Ґудзик

Через півроку тяжкого звикання до міста в мене з'явилася перша жінка. Кажу «перша», тому що зупинився тільки на восьмій, яку тепер так підступно залишаю. Тут я прочитав купу книжок — романтичного непотребу (з книжками тоді ще було туго, а сидіти в бібліотеці мені набридло) і зробив відкриття: всі автори чітко вимальовували зовнішність діючих осіб — стать, колір очей та інші привабливі частини тіла, якими був захоплений головний герой. І, читаючи про це навіть у Флобера, Чехова чи Бальзака, я не міг збагнути, чи я нормальний. Адже жінка, яка б могла мені сподобатися, мала бути, як вода… Як тільки мені вдавалося чітко описати для себе всі чесноти якоїсь нової знайомої, як моя цікавість до неї зникала. Розумів: не те! Якщо ж після першого побачення не міг скласти й двох слів з приводу її зовнішності — це вже було близько. Дуже близько від того почуття, яке називається приязню. І… так безкінечно далеко від мого засліплення Лізою…

…Нарешті, це було у 89-му, мене знайшов директор (тепер він називався — «продюсер») телевізійної компанії. Мережа мовлення розширювалася, і він згадав про «молодого спеціаліста», що ледве жевріє в кінотеатрі. Мені запропонували посаду режисера в програмі «Культура N-ська».

Треба зауважити, що всі мешканці міста були великими його патріотами. Тут навіть існували поняття, як «n-ська ментальність», «n-ська духовність», «n-ська говірка», у кожній бібліотеці гуртувалися різні культурні та релігійні осередки — від «реріхівських» до «дітей Крішни», У виставкових залах та «червоних кутках» закладів демонструвалися картини місцевих малярів виключно на робочу тематику — «Клятва сталевара» (цікаво, яку клятву дають сталевари перед тим, як варити сталь?), «Мати» (вітання Горькому!), «Шахтарі, що п'ють кефір» (достойний напій для роботяг!), «Майбутній гірник» (куди ж іще податися підлітку з робочої слобідки?). Про все це ми мали вести мовлення з екрана рівно тридцять хвилин. Дівчисько-ведуча захлиналася соплями захвату, й боротися із цим у мене не було жодного бажання. Я гадав, що так буде завжди, доти, доки мене поховають тут, в місті Зеро, або ж воно саме піде під землю разом зі своєю ментальністю та реріхівськими бабусями.

Все почалося раптово. У першу чергу для директора компанії, адже сюди прилинув легкий вітерець змін. З'явилася реклама. Зацьковані приватні підприємці місцевого розливу захотіли, аби громадяни дізналися про їхні вироби й виклали гроші. Після багатогодинних «планірок», на яких директор — старий, загартований у словесних баталіях партієць, хапався за серце й бив копитом, — ми все ж таки пішли новим шляхом. І відповідальним за всі «антирадянські дії» призначили мене. Я почав вигадувати й знімати рекламні ролики. Це, до речі, дало мені можливість випустити з себе всю отруту, що накопичилась у цьому містечку. Перший свій «шедевр» мені не забути ніколи! Один меблевий комбінат захотів прорекламувати свої страхітливі крісла. Ролик був приблизно ось якого змісту. На екрані з'являлося крісло, біля якого стояв зацькованого вигляду громадянин. Потім поруч вимальовувався вмонтований у кадр Жеглов у виконанні Висоцького та кричав: «Буде сидіти. Я сказав!», і громадянин падав у крісло. Після цього епізоду замовники захотіли лірики, тому, тільки-но дядько зручно вмощувався в чудовому фотелі, на екран випурхували метелики, а над головою героя виникав напис: «Сядеш — не встанеш! Купуйте крісла та стільці меблевого комбінату…» Я зробив це як хуліганство, як виклик. Але директорові комбінату моя робота сподобалася, і я отримав від нього білий конверт просто в руки. Згодом таких конвертів було багато.

Я купив довгий шкіряний плащ і якось одного дня влаштував розкішну вечерю для своїх колишніх співробітниць-«дюймовочок». Бабуся Валя витирала носовичком розчулені, почервонілі очі, Платонівна насолождувалася імпортним лікером, а Ритуся мусолила під столом мою ногу своєю розпашілою ступнею. Одне слово, життя почало налагоджуватися, смердючий капіталізм поволі брав гору, а я з головою поринув у нову гру, і вона починала мені подобатися. Коли бідолашного шефа відправили на заслужений відпочинок, наш рекламний відділ уже вкрився мерзенною позолотою, а всю знімальну групу накрила хвиля-цунамі цинізму. Протягом наступних трьох років нас буквально рвали на шматки, а в мене з'явилися замовники із сусідніх областей. Справжній успіх прийшов тоді, коли я зняв (усе придумував та знімав сам!) музичний кліп за участю доньки місцевого авторитета. Його крутили кілька місяців на всіх каналах, а до мене почали телефонувати зі столиці.

Я знову почав функціонувати, як… на війні. Тихе болото кінотеатру принаймні давало можливість відчувати себе вільним…

Я більше не був представником «утраченого покоління», життєва дистанція щоденно збільшувалася, й мені треба було тренувати легені.

Чи з'явився у мене смак до життя? Смак до забезпеченого життя — точно! А головне, я зрозумів, що зможу створити це життя сам, своєю головою. Це було приємне відчуття. Раніше годі було б таке уявити!

Я уявляв, що незабаром зможу піднятися так високо, що в мене вистачить сил, засобів і потрібних знайомств для того, щоби нарешті зробити щось вартісне. І я знав, що саме: зніму фільм, який буде називатися «Божевілля»… А точніше — відновлю його. Маячня! Усе — не так! Чому я досі не можу сказати правду?

Я знайду Єлизавету Тенецьку й запропоную їй зняти цей фільм. Це буде ділова зустріч із діловою пропозицією.

…У грудні 1994 року я збирався переїжджати до міста свого дитинства.

Я повертався туди переможцем. Мені пропонували величезні за цих часів гроші, й передбачалося, що їхня сума зростатиме в прямопропорційному моїм здібностям розмірі. Я був потрібний. На мене чекали. У мене було багато планів і свіжих ідей. Я не був готовим тільки до одного — почути: «Багач, я не люблю тебе!»…

Денис

1996 рік

…Я мешкав у просторій двокімнатній квартирі неподалік від телецентру. Двічі на тиждень заїжджав до батьків, завантажуючи їхній завжди напівпорожній холодильник різною смакотою, яку міг дістати в спеціалізованих магазинах, а частіше — у своїх замовників.

Тут я поринув у зовсім інше життя. Час бурхливих мітингів, який обійшов мене у провінції (там було тихо, як в оазі), вже скінчився. Почався час порожніх прилавків, збудливих ток-шоу, «купонів», мільйонних купюр напередодні грошової реформи та… серіалів. Через цей останній фактор роботи в мене було хоч греблю гати — кожна тридцятихвилинна серія відбивалася рекламним блоком…

У мене були причини ненавидіти себе. Я не був таким, яким би мав бути, якби життя склалося інакше. Разом з іншими не вихоплював бруски масла з візка, який викочували на середину порожньої торговельної зали універсаму, не варив горохового супу й не обговорював шалених цін. Із пліснявого «совка» відразу перейшов до махрового капіталізму. Як дотепний учень, я ніби перестрибнув кілька класів, і багато чого пройшло повз мене. Коли я виколупував багно та кров з-під нігтів під Кандагаром, мої ровесники читали «Огоньок», дивилися «Покаяння» та сварилися зі старшими. У «повітовому містечку N», у цій тихій затоці, я практично нічого не знав про мітинги, акції непокори та студентські голодовки… Я став обивателем, якому випала можливість смачно жерти й підійматися на гору навіть не самотужки, а — ескалатором. Аби остаточно не втратити поваги до себе, в перші два роки свого перебування в столиці я захистив дисертацію за темою «Маніпулятивні технології в системі масових комунікацій». І знов влучив у яблучко! Це було практично новим словом у рекламному бізнесі, який шалено розвивався. Крім своєї основної роботи, я отримав запрошення двічі на тиждень читати лекції студентам на сценарному відділенні кінофакультету. В мене закохувалися студентки, найкращих я водив до «Націоналю», пригощав суші… Байдуже, байдуже!

З моїх колишніх приятелів на поверхню виплив тільки Максим, той самий, з яким відпочивали на турбазі після вступних іспитів сто років тому. Він сам знайшов мене після того, як моя дисертація стала притчею во язицех серед телевізійників. Я запросив його повечеряти до «Націоналів».