Убити пересмішника...

Аттікус зітхнув.

— Я захищаю негра. Його звуть Том Робінсон. Він живе в невеличкому селищі, що за смітником. Ходить до тієї ж церкви, що й Келпурнія. Вона добре знає його родину. Кел каже, що це порядні люди. Всевидько, ти ще мала і не все розумієш. Є в місті люди, які кричать, що я не повинен захищати цю людину. Це справа особлива. Вона розглядатиметься в суді під час літньої сесії. Джон Тейлор люб'язно погодився перенести слухання справи...

— Якщо тобі не слід його захищати, чого ж ти захищаєш?

— На це є кілька причин,— відповів Аттікус.— Найголовніше — якщо я не стану його захищати, то не зможу дивитися людям у вічі, не зможу представляти наш округ на законодавчих зборах, не зможу навіть сказати тобі або Джемові, щоб ви робили так, а не інакше.

— Ти хочеш сказати, що якби ти відмовився захищати цю людину, ми з Джемом могли б тебе не слухатися?

— Майже так.

— Чого?

— Бо я не зміг би вимагати од вас, щоб ви слухалися. Розумієш, Всевидько, робота наша така, що кожному адвокату, принаймні раз у житті, доводиться стикатися з судовою справою, яка торкається його особисто. Саме така справа у мене тепер. Можливо, в школі ти почуєш різні нісенітниці з цього приводу. Єдине, про що я хочу тебе просити,— тримай вище голову і не давай волі кулакам. Що б там не казали, ти не повинна втрачати самовладання. Для різноманітності намагайся боротися не кулаками, а головою, вона в тебе непогана, хоч і не дуже хоче вчитись.

— Аттікус, а ми виграємо цю справу?

— Ні, люба, не виграємо.

— Тоді чого ж...

— Бо хоч нас і перемогли сто років тому, а війна триває й досі,— сказав Аттікус.

— Ти кажеш так, як дядечко Айк Фінч,— сказала я.

Дядечко Айк Фінч — єдиний в округу Майкомб живий ветеран Південної армії. Він носив бороду таку, як у генерала Гуда, і дуже пишався цією схожістю. Принаймні раз на рік Аттікус разом з нами навідувався до нього, і мені доводилося його цілувати. Це було жахливо. Аттікус і дядечко Айк весь час розмовляли про ту війну.

«Я так скажу, Аттікус,— казав, бувало, дядечко Айк,— Міссурійський компроміс [2]— ось що нас доконало, а проте якби мені довелося почати все спочатку, я б знову пішов тією самою дорогою і не відступив би ні на крок. Більше того, цього разу ми всипали б їм... Коли в вісімсот шістдесят четвертому на нас звалився отой Твердокамінний Джексон... чи той... перепрошую, молоді люди, в той час Синій [3]Дрючок був уже на небі, пухом йому земля...»

— Підійди сюди, Всевидько,— сказав Аттікус.

Я залізла йому на коліна і поклала голову на груди. Вій обняв мене і став легенько колисати.

«Тепер не ті часи,— відповідав йому на те Аттікус.— Ми воюємо вже не з янкі, а з своїми друзями. Але пам'ятай, хоч як скрутно доводилося б у цій боротьбі, вони залишаються нашими друзями і це наш рідний край».

Я запам'ятала ці слова і все-таки на другий день перестріла в шкільному дворі Сесіла Джейкобса і сказала:

— Береш свої слова назад?

— А більше ти нічого не хочеш? — закричав він.— Дома мені сказали, що твій батько ганьбить наше місто, а того чорномазого треба повісити на вежі!

Я хотіла заїхати йому в шию, але, згадавши слова Аттікуса, опустила кулаки і пішла геть.

— Злякалася! Боягузка! — дзвеніло у мене в вухах.

Вперше в житті я ухилилася від бійки.

Виходило так, що якби я побилася з Сесілом, то підвела б Аттікуса. А він так рідко звертався з проханням до нас із Джемом, що заради нього я готова була стерпіти навіть образливе «боягузка». Я відчула, що повелася благородно, згадавши прохання Аттікуса, і лишалася благородною три тижні. А потім настало Різдво, і з ним прийшла біда.

Ми з Джемом ждали Різдва із змішаним почуттям. Ялинка і дядечко Джек Фінч — це приємно. Щороку напередодні Різдва ми їздили на станцію Мейкомб зустрічати дядечка Джека, і він звичайно гостював у нас цілий тиждень.

З другого боку, було ясно, що нам не минути візиту до тітки Олександри і Френсіса.

Певно, сюди треба додати ще й дядька Джімі, чоловіка тітки Олександри; правда, він зі мною ніколи не розмовляв, тільки одного разу буркнув: «Злазь з паркана»,— отже, у мене були всі підстави не помічати його. Не помічала його і тітка Олександра. Колись давно, коли їх єднали тепліші почуття, у них з'явився на світ син, якого назвали Генрі. При першій же нагоді Генрі втік з дому, одружився і обзавівся сином Френсісом. Щороку на різдво Генрі і його дружина залишали Френсіса у діда й баби, а самі розважалися.

І хоч як ми зітхали, хоч як огинались, Аттікус не дозволяв нам лишатися перший день удома. Скільки я пам'ятаю, цей день ми завжди проводили на «Пристані Фінча». Тітка Олександра була вправна куховарка, і це якоюсь мірою винагороджувало нас за терпіння — Френсіс Генкок завжди псував нам святковий настрій. Він був на рік старший од мене; я уникала його, бо хлопця завжди тішило те, що мені не подобалося, а мої невинні пустощі дратували його.

Тітка Олександра — рідна сестра Аттікуса, проте коли Джем розповів мені про годованців і про дітей, яких підмінюють, я вирішила, що її підмінили після народження, що, можливо, моїм дідові та бабі підсунули когось із Крофордів замість Фінчів. Якби я справді вірила в казку про те, що суддів і адвокатів переслідують гори, тітку Олександру можна було б вважати Еверестом: скільки я себе пам'ятаю, вона завжди тут як тут — холодна і велична.

Напередодні Різдва ми зустрічали дядечка Джека. Він вийшов з вагона, але ми ще трохи почекали носильника, щоб віддати йому два довгастих пакунки. Мені з Джемом завжди було смішно дивитись, як дядечко Джек цмокав Аттікуса в щоку. З усіх чоловіків цілувалися тільки вони. Дядечко Джек привітався з Джемом за руку, а мене взяв і підкинув угору, але не дуже високо: найменший у сім'ї, молодший за тітку Олександру, він був на голову нижчий від мого батька. Вони з тіткою були схожі, тільки дядечко Джек краще володів своїм обличчям: ми ніколи не помічали, що в нього гострі ніс і підборіддя.

Він був одним із небагатьох учених людей, яких я зовсім не боялася, можливо тому, що він ніколи не поводився як лікар. А коли йому і траплялося зробити якусь невеличку послугу Джемові або мені — витягти скабку з п'яти, чи що, то він завжди пояснював, що саме робитиме, чи буде боляче, які щипці і для чого йому потрібні. Якось, теж на Різдво, я загнала в ногу кручену скабку і ховалася по кутках, не підпускаючи до себе й близько нікого. Дядечко Джек спіймав мене і розповів смішну історію про пастора, якому так остогидла церква, що він перестав туди ходити, зате щодня в халаті, курячи кальян, виходив до своїх воріт і читав п'ятихвилинну проповідь перехожим мирянам, які прагнули духовної наснаги. Сміючись, я спитала дядечка Джека, коли ж він нарешті витягне скабку, у відповідь він показав мені затиснену пінцетом червону від крові скалочку і сказав, що витяг її тоді, коли я сміялась, і що все на світі відносне.

— Що там? — поцікавилась я, показуючи пальцем на довгі і вузькі пакунки, які носильник передав дядечкові.

— Це тебе не стосується,— відповів він.

— Як поживає Роза Ейлмер? — запитав Джем.

Роза Ейлмер — це кицька дядечка Джека. Ця прекрасна жовта істота жіночої статі була однією з тих небагатьох, які, за словами самого дядечка, ніколи йому не набридали. Він дістав з кишені і показав нам кілька фотографій. Фотокартки були чудові.

— Вона у вас гладшає,— зауважила я.

— Нічого дивного. Їсть пальці і вуха, які я відрізаю у лікарні.

— Чортзна-що скажете! — вигукнула я.

— Пробачте, що ви сказали?

— Не зважай на неї, Джек,— озвався Аттікус.— Вона просто випробовує тебе. Кел каже, що вона вже цілий тиждень лається.

Дядечко Джек підняв брови, але промовчав. Мені щось подобалися лайливі слова, до того ж, вирішила я, коли Аттікус дізнається, що я почула їх у школі, то більше мене туди не пошле.

2

Міссурійським компромісом називають угоду 1820 року між членами конгресу США, які представляли рабовласницький Південь, з одного боку, і Північ, що намагалася обмежити поширення рабства,— з другого. Цей компроміс не усував суперечностей між системами найманої та рабської праці і, за словами Маркса, насправді виявився поступкою з боку Півночі.

3

«Сині та Сірі» — армії північних і південних штатів у громадянську війну в США 1861—1865 рр..