Страница 29 из 41
Поки Аскольд сидить і читає книжки в білосніжній палаті Лімерсольської лікарні. Може, навіть вголос читає там що-небудь. Мені Майнес нещодавно читав Чака Палахнюн англійською, поки я безбожно не захропім Читати вголос — добра справа. Особливо ш хворих. Бо мерцям читати вже запізно, бу-га— га Читають вже над ними.
Побачимо. Побачимо, як воно буде.
Отакого листа я збиралася написати Аскол і. Бо чи то віс дові. Бо чи то відслужив свою шляхетну службу Жаль, чи то Мучачік, котрий «коли я приперся до Вікуськи в першій ночі, сидів у моє му кріслі під МОЇМ покривалом дупою мою книжку Кундери» так банальну й дієву чоловічу ревність, чи то мої sms-ні описи гасання на ровері по острові Ніdensее [80] активували відразу до зимних країн і заодно до мене, але
Ну, перестав, то й перестав. Я фаталістка Намагаюся таким не перейматися. Жую фаталістичне своє яблуко, хоча нормальні християни в Україні не жеруть ніц, допоки зійде зірка. Різдво ж як-не-як.
— Не забудь помолитися перед вечерею, урод! Твоя любляча мама. — відсилаю таке своєму ліпшому другові в Київ і Аскольдові в його Прекрасну Далечінь.
— Мамо, йдіть на хуй. Я кутю варю. — відповідає ліпший друг. Аскольд, як уже відомо, мовчить.
— А не пиздиш, сину? — знову пишу я. — Бо ми вже повечеряли картопелькою фрі із кетчупом. Христос рождається!
— Не пизджу. Хай на кацапа перетворюся, як брешу. Та й ви, мамо, добрі християни.
А потім я знову їм своє яблуко. Майнес десь пошвендявся шукати Інтернет на острові, а потім, як прийде, то буде варити Різдвяні вареники. Це, власне, єдине, що хоч якось нагадує святкову вечерю в Галичині. Одна фігня — вареники ті ми купляли в російському магазині «Казачок» на Шьонхаузер Алле, тому вони називаються «пельмені», а всередині у них пармезан і ще якась біда. Ну, хоч вегетаріанські.
Трохи подумавши, вирішую не відсилати Аскольдові і Віці того листа. Бо, по-перше, не так уже й багато бабок у нього, аби давитися (я би ще, може, й вдавилася, але ж у них імунітет). По-друге, я зараз теж на острові посеред моря. Хай не такому теплому, а зовсім навіть навпаки, але раптом герр Посейдон почує ті мої прокльони і змиє нафіг всіх цих безневинних людей довкола мене? Хай живуть. Особливо Майнес. Він іще не домотлошив РhD. А може, в Аскольда просто сіла батарейка. Чи не в нього, а в його телефону.
Зимове море якесь драматичніше за літнє. Так само, як північні моря зазвичай драматичніші від південних. Важко сказати, чим. Мабуть, своєю неприступністю для більшості людей. Для тупорилих туристів з фотокамерами (типу, зрештою, і нас) та інших непосвячених.
Балтійське море взимку зовсім сіре. І майже не солоне. Воно сходиться (розходиться?) з небом вузькою смужкою туману, відкидаючи тим самим всі попсові метафори про те, що «синє море злилося з синім небом». Стовідсотковий булшит. Сіре небо й сіре море — цілком самобутні явища, і найстрашнішою є та їх межа — незбагненна смужка далекого туману.
Якщо довго дивитися на неї, все всередині напружується, відчувається якийсь ледь помітний тягучий страх. Щось неминуче і водночас нетривке, як сексуальний потяг. В тій смужці, безсумнівно, сходяться плотське кохання і священна смерть.
Можна залишити в ній очі й довіку зостатися сліпим. І з'явиться в тебе після цього внутрішнє бачення чи ні — це вже, пробач, ніхто тобі не гарантує.
Так дивно. Залишатися в самотньому помешканні того, хто від тебе поїхав. Пустота, що гуляє. Ти-пустота.
Якщо таке стається зранку, ти пробуєш влягтися і заснути. Щоби здобути сон, прикликаєш в організм увесь цинізм, що живе в твоїй лімфі. (Оце я загнула — жовч живе в гної! Ну добре). Але інколи помагає, а інколи й ні. Особливо, коли ти на межі сну і неспання… Коли ти справжній і неприкритий. Коли ти надто туманний і нетривкий для того, щоби твоя public personа змогла обіпертися об тебе і зайняти свою звичну позицію «Сру я на всіх без розбору». Хм. Починаєш так щемливо сумувати. Дивно, не?
Смерть моя настане від води і тільки. Вона вже сьогодні йде за мною слідом крок-у-крок, як прикордонники у Трансільванії.
Варто було забратися зі Шрі-Ланки, як буквально на наступний день ті люди і помешкання, котрі ти знав, а можливо, й села, в яких залишався на ніч, знищило велетенське цунамі.
— М-да, погано я тоді пожартував, — каже Аскольд.
— Коли?… — розсіяно питаю я.
— Ну, тоді, коли в аеропорті після прибуття з Коломбо до Москви спитав тебе, чи не хочеш ти знову стати в чергу на реєстрацію.
. — Я сказала тоді, що хочу… — А я не хотів.
— От бачиш. Смерть мене не хоче поки. Видно, не всі її збуджують молодими.
Варто було затриматися на Захованому Морі бодай на півдня довше, і парому на велику землю ми 6 не дочекалися. Шторм на Балтиці триває вже кілька днів. Мені не відомо нічого про жертви. Точну статистику веде хіба Смужка Туману.
— Тут про тебе такі чутки ходять… — каже О V Аскольд, повернувшись із зустрічі з якоюсь женщіной-пра-адюсерєром.
— Які — «такі»? — не відриваючись від монітора, цікавлюся я.
— Ну, що Ката — сука.
— 1 все? Так це ж правда.
— Ну, загалом, все. Це таке резюме.
— А. І хто каже?
— Всі кажуть.
— То передай всім, що я лягла в ванній на холодні кахлі голяком і плачу.
— А чо' голяком?
— Бо так драматичніше.
Аскольд щось ходить по кімнаті тривожними кругами.
— Що ще казали? — я, канєшно, розумію, що його гризе іще якась холєра.
— Не, нічо.
— Кажи.
— Що ти «грязная»… А я сказав, щоби фільтрували базар.
— Йой, дєкую. Честь мою дєвічью захищав, як міг. Та пішли вони на хуй.
— Точно.
— Коли людиноподібні не можуть сказати, що ти: а) тупа; б) товста; то кажуть, що брудна. Дуже смішно. Про всіх більш-менш достойних тьотьок таке казали.
— Угу. І більш-менш достойні тьотьки на тому робили нефігове промо. Кортні Лав… Та, зрештою, і до неї добігати не треба. Згадаймо лишень, як харили Мадонну…
— Ігі. І де вони тепер — ті святоші фриґідні в своїх футболочках La Coste [81]? Ті, що називали її шльондрою, бездарою і все таке? Напевно, грають в гольф, бо сексу в них уже точно нема [82].
— В той час як завдяки Мадонні багато людей можуть мати секс як такий.
— Ну, це ти вже загнув, але прикольно. Я не хочу, щоби вмерла Мадонна. Це буде значити, що я доросла…
Одна моя знайома сказала колись, що вона — класична «подружка підараса». Бо вона пухкенька, смішно вдягається і не має своїх особистісних проблем. Коли я запитала її, чого ж вона обзиває своїх друзів «підарасами» замість називати їх ввічливо «геї», вона сказала: — А самі так просять. Люблять так. Я тоді подумала, що то такий автостьоб. Та все одно, коли мені ставалося при знайомих геях прохопитися фразкою «От підари!» стосовно якихось людей, я червоніла і кусала себе в роті за щоки.
Так нещодавно ми з Аскольдом і Ноною, моєю сестрою, зайшли були в гості до Алена, мого колєги-бісексуала. (Чомусь вперто не хочеться вірити, що це чарівне створіння — витвір француза й українки — з великими сірими дитячими очима і пухнастим темним волоссям може бути «тіко по мальчіках»).
[80]
острів на півночі Німеччини
[81]
Особливо потворна марка одягу. Кажись, в оригіналі для гольфу. А що може бути печальнішим за гольф?…
[82]
Тут дивитися картинку.