Bitches Get Everything

Ірена Карпа

Bitches get everything

БІЛОЧЦІ

Рекомендовано для читання егоїстичним сукам.

You only live once, right?

Well, except for Lazarus. Poor sucker,

he had to die twice[1]…

Человеческие отношения – как жвачка при совке. Надоело жевать сегодня, прилепи на стол – дожуешь завтра.

Я знаю діла твої, що ти не холодний, ані гарячий.

Якби то холодний чи гарячий ти був!

А що ти літеплий, і ні гарячий, ані холодний,

то виплюну тебе з Своїх уст…

00:00:00:01

Його ще зовсім дитяча шкіра пахла чимось таким, від чого на мені згорала вся трава. Знаєте цю шерхлу траву військових аеродромів? Така ж інколи росте на жіночому тілі. Невидима з висоти чужих польотів. Чорні підпалини я до часу ховаю під одягом.

Йому на сім років менше, ніж мені. Найкращий афродизіак – ризик. Для відчуття нормальності всього, що відбувається, я й сама дедалі частіше перетворююся на дурнуватого підлітка. Ми пестимо, ледь не роздягаємо одне одного просто на вулиці, моя рука в його джинсах, очі блищать, ми регочемо. Які, до біса, перехожі? Я хочу його, він найкращий, мене аж нудить від цього нон-стопу.

Його батьки нічого не знають. 24 години на добу повної без-свідомості, але ж який зашкал лібідо. Можна сховатися під ковдрою знятої за 55 баксів за день квартири, майже не їсти, лиш несамовито кохатися без слів, час від часу перемикаючи середньої паршивості музичні канали велетенського телевізора. Можна, але ми цього не робимо. Поки що. Поки я надто сильно його кохаю. Поки ще не можу втриматися від мазохізму.

Чомусь я не ставлюся до нього як до м'яса, придатного чи не придатного до траху. А саме таке в мене зазвичай ставлення до більшості чоловіків. І не вбачаю у ньому розумника чи впливового потенційного друга, з якого могла б отримувати інтелектуальний чи предметний зиск. Так я ставлюся до меншості.

Я не ходжу з ним мовчки гуляти і просто десь пити чай, як то трапляється у мене взагалі з обраними. Ніколи, зрештою, не думала, як саме я до нього ставлюся. Та й навіщо? Він же є. Він справжній. Він кохає. Усією силою свого вразливого юного серця. Повисло собі як на ниточці. А в мене у кишені бритва. Тільки: тс-с-с.

Я режисерка. Знімаю непогане кіно. Це я так думаю. Фани кажуть, воно охуєнне, заздрісники – що в мене таланту кіт наплакав. Не знаю, який то був кіт. Можливо, морський котик. Чи просто кит. І цей наплакав так нормально, перейматися добродіям не варто.

– Ваше актуальне кохання, якщо можна таке запитати… Чи надихає воно вас? – це хтось із добрих журналісток.

– Одне з ваших останніх або всі в купі! – верещить голос – також добрий – із презентаційної публіки.

Ах так, забула сказати. То якраз презентація мого нового кіна «Перламутрове Порно». Здається, наступного дня цензура нашої прекрасної демократичної країни його заборонить, що не може не принести фільму мегажирних піар-дивідендів. Чим більше, виблядки, забороняєте, тим радісніше глядач (слухач, читач) усе хаває. А ви як собі думали? Найактивніші споживачі інтернетної порнопродукції – благочестиві американці. Сім'я і мораль – це тобі не хухри-мухри. Це хутра й авокадо. Та й недаремно ж наш Президент корішається з тамтешнім. Забороняйте. Нам нема нічого комерційно вигіднішого. Мій продюсер з переляку почервоніє, як срака після бані, але в глибині душі буде щасливий.

– Моє останнє, гм, кохання… – починаю я із запитальною інтонацією, вдивляючись у зал. Там десь має глипати очима об'єкт моєї нереалізованої педофілії. Агов, ти де? А, все. Бачу. – Так от, – продовжую – моє останнє кохання фактично незаймане…

(Залом перекочується традиційний смішок-шепотіння.)

– Йому, знаєте, лише 17 рочків, і я боюся пред'яви від його мами. Я ж типу особа не зовсім однозначна. Та й бабла з мене злупити можна, якщо захотіти. Хоч я і не Майкл Джексон. А шкода. Але й не американський священик. Що радує. І не вчителька музики з приватними уроками, що радує моїх сусідів…

Зал регоче. Знову думають, що я бавлюся в реальне життя. Так само, як у фільмах я бавлюся в нереальне, підсовуючи насправді автобіографічні шматки.

– А… хочеться? – співчутливо питає хтось із журналістів так, що після «хочеться» зависає промовиста пауза.

– Хочеться, – цілком серйозно кажу я. – А кому ж не захочеться? Сонечко, коли там тобі вісімнадцять виповнюється? В липні? Отже, майже три місяці ще… Фух! А я чогось думала, що півроку чекати.

Знову ці ідіоти сміються. Що тут смішного? Я що – дружина Петросяна? Давайте вже кіно дивитися, задрали.

«Кіно» починається сценою, дуже нам із малим важливою. Такою гострою і визначальною, чи що. Знаковою і вельми конфіденційною, вибачте за цілу купу марних означень. Власне, малий зненавидів мене за те, що я наважилася це фільмувати, запхавши в реальну подію другосортних акторів. Я переконала його, що актори – не другосортні, а навпаки – дуже талановиті, і він перестав ображатися. Повівся на мистецтво. Чи, може, просто то була любов до мене, бо на мистецтво, за великим рахунком, йому наплювати. Він тільки колись, на початку, захопився був мною як публічною особою, мною як іменем, як брендом, як епатажною красунею зі сторінок ґлянцевих журналів, котра ще й робить кіно. А потім зрозумів, що я – Тріша Торнберґ – це щось зовсім інше. Фактично, не зовсім і схожа на ту лялечку з лискучих обкладинок. Так, більш-менш нормальний стиліст, професійні пико-майстрині, бодай мінімально грамотне світло витворюють всю ту красу. Малий бачив усі ці процеси, ходив зі мною не на одну фотосесію, пізнавав правду сантиметр за сантиметром і… не розчарувався. Бо найбільший сором – намагатися бути не-собою. А найбільший кайф – дурити всіх, що ти – то не ти.

А ще його чомусь дико пре від того, що я – на чверть єврейка. У мене чорне кучеряве волосся і не в міру блискучі очі. Очевидно, я гарна, хоча і не така смаглява, як хотілося б. Але в мене таки дійсно дуже пронизливі аспідні очі, гострі, як бритва. Я сама їх іноді боюся, а він – ні.

Був завжди поряд. Лупав своїми світлими очима. Зовсім синіми, якщо вдягне синю спортивну куртку чи шапку; зовсім зеленими, якщо довго тримати його в гарячій ванні. Змахував своїми мультяшними пухнастими віями, голив м'який пух на щоках (втім, дуже скоро йому вдалося відростити справжню бороду, з якою старшим він виглядати став хіба що зовсім трошки). Давив собі знавіснілі прищі на обличчі, як бійці УПА душили в лісі НКВДистів. Переміщався на велосипеді, зливаючись з ним своїм довгим, худим і навдивовижу м'яким тілом. Терпляче ходив у спортзал, щоби припинити мої незлі підйоби з приводу його неатлетичності. Що ж, нехай буде не Аполон, так Орфей – теж варіант. А таки специфічну мають красу сімнадцятирічні підлітки, погодьтеся.

Так от. Та сцена. Вся та картинка. Як би вам пояснити… щось у ній було геть непевне, якась містифікація. Навіть тоді, коли героями її були не «другосортні актори», а ми самі. Я і він. Тобто ні він, ні я. Бо ніхто з нас не міг тепер із певністю сказати, що й хто там були насправді. Не те, щоби все видавалося потойбічним. Навпаки – воно було якимсь надто матеріальним, надто сильний мало запах і колір, надто надсадним було світло. Якесь нетутешнє dejа vu[2], якщо таке може бути. Або й jamais vu1, тобто, чергове inouп, sans precedent [3].… Дуже важко буває реставрувати картинку. Об'єкти то мали надто сильний запах і колір, як я вже сказала, то раптом, мов під водою чи у дзеркалі, здавалися віддаленішими, ніж були насправді. Ех, ніколи не можна отак просто взяти і схопити тонкий леткий спогад. Дуже спритно вислизає з пальців.

1

Ми ж всього один раз живемо, так? Ну, за винятком Лазаря. Горопашний вилупок мусив помирати двічі (англ.).

2

Ніколи не бачене (фр.). – парафраз «дежавю».

3

Безпрецедентне (фр.).