Страница 50 из 70
Містер Дольфус Реймонд мав погану славу, тому я поставилась до його запрошення підозріливо, а проте пішла за Ділом. Навряд чи сподобається Аттікусу, подумала я, що ми водимо компанію з містером Реймондом, тим більше не сподобається це тітці Олександрі.
— Ану, покуштуй,— сказав Реймонд і подав Ділові паперовий пакет, з якого стирчали дві соломинки. — Потягни гарненько — і все як рукою зніме.
Діл посмоктав соломинку, всміхнувся і став тягти по-справжньому.
— Хи-хи,— не приховував свого задоволення містер Реймонд, певно, радіючи з того, що спокусив дитину.
— Діл, обережніше,— попередила я.
Діл одірвався від соломинки і всміхнувся.
— Всевидько, це просто кока-кола.
Містер Реймонд сів, прихилився до дерева. Доти він лежав на траві.
— Ви ж, дітки, нікому про це ні слова, домовились? А то знеславите мене.
— Виходить, ви п’єте з пакета кока-колу? Звичайну кока-колу?
— Так, мем,— мовив містер Реймонд і кивнув головою.
Від нього пахло шкірою, кіньми, бавовниковим сім’ям, і це мені подобалося. На ньому були високі чоботи, ніхто в Мейкомбі не носив таких.
— Здебільшого саме це я й п’ю.
— То як же це, ви просто прикидаєтеся, що п’ян... Вибачте, сер,— спохватилась я.— Я не хотіла вас образити...
Містер Реймонд усміхнувся, він не образився, а я тим часом знайшла підходящі слова:
— А навіщо ви так робите?
— Навіщо... о, розумію, ти хочеш сказати, нащо я прикидаюсь? Це дуже просто,— сказав він.— Декому не подобається, як я живу. Я міг би послати їх до біса, не подобається — діло ваше. Я так і кажу: начхати мені на те, що вам не подобається, як я живу, правда ж? Але до біса я їх не посилаю, зрозуміло?
— Ні, сер, не зрозуміло,— сказали ми з Ділом.
— Розумієте, я хочу дати їм привід. Людям легше, коли у них є привід. Уявіть собі, приїжджаю я в місто, правда, це трапляється рідко, іду, похитуюсь, соломинка в роті, і смокчу з пакета. Що скажуть люди? Дольфус Реймонд знову насмоктався, нічого йому вже не допоможе, він уже не зможе з собою нічого вдіяти. От і живе не так, як усі.
— Але ж, містер Реймонд, це несправедливо — удавати з себе гіршого, ніж ви є насправді.
— Авжеж, несправедливо, зате людям зручніше. Скажу по секрету, міс Фінч, я не п’яниця, але вони ніколи не збагнуть, що я живу саме так, а не інакше, бо мені так подобається.
Мабуть, мені не слід було слухати цього грішника, адже в нього діти — мулати, і йому байдуже, що люди кажуть про нього, але мені було дуже цікаво. Я ще ніколи не бачила людини, яка навмисно зводила на себе наклеп. Чому він довірив нам свою велику таємницю? Я запитала його.
— Бо ви діти,— сказав він,— і можете зрозуміти мене, і ще тому, що я почув його...— Містер Реймонд кивнув на Діла.— Молодий, ще не може дивитися, коли комусь кепсько. Але підросте — і не братиме близько до серця, не плакатиме. Може, й доведеться зіткнутися з несправедливістю, але плакати він уже не буде, ще кілька років — і не буде.
— А чого плакати, містер Реймонд? — Діл згадав, що він мужчина.
— Того, що люди одне одного живцем закопують у землю і самі цього не помічають. Того, що білі влаштували кольоровим справжнє пекло ще за життя, їм і на думку не спадає, що кольорові — теж люди.
— Аттікус каже: обманути білого — погано, але обманути кольорового — в десять разів гірше,— промимрила я.— Гіршого, каже він, нічого й не придумаєш.
— Ну, не думаю...— мовив містер Реймонд.— Міс Джін Луїзо, ти не знаєш, твій батько не такий, як інші люди, ти зрозумієш це згодом, ти ще мало чого бачила в своєму житті. Навіть свого міста до пуття не знаєш, а для цього тобі треба повернутися до залу суду.
Тепер я схаменулася: містер Джілмер, певно, закінчив допитувати свідків. Я глянула на сонце, воно швидко сідало за дахами магазинів у західній частині площі. Я вагалася, що вибрати: містера Реймонда чи засідання окружного суду.
— Ходімо, Діл,— сказала я нарешті.— Тобі вже легше?
— Еге ж. Радий був познайомитися з вами, містер Реймонд, спасибі за ліки — як рукою зняло.
Ми перебігли площу і знову опинилися на галереї в приміщенні суду. Преподобний Сайкс зберіг наші місця.
В залі було тихо. Куди ж поділися немовлята, подумала я. Сигара містера Тейлора зникла майже повністю; містер Джілмер сидів за столом і швидко щось писав на жовтих аркушиках, здавалося, він змагається у швидкості з секретарем — у того рука бігала як навіжена.
— Шкода,— промимрила я,— прогавили.
Аттікус виголосив уже половину своєї промови. На його столі лежали якісь папери, певно, він узяв їх з портфеля, що стояв на підлозі біля стільця. Том Робінсон машинально перебирав їх руками.
«...і, незважаючи на брак прямих доказів, цього чоловіка звинувачено у злочині, що карається смертною карою, і він стоїть перед судом...»
Я штовхнула Джема в бік.
— Давно він почав?
— Щойно проаналізував докази,— прошепотів Джем,— ми виграємо, Всевидько. Тут просто неможливо не виграти. Він уже хвилин п’ять говорить. Виклав усе так просто і зрозуміло, ну... як оце-я, наприклад, став би тобі пояснювати. Навіть ти зрозуміла б.
— А містер Джілмер?
— Тс-с-с. Нічого нового. Стара пісня. Тепер мовчи.
Ми дивилися вниз. Аттікус говорив спокійно, невимушено — так він звичайно диктував листи. Він повільно походжав перед присяжними, ті зацікавлено стежили за нехитрим його маршрутом і, здається, слухали його уважно: в їхніх поглядах угадувалося схвалення. Це, певно, тому, що Аттікус не кричав.
Аттікус замовк на хвилинку, потім поклав годинник разом з ланцюжком перед собою на стіл і сказав:
— З вашого дозволу, ваша честь...
Суддя Тейлор кивнув головою, і Аттікус зробив те, чого ніколи не робив ні доти, ні згодом, ні на людях, ні вдома, він розстебнув комір, ослабив галстук і зняв піджак. Він ніколи не розстебне на собі жодного гудзика, аж поки не настане час лягати спати; для нас з Джемом це було настільки незвично, що здавалося, батько стоїть перед нами голий. Ми безпорадно переглянулися.
Аттікус засунув руки в кишені і попрямував до присяжних. У світлі блиснула золота запонка на його сорочці і ковпачки авторучки та олівця.
— Панове,— сказав він. Ми з Джемом знову переглянулися. Він вимовив це так, як звичайно звертався до мене вдома: «Всевидько».
Тепер його голос не був сухий та байдужий, він розмовляв з присяжними так, ніби зустрів на вулиці знайомих.
— Панове, я не затримаю вашої уваги. Я хотів би використати час, який ще лишається, аби нагадати вам, що справа ця неважка, вона не потребує складного аналізу, розплутування складних фактів, але вона потребує, панове, щоб кожен з вас усвідомив собі чітко, без тіні сумніву,— винен підсудний чи не винен. Почати хоча б з того, що взагалі не було підстав цю справу передавати до суду. Справа ця проста і зрозуміла, як двічі по два.
Обвинувачення не пред’явило жодного медичного доказу, що підтверджував би злочин, у якому звинувачується Том Робінсон. Єдиний аргумент, на який посилається обвинувач,— це свідчення двох осіб. Перехресний допит показав, що вірогідність цих свідчень дуже сумнівна, до того ж підсудний їх рішуче спростовує. Підсудний не винен, але в залі сидить людина, справді винна.
Я глибоко співчуваю головному свідкові обвинувачення, проте яким би глибоким не було моє співчуття, воно має межі; я не можу виправдати її, коли вона намагається перекласти свою вину на іншого, поставивши на карту його життя. Я кажу «вину», бо головний свідок звинувачення винна. Вона не вчинила злочину, вона просто порушила суворий, освячений часом закон нашого суспільства, закон настільки невблаганний, що кожного, хто його порушить, суспільство викидає геть як недостойного. Вона жертва жорстоких злигоднів і темноти, але я не можу її жаліти: вона біла. Вона добре усвідомлювала мерзенність свого вчинку, проте бажання переважило закон, і вона, вперто добиваючись свого, перейшла межу дозволеного. Вона не зупинилась. А далі з нею трапилося те, що трапляється, мабуть, з кожним принаймні раз у житті. Вона зробила так, як роблять діти: спробувала позбутися доказів своєї причетності до вчиненого. Але перед нами не дитина, що ховає крадені ласощі: вона завдала своїй жертві жорстокого удару — їй треба позбутися того, хто знає про неї правду. Він не повинен більше потрапляти їй на очі. Їй треба знищити свідчення своєї провини.