Твоя зоря

До того ж був авторитетний свідок Клим Подовий, тер-нівщанський дзвонар, який хоча й до смішвого безпорадний був у справах земних, але користався цілковитою вашою дитячою довірою, коли йшлося про діла небесні. Саме він запевняв, що Роман Винник - це всемогутець, йому літати, як іншому ходити, і володів він такою приворот-силою, що може й бджіл викликати до себе із блакитних високостей, він уміє, скажімо, й таке поробити, що на великдень у когось пасочки в печі, на гарячій черені, як дівчата, затанцюють. Вся Тернівщина знав, яке диво сталося саме в Климової Хими, коли вона поставила пасочки в піч - і хоч всього з двійко їх печеі - а вв-иж, замість пектись, давай раптом у полум'ї таипюватя. Підскоком, підскоком - весело так… «Це Романі Його штуки! - одразу догадалась Хима. - Поробиві Він, вів, крім Романа, ніхто… Для сміху поробив… Біжи, Климоньку, падай та проси, хай відробить назад!»

Побіг Клим щодуху, як було йому велено. Роман, вислухавши, повів вусом весело й заперечувати не став, тільки допевнився, чи високо ж підскакувала в полум'ї і чи ве бралися в боки…

«Добре, Климе, вертався додому, заспокой Химу - все буде гаразд».

Доки Химии посланець додому прибіг, а й правда: пасочки, гарячі ще після танцю, підрум'янені, горошком повсипані, вже на вікнах стоять. Добре підсмажились, проте не пригорит до чорного, дарма що в самому полум'ї танцювали, так у ньому вигопували, що аж яіч гуда.

Історія з Химиними пасочками, звісно, розважала Тер-нівщину, однак після неї жіноцтво поглядало на Романа шанобливо, з веселим острахом, - такого не гніви, бо за-хоче, то, чого доброго, і в тебе в печі не тільки паски, а й книші та паляниці затанцюють.

Якщо вже Хима та Клим вірили в Романові чудеса, то що казати про тернівщанську дітвору. Ми тільки й ждали, доки він ще якусь чудасію утне. Це ж диво з див - щоб людина отак уміла! Безпритульний рій, що блукав у небесах, якоюсь ласкавою замовою приманив, а далі й пішло: вулик до вулика, і тепер стоїть у Романовім садку чепурненька пасіка, на одному з вуликів ще й веселий козак Мамай намальований, хитро підморгує, наче каже: «Ось я той, хто знає, як і звідки бджоляток приманювати?…»

Колись нібито, вигнані із-за Дніпрових порогів та з-за Орелі, селились по наших степах та байраках люди загадкових ворожбитських можливостей, так звані характерники. Під силу було їм усе - наворожити й відворо-жити, наслати що-небудь або відкликати, знайти стосйлв коріння або вгадати, де закопано скарб у землі. Міг характерник пропасницю або жовтяницю з людини вигнати, иров у рані зупинити, умів бурю та град замовою від ниви відвести. «Бий, дзвоне, бий, хмару розбий!» - і вже хмари нема. Знали характерники науку і на перший квіт жита, і на дерево, щоб родило, і на бджіл, щоб були роботящі: пускаю вас, бджоли, на всі чотири сторони світу, пускаю на роси травнії, на білі квіти, по жовті воеии, по густі меди… Роман-степовий, безперечно ж, походив із породи характерників, може, навіть останній іа них, - тан принаймні вважала Тернівщина. Висловлювались догадки, ще й той рій, невідь-звідки налетілий, еиершу був дикий, нічого не вмів, вулика не знав, і, можливе, якраз Роман з-поміж наших людей був першим, хте диких тих бджоляток приручив і ласкою привчив їх трудитись. Так чи не так, одначе бджоли надійно вселилися в Романовім садку і звідти ото літають десь аж на край світу. На білії квіти, на роси травнії… Жодного будяка не проминуть, побачиш їх і на баштанах у стену та в селі по городах, де тільки соняшник розцвів чи гарвуз роаирвв свою грамофонну трубу, оту волохатим золотем наповнену квітку, - заглянь їй усередину, вже Романова там! Уткнулась у саму серединку гарбузового жовтегарячего зацвіту і вже не гуде, а тільки вдоволено мурмоче… Набрала пилку та солодкої росички, знялась, розправила крильця, весело дзвизкнула і додому, у свою бджолину комуну. Полетіла й не підозрює, що услід їй невідступне й заздрість чиясь потяглася: «Живе ж той Роман! У медах купається, іксплуатує святу худібку…»

Найчастіше ті бджоли не давали спокою Мині Омель-ковичу, дарма що він колись товаришував із Романом, по заробітках разом ходили, з одних таганів куліш сьорбали по економіях, а ось тепер…

- Розжився той Винник на комунівських гречках, - розбалакує Мина в неділю на толоці, коли тернівщани зійдуться погомоніти про все на світі під крамнипею чи під гамазеєм. - Це ж із комуни вони йому пудами мед носять…

Комуна від нас на чималій відстані - за Вигурівщиною, за хуторами, вона там справді сіє багато гречок, маючи на увазі потреби свого бджолиного племені (в комунарів пасіка велика), тож чи дивно, що й Романові бджолята там частенько пасуться…

Якось ми їхали з дорослими до млина, день був ясний, безвітряний, і коли опинились на комунівських землях, навстріч нам раптом так і вдарило білим, ми з Кириком не одразу навіть збагнули, що це, - вперше нашим очам відкрився величезний, просто безкраїй лан гречки. Наче зараз бачу: ось ми, позіскакувавши з воза, присіли навпочіпки біля самих гречок і слухаєм, як це біле квітуче царство все аж двигтить від гулу якогось золотого, - то бджоли мед беруть! І сам відчуваєш, як гарно їм тут на просторах, під вільним сонцем, гарно і бджолам, і гречкам, що, переповнені тихою, гарячою музикою, мліють у розкошах, напоївши все повітря своїми пахощами… Рівний, глибинний стоїть гул. Вслухайся і відчуєш, що перед тобою звершується тайнодійство, що всі ті гречані нетрі зараз повні життя, там відбувається щось могутнє, загадкове, нуртує там сила вічної, неосяжної пристрасті, якій під цим небом, у цей сяючий, безвітряний день так солодко віддається сама природа…

Ні, видно, бджолярем справді треба вродитись! Були ми певні, що Роман-степовий знає таємну бджолину мову, адже він той, хто одразу чує, коли якась «не так гуде», змінила тон, летить ось вона звідкись і явно сердиться: не інакше, що біля крамниці пролітала, де Мина Омелькович смалить скажений свій самосад, що ним би гадюк труїти, або й не кращу за нього фабричну кременчуцьку махорку. Тож як тут бджолі, ніжному створінню, що звикло до пахощів квітки, не загудіти ображено, гнівно? Зате на пасіці в Романа з самого ранку стоїть гул трудовий, ніби аж радісний, то як музика добробуту й злагоди, певна ознака того, що плем'я бджолипс почуває себе нормально, ніяких у нього скарг. Треба було бачити, як ходить Роман серед мальованих своїх рамкових, неквапом вислуховує своїх підопічних або й сам щось намовляє бджолятам, певне, іцоб не хворіли та дружніше носили нектар з близьких і далеких квіток. Іноді господар навіть вухом прикладеться до вулика, мов лікар до чийогось серця, уважно слухає, що відбувається там, як бджолина сім'я поводить себе зараз. Коли б щось негаразд, занепокоїлись би одразу, загули б тривожно, нервово, роздратовано. Смогами, одначе, тоді ще не смерділо, до отрутохімікатів далеко - Романові бджоли ще там рівно гудуть.

- Мудрий у вуликах народ, - пояснює нам, пастушатам, господар, коли ми, напившись звичайної з колодязя, не зоряної води, ще якийсь час тупцяємося під журавлем, розглядаючи володіння «бджолиного отамана». - Все в них розумно облаштовано, хлопці, в усьому порядок та лад. Трутнів просто терпіти не можуть, зате матка в якій шанобі… А між собою без сварок, дружно живуть, - хто їх і вчить… Колись покажу вам, як дбайливо годують вони одна одну з весни, коли ще кволі, слабенькі… Ну і, ясне діло, не тільки тютюн, а й кривду чує бджола, таке це створіння. Коли щось їй не так, одразу загуде сердито, сповістить, щоб і ви, люди, знали. Зате коли в квітці купається, коли нектар бере - ось тоді ви до неї нахиліться, зовсім інша то буде музика… І погоду це створіння чуг, краще за нас. Якщо зранку бджоли весело, стрімко літають, так і знайте: день буде погожий, сонячний. А роботящість їхня відома: трудитись - ото і є в них справжнє життя. І навряд чи хто бачив, як вмирає бджола: літає до останнього, вона і вмпрас в польоті!…

Цей Роман з Яворової балки був для нас людиною-дивом не тільки тому, що замолоду здатеп був у повітрі літати до своєї коханої і що дикий рій приручити зумів, а що й тому, що бджоли, хо'і би що він там з ними робив, аніяк його по кусали! Безперечно, знав він якось слово до них, таємниче якось замовляння. Маг, чародійник! На іншого накинуться з лютим дзижчанням, не знатиме, як і затулитись від їхніх жал, тікатиме з пасіки так, що й кдшкет загубить (як пв сталось одного разу з Миною Омельковичем), а до господаря вони - будь ласка: зовсім не сердяться, хай би як він там їх трусив під час оглядин чи переселень. Ходить дядько Роман поміж вуликів завжди неквапно, ніякого не виказує неспокою, вийме рамцю, що вся ворушиться золотокрилками, й довго розглядає її до сонця, - може, ось тоді якраз і чаклує він їх, чимось у той момент саме й замовляє роботящих своїх помічниць, свою, як він каже, «святу худібку»?

Конец ознакомительного фрагмента. Полная версия книги есть на сайте ЛитРес.