Мерці

— Ой, — сказала жінка, — а я думала, що це прийшли штукатурниці!

— Вибачте, будь ласка, — сказала Віра, — я б хотіла дещо у вас запитати…

— Проходьте в кімнату, — запросила жінка.

Це була невелика однокімнатна квартирка. Віра увійшла до кімнати, сіла на краєчок застеленого плівкою дивану й огледілась.

— Ви що, бували тут раніше? — запитала хазяйка, помітивши її зацікавленість.

— Колись давно тут жили наші давні знайомі, я була тоді ще маленькою, — відповіла Віра.

— Прохоренки? — підказала жінка. — Тут жила така родина, але вони тепер переїхали в нашу двокімнатну. А ми з чоловіком роз’їхалися. Ось тепер роблю тут ремонт і… починаю нове життя.

— Ні, не Прохоренки, — сказала Віра. — А ще до них…

Вона уважно роздивлялася кімнату, але не знаходила жодного відгуку у своїй душі. Лише клапті старих шпалер з дивним рельєфним індійським візерунком привернули її увагу. Але, мабуть, лише тому, що таких зараз ні в кого не побачиш — старовинні, барвисті, схожі на полотно.

— Такі цікаві шпалери, — промовила Віра, аби не мовчати. — Не шкода здирати?

— Ой, та ви знаєте, які вони були засмальцьовані! — сплеснула руками жінка. — Це ще від попередньої хазяйки лишились! Прохоренки ремонту не робили — їм було байдуже. Я взагалі боялася сюди переїжджати.

Кажуть, що тут убили жінку…

Віра напружилась, але примусила себе продовжу вати розмову.

— Як це — вбили?

— Отак і вбили! Але, гадаю, її дух звідси вже вивітрився, а то я б тут спати не змогла. Усе уявляла б…

— А що то була за жінка? — Віра розуміла, що її цікавість переходить межі звичайної балачки і скоро треба буде пояснювати, навіщо вона сюди завітала.

— Кажуть, якась старенька і дуже багата іноземка.

Напевно не знаю…

— А хто її вбив, за що? — язик ледь ворушився у пересохлій гортані.

— Не знаю, сусідка чи служниця… а чому вас це цікавить? Ви, часом, не з міліції? — схаменулася хазяйка, прискіпливо приглядаючись до Віри. — Якби я знала, що мене тут ще й міліція буде турбувати, — нізащо б не погодилася на такий обмін!

— Ні, ні, не з міліції, - заспокоїла її Віра. — Я журналістка, збираю матеріал про різну старовину. Ось згадала, що тут жили наші давні знайомі, а у них були цікаві речі. От хоча б ці шпалери. Чи не могли б ви дати мені шматок?

— Та будь ласка, скільки завгодно! Хоч усе забирай те — все одно викидати!

Віра подякувала і відірвала від стіни шматок шпалерини. Не втрималася, щоб не понюхати щільний, тугий папір… Він мав запах прянощів і трав. Так іноді пахнуть легкі індійські сукні. Навіть після багаторазового прання. *

Віра повернулася додому геть спустошена. Iнформації — обмаль. Але їй не терпілося ще раз роздивитися свою здобич — від клаптика паперу віяло теплом, як від нагрітого сонцем піску.

Проте вона щонайперш вирішила зателефонувати на роботу. Слухавку взяв секретар.

— А я вам телефонував уже кілька разів! — схвильовано повідомив він. — З вами все гаразд?

— Так. Я виходила в аптеку — щось погано себе почуваю… Сподіваюся, що до завтра видужаю. Для мене немає нічого термінового?

— Ні, не хвилюйтесь, видужуйте! — чемно сказав Володимир. Зависла пауза.

— У нас там усе гаразд? — чітко вимовила Віра.

— Усе нормально! Ніяких новин! — так же чітко відповів секретар.

Віра поклала слухавку. Значить, бідна Барбі ще висить у себе в ванній… Господи, в якому ж стані її знайдуть!..

Вона повернулася на кухню і розправила шпалерину на столі.

Віра пила каву і роздивлялася складний візерунок.

Що довше дивилася, то чіткіше вимальовувався перед очима контур слона. Насичений візерунок утворював прихований сюжет: стадо різнобарвних слоників на тлі оази з пальмами та квітами. На перший погляд вони не були помітні. Так у дитинстві, прокинувшись ранком, Віра розглядала візерунки на килимі або тріщинки на стелі, і їй здавалося, що вона бачить дивні сюжети — оленів, карети, сімейство ведмедиків… Від слонів повіяло чимось давнім і знайомим. «Мабуть, я усе ж таки бувала у тій кімнаті, — подумала Віра. — Можливо, коли мати прибирала?..»

Чорне провалля в пам’яті почало здаватися їй неприродним. Від напруги розболілася голова. «Ні, досить! — думала Віра, — Недаремно ж колись в інтерв’ю один нарколог сказав мені, що будь яке кодування небезпечне: це все одно, що перекрити загатою бурхливу річку. Тоді потік починає шукати інших виходів і затоплює усе навкруги. Треба знайти мого лікаря, зараз він, здається, очолює центральну психіатричку. Він має мене упізнати. Я хочу нарешті знати усе!» Її думки перервав дзвінок у двері. Віра неохоче відчинила — на порозі стояв її вчорашній рятівник.

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

Стас не працював уже кілька місяців після невдалої спроби заробити писанням сценаріїв для політичних рекламних роликів. З попереднього місця помешкання його вигнали, і він якимось дивом зміг зняти квартиру у «місіс Гадсон». Та й то після того, як виявилося, що старенька — затята «націонал анархістка» й обожнює читати товсті модерні журнали, що для її віку було доволі дивним. Роман Стаса вона також уважно прочитала й навіть зробила деякі нотатки і підкреслення на сторінках. Стас поставив на зашмульганому журнальчику зворушливий авто граф, це дуже розчулило стару й вирішило справу на його користь. Кожного ранку Стас тихенько вислизав зі своєї кімнати, аби не потрапити на очі хазяйці, а пізно уночі так само тихо повертався з надією, що «місіс Гадсон» спить і він зможе поцупити у неї трохи заварки та шматок цукру. Але зазвичай його невсипуща господиня вже чатувала на кухні і могла майже до ранку вести бесіди з «письменником», мимохідь цікавлячись, чи влаштувався він на роботу. «От коли отримаю Нобелівку…» — бурмотів свою коронну фразу Стас і продовжував її залежно від настрою й ситуації: — «куплю вам нову квартиру», або «з ніг до голови засиплю найкращим англійським чаєм…», чи молов ще якусь дурню. Його глибоке підпілля було безнадійним.

Уперше якось побачивши Віру з вікна, він спочатку подумав, що вона — не інакше як дружина бізнесмена, жінка з іншого виміру. З тих «нових», хто вважає престижним запрошувати до себе в гості псевдознаменитостей і поїти їх до поросячого виску, аби прилучитися до богеми. Познайомившись із нею, він вирішив запропронувати свої послуги, адже там, де вона працювала, завжди було повно роботи для «літературних негрів». Він вирішив скористатися нагодою.

Йому відчинили не відразу.

— О, це знову ви… — без особливого ентузіазму мовила Віра.

Тепер він зміг роздивитися її уважніше. Так, це була вона, жінка з дивною посмішкою — лише кутиками вуст — і завжди серйозними очима. Ніби верхня частина її обличчяне співпадала з нижньою. «Не обійтися без банального порівняння з Джокондою, — подумав Стас. — Хоча посмішка та сама…» Безперечно, його нова знайома була з тих жінок, з якими чоловіки ніколи не фліртують. На таку не покладеш руку, ніби випадково, а якщо й покладеш — пропечеш до кісток.

Він упіймав себе на думці, що почувається перед нею учнем або підлеглим. І це дратувало. Він уже пошкодував, що натиснув кнопку дзвінка, і не знав, як поводитися. Легкости минулого нічного візиту як і не було.

— Проходьте, — запросила Віра. — Тільки у мене сутужно з часом… Отже?

Це різке запитання зовсім збило його з пантелику, і Стас, проклинаючи усе на світі й намагаючись виглядати по діловому, розповів суть своєї справи.

— Я вже не працюю на телебаченні, — почала пояснювати Віра. — Те, що крутять зараз, — звичайні повтори. Але я спробую вам допомогти. Напишіть кілька нарисів, мені треба бачити, що ви вмієте. Адже журналістика — не література. — …а кінь свині не товариш… — додав Стас і звівся з крісла. — Вибачте, що потурбував!

— Ну навіщо ж так? — зніяковіла Віра. — Я не це мала на увазі.

— А знаєте що, — додала вона раптом, аби якось загладити свій різкий тон, — давайте зараз пообідаємо разом. Я сьогодні нічого не їла. Якщо ви не проти, я швиденько щось приготую.