Ґудзик

Пагорбами вже блукали групи вчорашніх гостей. Вони підходили до етюдників, нависали поза спинами малярів, обговорювали побачене. Дехто давав інтерв'ю.

— Чудово! — почула Лисиця за своїм плечем чоловічий голос. Власне, це слово прозвучало трохи інакше, з ледь помітним акцентом — «чью-до-во». — Ви маєте намір («нам'їр») це продати?

— Агов, Лисице! До тебе звертаються! — гукнула Віка, помітивши, що подруга ніяк не реагує на репліку імпозантного пана, що наблизився до неї. Дівчина повільно обернулася. З усміхненого обличчя того зійшла широка «фірмова» посмішка. Він закляк хвилини на три.

— Вибачте… — вимовив нарешті і зробив кілька кроків назад, — вибачте…

Ще кілька секунд постояв за її спиною. Потім рішуче дістав із портмоне білу пластикову картку:

— Вибачте, що ще раз турбую… Я із задоволенням подивився б й інші ваші роботи. Я хочу їх купити. Ось моя візитівка. Будь ласка, візьміть. Я буду у вашій країні ще рік-півтора й зможу в будь-який час приїхати до вас у майстерню. Тут — мої координати, мобільний телефон…

Лисиця механічним рухом засунула картку в кишеню.

«За кілька днів до закінчення бієнале вночі я тихо вислизнула з намету. Спала я увесь час не роздягаючись, речей у мене не було. Треба було негайно тікати — від цих наметів, від запаху фарби та алкоголю, від незрозумілих слів і вчинків якихось невідомих мені людей.

Я полізла вгору. І чим далі відходила від табору, тим яскравіше відчувала — це те, що мені треба. Я потрапила туди, де мені належало бути. Я розрізняла запахи, мов звір, і бачила в суцільній темряві. Мені здається, що я навіть бігла на чотирьох кінцівках, бігла всю ніч, поки запах наметового містечка не припинив мучити мене. На крутих схилах я вгрузала руками в землю й відчувала, що вона рухома й жива. Я йшла, доки над верхівками сосон не затріпотіли рожеві стрічки ранку. Вони розширювалися, розгорталися й спадали на гори та ліс широкими завісами. Я хотіла пити й нахилилася над джерелом, побачила на його дні ціле підводне містечко — яйця, що повідкладали бабки, п'явок, слимаків… Потім нагребла на себе листя й проспала до наступного ранку. А вночі знову рушила в дорогу.

Якби зараз мене запитали, куди я йшла, — я б не змогла відповісти. Дряпалася на гору, спускалася в долину й знову підіймалася. Тут мені не було так страшно, як там, унизу, де я нічого не розуміла…

Осінь висіла в синьому просторі, як легка батистова хустка. Час від часу вітерець здіймав її, і на мить у барвистій природі відкривалася інша картина: вона була блідіша за попередню, із сивою памороззю, що поволі насувалася на гори. Скільки йшла, як опинилася біля маленького, розкиданого колодою карт села, — не знаю. З пагорба побачила хати, деякі — порожні, як зіниці сліпця, магазин із вивіскою «Сільпо», криниця посеред дороги…

Хати стояли на великій відстані одна від одної й не були огороджені парканами. Я підійшла досить близько до останньої, що розміщувалася вище за інших, притулилася спиною до якоїсь будівлі (мабуть, то був хлів або курятник) й сповзла донизу. Спиною відчувала тепло дерева, сонце омивало моє обличчя, ніби я занурила його в теплу воду. Ніг я не відчувала. Всередині все вібрувало, ніби я увесь час напружено йшла по канату.

Це було дивне відчуття, не зовсім людське, але воно приносило полегшення. Людську мову я сприймала, як неорганізований потік звуків, проте кожен порух природи, як-от — дзюркіт джерела, шелест листя, перегук пташок, таємничий рокіт лісу та гір — був зрозумілим. Я керувалася лише інстинктами, і це було так просто. Спати, їсти, дихати, йти, сидіти й всотувати в себе сонячні промені, знову йти… Усе це замінило думки, адже думки могли мене вбити. Біля теплої стіни я задрімала, але чуттєво, по-звірячому. Вухо перетворилося на локатор й уловлювало найменші звуки. Здавалося, я чула, як десь вдалині дзижчить бджола…

Почула, як всередині хати рипнуло ліжко, заскрипіли дошки, зачовгали ноги по дерев'яній підлозі. За кілька хвилин наді мною схилилася бабця, одягнута в довгу темно-синю спідницю із дрібними червоними квіточками, з-під її грубої коричневої хустини виглядала інша — біла й тонка, зворушливо підгорнута біля скронь. Бабуся стояла, схрестивши руки на животі, та із подивом дивилася на мене.

— Хто ти є? — нарешті спитала вона. — Не розберу, хлопець ти чи дівка?

Відповідати мені було нудно, втома скувала язик. Слова не мали для мене жодного значення.

— Де ж ти ходило? — знову запитала стара, розглядаючи мій брудний одяг. — їсти хочеш?

Вона витягла з кишені біле яйце і простягнула мені. Яйце було ще теплим. Я вхопила його, роздушивши в долонях, і жадібно висмоктала рідину зі шкаралущі. Якщо б воно навіть впало на землю, я могла б злизати його, як це роблять коти чи собаки…

— Йой, Божечки! — сплеснула руками старенька і втупилася в мене співчутливим поглядом. — Куди ж ти йдеш? Дім у тебе є? Що ж ти так дивишся? Немає? Ти сирота? Що ж з тобою робити?… Он одяг у тебе геть порваний… Листя в голові… Що ж із тобою робити?

Я дивилася на неї. Після яйця, смак якого я навіть не відчула, мені по-справжньому закортіло їсти. На їжу треба заробити. Я помітила на подвір'ї порожнє відро. У відрах носять воду, це я пам'ятала. Криниця була за кілька метрів від хати. Я встала, взяла відро й показала пальцем на криницю, а потім — знову на відро, аби бабця не подумала, що я хочу його вкрасти.

Я ніколи не діставала воду з криниці, але все зробила правильно: причепила відро до гака, спустила його вниз, а потім довго — цілу вічність — крутила ручку, поки відро опинилося нагорі. Не втримавшись, припала до води й випила так багато, що довелося знову опускати відро вниз.

Я ледь дотягла відро до хати й поставила біля порога. Старенька сіла біля нього й проворно почала лущити кукурудзу. Поруч стояв великий казан із буряками. З одного, ніби з мертвого тіла, стирчав ніж.

— Дякую, дитино, — сказала вона й кивнула на казан, — ось ще треба буряка нарізати для свиней. Сама нічого не встигаю… Та чи можна тобі ніж давати в руки? Хто тебе зна…

Я витягла встромленого ножа, сіла поруч й почала нарізати буряк.

…Ось так я лишилася в цьому загубленому посеред гір, напіввимерлому селі. Старенька мешкала сама, діти давно роз'їхалися, чоловік помер кілька років тому.

— Якщо тобі нема куди йти, — сказала вона, — живи в мене. Допомагатимеш поратися у господарстві. Мені самій вже тяжко. Я тебе годуватиму. Спати можеш на веранді. А далі подивимось…

Увечері, після того як я вирубала сухі стебла кукурудзи, бабця дала мені тарілку з козячим сиром та склянку молока.

— Що ж, тепер ходімо до хати. Покажу тобі твоє місце.

Вона повела мене всередину.

— Ляжеш оту-то, — вказала на низький тапчан, що стояв у кутку просторої скляної веранди, — тут є ковдра, подушка. Завтра, якщо захочеш, поведу тебе до лазні. Щоправда, лазня у нас працює раз на місяць, але Яківна, завідувачка, моя подруга. Затопить. Усе, спи. Я теж піду. Завтра займемося садом.

Вона щільно зачинила за собою двері, і я залишилася в темряві. Сиділа й дивилася за широке тьмяне скло, за яким дивовижними й фантасмагоричними візерунками вимальовувалися покручені стовбури старих дерев. Я ще вранці помітила з протилежного боку хати великий сад, у якому, ніби різнокольорові ліхтарі, висять жовті груші, червоні яблука та лілові сливи. Внизу, біля інших хат, врожай було вже зібрано. Я лягла на тапчан не роздягаючись, із задоволенням випростала втомлені ноги. Тепер, змінивши ракурс, я бачила над собою темне небо, в якому, ніби риба в сітці, пульсували зірки. Вони водили танок, наближалися й віддалялися, то випускаючи свої довгі щупальця, то згортаючись у сяйливий м'ячик. У суцільній тиші було чутно, як хата наповнюється нічними звуками, дерев'яні стіни веранди потріскували, холонучи, десь нагорі шурхотіли миші, час від часу в саду падали яблука. На веранді духмяно пахли сухі трави, на розстелених старих газетах лежали горіхи, зі стін звисали низки грибів. Я всотували звуки й запахи, мов губка. Вони були новими, незвичайними та цілющими, як ліки. Я навіть змогла вдихнути на повні груди — вони були немов забиті голками.