенько потягла його, він не опирався, і ми підійшли до ліжка.

Доктор Рейнольдс спорудив над рукою Джема щось на зразок намету, певно, щоб ковдра не торкалася руки. Страхолюд нахилився й оглянув його зверху. Його обличчя виражало неприховану цікавість і переляк, ніби він ніколи не бачив живого хлопця. Він навіть рота відкрив і розглядав Джема з голови до ніг. Підняв руку, але відразу й опустив.

— Ви можете погладити його, містер Артур, він спить. Якби не спав — нізащо не дозволив би...— Сама не знаю чому я стала йому про це говорити,— А зараз можна, та ви не бійтеся.

Його рука нерішуче завмерла над головою Джема.

— Не бійтеся, сер, він спить.

Страхолюд ніжно погладив Джема по голові.

Я вже починала розуміти його без слів. Другою рукою він дужче стиснув мою і дав мені зрозуміти, що він уже хоче йти.

Невпевнено ступаючи, він вийшов за мною на веранду і зупинився, все ще тримаючи мене за руку.

— Ти відведеш мене додому?

Він сказав це тихо, майже пошепки, голосом дитини, яка боїться темряви.

Я поставила ногу на верхній східець веранди і зупинилась. Я могла водити його за руку в своїй хаті, але водити за руку по вулиці — ні!