Ґудзик

…Відтоді я ніколи не плачу. І не тому, що соромлюся чи надто горда. Просто не можу…

Старенькі кивнули одна одній, ніби зробили якусь важливу справу.

— То ж як тебе звати? Може, тепер скажеш? — запитала моя господиня, погладжуючи мене по голові (в її долоню страх всотувався, як в губку).

— Анжеліка…

Я не впізнала свого голосу. І цього імені, яке відтепер має стати моїм. Воно було мені чуже. Воно належало комусь іншому. Було штучним, як груди голлівудської красуні…

Я прожила в бабусі Ганни Тарасівни (так її звали) до середини зими. І якби не Петрович — противного вигляду вуйко зі скляними очима, — залишилася б ще. Петрович чомусь вирішив обійти свої володіння. Добре, що хата стояла на горі й у вікно ми побачили, як він повільно, неначе величезний жук по стеблині, сунеться нашою стежкою. Його волохаті ніздрі роздувалися, а спите обличчя з кожним кроком набувало бурякового відтінку. Петрович був тут царем і богом: в селі лишилися самі старі й він регулярно збирав з них податок у вигляді самогону та продуктів.

Я заховалася на веранді й просиділа там, доки він не пішов. Ганна Тарасівна напоїла та нагодувала його.

— Більш не прийде. Принаймні до весни, — сказала вона, — я вилила на стежку відро води — скоро підморозить, й дістатися сюди буде не так просто!

Але я зрозуміла: час! І почала збиратися в дорогу. Ганна Тарасівна засмутилася, але відмовляти не стала. Дістала з шафи пакет із грошима, карткою та ключами. Половину грошей я залишила в шухляді, не слухаючи заперечень, решту — їх залишилося небагато — запхала в кишеню джинсів. Довелося взяти старий кожушок, а під кросівки надіти грубі вовняні шкарпетки, які Ганна Тарасівна сплела за пару вечорів.

— Куди ж ти підеш? — увесь час зітхала вона.

Але я розуміла, що мені ТРЕБА йти, ніби з рукава неба мені випала руна під назвою «Путь»… Тоді, тієї зими, в крихітному гірському селі, зображення якого немає не тільки на карті, а й на світлинах (адже його ніхто й ніколи не знімав на фотоплівку), я ще не могла знати, що рано чи пізно мені б усе одно випала ця руна.

…Я вийшла з Хати, що Стояла на Горі, рано-вранці через три дні після візиту дільничного. Ганна Тарасівна встала раніше, зварила токан, насмажила млинців, половину цього сніданку поклала в мій рюкзак.

Разом ми вийшли в сад. Він увесь був вкритий інеєм і світився, повітря можна було пити, як джерельну воду.

— Кожен у цьому житті несе свій хрест, — сказала стара. — Що більше помилок робить людина — то тяжчий цей хрест. А твій, дитино, зовсім маленький. Неси його, терпи та віруй…

Вона обійняла мене, тричі поцілувала й перехрестила.

Мені треба було пройти крізь сонне село, спуститися в долину, пройти уздовж гори й трохи — лісом. Там, за словами Ганни Тарасівни, була траса, де їздили автобуси до районного центру, до залізничного вокзалу.

На вулиці було ще темно. Морозяний туман клубочився переді мною, як молоко. Пройшовши п'ять-шість метрів, я озирнулася: позад мене нічого не було. Ані бабці, ані саду, ані її хати — все розчинилося в білій імлі… Уперше за кілька місяців я відчула укол у серце. І зрозуміла: життя не має смаку, в чистому вигляді воно — як дистильована вода. Ми самі додаєм у нього солі, перцю чи цукру. Коли життя набуває смаку — серце болить сильніше.

Спочатку в мене була лише одна причина, щоби зникнути. Потім я зрозуміла, що таких причин може бути набагато більше. Наприклад, бажання довідатися, чим одні люди відрізняються від інших. Зовнішністю? Приналежністю до тої чи тої раси? Вмістом гаманця? Рівнем освіченості та культури? Усе це було так.

Але мені кортіло зрозуміти, чим я, саме я, відрізняюсь від будь-якої іншої людини — від безлічі людей! — у ті хвилини, коли хочу їсти, спати, коли мені холодно, коли в мене болять зуби чи голова, коли я сама… Поки що досвід підказував — нічим.

Хата розтанула, як грудка цукру в молоці. Я могла б ніколи не дізнатися, що вона — існує. Із запахом сушених фруктів, смаком кукурудзяної каші — токана, із цією бабцею — суворою та самотньою. Вона ніколи не бачила іншого світу, в якому не треба було вставати о четвертій ранку й щоденно важко працювати. Але той інший світ, власне, не вартий єдиної зморшки на її мудрому обличчі…

Я постояла хвилину, приглядаючись, чи не випірне з туману й вовняна хустка, а потім повернулася й швидко пішла вниз. Дорога не лякала мене. Вона почалася з яскравої крапки болю, як і належало починатися всьому справжньому.

Коли за кілька годин уже підходила до траси, полізла в кишеню й витягла звідти ключі. Затисла їх у долоні, почекала, поки метал нагріється… І закинула далеко. Вони дзенькнули в повітрі й безгучно впали в сніг…

Якщо я втомлюся від життя, якщо в мене буде вибір, де закінчити свої дні, я повернуся сюди. Навіть якщо житиму на іншому краю світу…

Частина друга

…Дівчатка валяються на дивані й дивляться по відику «Амаркорд». Де вони дістали таку старовину, не уявляю. Якось (в іншому житті) я й сама розшукувала Фелліні у відеосалонах, але марно. А вони, бач, знайшли. Мабуть, у цьому промисловому містечку є такі законсервовані в часі місця, де можна віднайти все.

Краєм вуха я вловлюю фільм га уявляю його героїв, а головне — занурююсь в атмосферу провінційної передвоєнної Італії феллінієво-гуєрівського дитинства — із тополиним пухом, туманом та хлоп'ячою тугою за коханням. Я слухаю і чищу кахлі на кухні. Потім вмикаю пилосос. Дівчатка щось незадоволено бурмочуть і зачиняють двері. Я не ображаюся. Навпаки — я щаслива. Мене не хвилює питання, що буде завтра? Я розумію, що «завтра» — це сьогодні, яке ще не настало. Воно завжди за кілька кроків од «тепер». І тому — нема чого боятися. Якщо зараз я дихаю, живу, рухаюсь — це вже добре. Чи думають про завтрашній день птахи, тварини чи дерева…

Дівчаток звуть Люсі та Віра. Я чищу, мию, натираю. Вони — господарі становища. Вони вмикають магнітофон і наказують мені йти до своєї кімнати. їхня мати — чудова жінка, котра підібрала мене на вокзалі після мого тривалого життя на горищах багатоповерхівок та на жорстких лавах вокзалу. Я стала собакою, і вона, моя хазяйка, підібрала мене. Не побоялася підібрати.

Тому що (це з'ясувалося пізніше) до свого нинішнього життя підбирала з вулиці собак і лікувала їх. Потім прилаштовувала в «хороші руки». Так було, доки вона вдало не вийшла заміж. Ця удача стала дня неї початком кінця любові до собак. Я була останньою крапкою в цій епопеї. А наша зустріч — останнім днем кризи, після якої вона вирішила жити успішно. Як і одружилася.

Вона прийшла на вокзал. Від неї пахло чудовими парфумами, вона була в розкішній норковій шубі, схожій на золоте руно — чужа, чужа — і сіла на пошарпаний стілець поруч зі мною. Вона могла піти в будь-який готель, але прийшла сюди. За давньою пам'яттю. У мене такої пам'яті не було. Я завжди була успішною дівчинкою і не знала, що таке — ходити вокзалами… Проїхали!

Тепер я сиділа на вокзалі в подертих джинсах і бабусиному кожушку й розуміла, що справжнім у моєму житті є тільки дорога, зміна облич та вражень — калейдоскоп відчуттів, заради яких прийшла в цей світ. Я ніби пірнула в дзеркало й випливла з іншого боку — із срібною амальгамою на шкірі. Мені було байдуже, що мене трусить від голоду.

— Ти, мабуть, хочеш їсти? — раптом запитала жінка в золотому руні. Я справді хотіла — чогось гарячого. Останнє, що я вживала, — недоїдений бутерброд у вокзальній забігайлівці. Він тхнув чиїмись брудними пальцями. І рибою. Я вже звикла бути простішою. Набагато простішою.

— Так, — відповіла я.

І жінка повела мене в привокзальний ресторан. І замовила розкішну вечерю — крабовий салат, відбивну з овочами, жюльєн та вино.

І мені довелося вислухати довгу історію про любов та ненависть. Коли я тільки почала слухати, зрозуміла: ця жінка не здатна подолати дорогу. Вона хотіла носити золоте руно й купувати порцелянові сервізи. А бездомні собаки не вписувалися в коло цих забаганок. І все ж, коли вона сказала, що може взяти мене до себе, я закрутила хвостом. Мені потрібно було трохи перепочити. — У тебе така потужна енергетика, — сказала жінка. У ресторані ми просиділи до самого закриття. Мені було неймовірно тепло. Часом варто відчувати таке тепло — трохи тепла й часточку ситості. Це такі прості речі… Жінка привела мене в цей розкішний будинок — із двома дітьми та огрядним чоловіком, якого я бачила хіба що двічі-тричі на тиждень.