Страница 2 из 47
Коли Єва отримала свою першу пачку грошей - а це справді була пачка! - банківська, заклеєна паперовою стрічкою, і втямила, що то її зарплата, та не вся, бо «вся» ще була в окремому конверті в доларовому еквіваленті, тоді вона вирішила, що буде «гризти землю» заради цієї пачки і цього конверту.
Дан був іншим. Таким, якою могла бути і якою вона була від народження: «відчайдушною дівчинкою», старанною на перший погляд і безладною всередині, зі своїми фантазіями, з безтурботно-легким ставленням до життя, з байдужою зверхністю до моди, почуттям гумору і схильністю до пригод. Але все те відійшло в минуле, в царину спогадів.
Тепер вона просто функціонувала з метою регулярно отримувати цю пачку і конверт. Щоб раз на два-три роки змінювати меблі в квартирі, утримувати авто, вдягатися… А відчайдушна дівчинка у строкатій шкільній формі, яка лишилася на картках старого фотоальбому, спостерігала за цим зі свого паперового небуття. Вона не мала з нинішньою Євою нічого спільного…
Хоча останнім часом усе частіше її охоплювало непродуктивне почуття жалю до себе - тої, якою вона була, і почуття заздрості - до тої, яка лишилась на фотографіях десяти- чи п’ятнадцятирічної давності.
Щось гірше за жалість до себе годі уявити! Єва намагалася придушити її в зародку, щойно починалися ностальгійні спогади про ту кляту форму… Умовляла себе, що вона - молода, красива, успішна, що все в неї є і все з нею у повному порядку. Не так як у Богдана, не так як у багатьох інших. Але вранці перший погляд в дзеркало був переповнений жалем, замішаним на дещиці ненависті.
…Будильник задзеленчав о шостій. Він вимкнув його і перевернувся на другий бік. Спав погано, бо не звик спати один. Часом йому здавалося, що немає значення, хто лежить поруч - аби не бути самому! Коли та, що пішла, сказала йому і цю правду, він мовчки погодився. Вона була права. І це теж було безжально, бо він ще ніколи не чув від неї брутальностей.
О сьомій треба було встати, поголитися, покидати в сумку якісь речі. Як правило, це робила вона. Все складала охайно. Він сердився і витрушував речі з целофанових пакетів - він ненавидів целофан, його огидний штучний шурхіт.
О восьмій під вікном пролунав короткий сигнал.
Коли вийшов, Єва стояла, притулившись боком до бездоганно-лискучої машини і палила. Побачивши його, відкинула цигарку, мовчки кивнула на дверцята заднього сидіння і влізла на переднє. Всі її жести були чоловічими. Богдан закинув кофр із камерою до багажника, сів.
Вони коротко буркнули одне одному сонне «Привіт!» - і Єва вирулила на дорогу.
- Відійшов? - запитала вона згодом.
- Трохи… - відповів він і примружив очі.
«Рено Кліо» їхало містом хвилин сорок. Потім місто закінчилось.
…Єву не звали Євою. В паспорті було записано інакше. Вона завжди соромилась свого імені, особливо в школі, де її люто дражнили. І вчителі, чудово знаючи про це, навмисно називали її на повне ім’я, з особливою інтонацією, просякнутою іронією. Найбільш дошкуляла вчителька трудового виховання - сіра миша, яку дратувало завжди розпущене волосся учениці, бо на її уроках воно мало бути під косинкою. Справжня ворожнеча розгорілась після того, як Єва, дізнавшись походження свого імені, при всьому класі пояснила «трудовичці», про кого йдеться. Вчителька цього не знала. Тоді дівчина добила її остаточно, діставши з портфеля книгу вітчизняного класика, на якій було витиснено це ім’я - «Євпраксія». За кілька днів, ретельно підготувавшись до теми, вчителька на уроці розповіла про походеньки розпусної київської князівни, учасницю чорних мес під час шлюбу з германським монстром-імператором Генріхом… І змусила принишклу ученицю пов’язати косинку.
Лише після закінчення школи вона змогла легко вийти з ситуації, назвавшись Євою. І навіть сама здивувалася, наскільки просто - назватися іншим, скороченим ім’ям, ніби вкоротити шлейф невдач, відрізати хвіст клятої бідності. Єва - перша і єдина жінка на Землі, чиста у своїй первозданноті. Євпраксія - ґвалтована й переґвалтована, без вини винувата грішниця…
…Богдана не звали Богданом. Хоча він сам і не думав змінювати своє ім’я, його змінили друзі. Дан - і все. Коротко. І, як вони запевняли, зручно і влучно. Дан - це «хук» лівою, коли у правій затиснуто кастет… Але він ніколи ним не користався. Хука лівою завжди було достатньо.
- Кого їдемо знімати? - запитав він. - Знову передвиборче гівно?
Єва криво посміхнулася:
- Онуку Тіни Модотті. Вона під Гуляй-Полем живе…
Він показав їй у люстерко зігнутий вказівний палець - брешеш? - і вони розреготалися.
- Звісно, гівно… - сказала вона. - Що зараз не гівно? А ти все мрієш зробити переворот у мистецтві? Нє получіцццца… Все не те… Хочеш кави?
- Тільки не з термосу, - сказав він. - Зупинимось.
- Нам ще їхати годин десять. Якщо я тебе слухатимусь, до ранку не доберемось. Тільки ж почали…
Але вона і сама хотіла зупинитись. Щойно великі літери із назвою лишились позаду, місто припинило душити її.
- Ну, давай виберемо якусь пристойну кав’ярню, - запропонував він. - Я сто років не був за містом.
- Почалося… - відповіла вона. - Дев’ята ранку…Треба думати про роботу. Особливо тобі. Ти ж на ниточці висиш.
- Не бреши. Ти сама хочеш зупинитися. Я тебе знаю. Тільки твоя ниточка - металева. Здолає її хіба що зварювальний апарат.
Вона розсміялась і поправила:
- Роз-варювальний. Але - не сподівайся!
Він зітхнув і втупився в дорогу. Вони наближалися до чергової синьої таблички, на якій білими літерами було виведено назву місцевості. Дан гмикнув.
- «Недогарки»! - Прочитав назву, а потім зареготав ще більше, адже трохи далі цієї таблички висів білий кособокий вказівник з вилинялим написом «Колгосп “Іскра”».
Вони зайшлися, немов божевільні.
- А далі будуть - «Недопалки», «Недоїдки», «Недопитки» і «Недобитки»! - сказала вона і посерйознішала: - Чому так? Чому завжди - «недоїдки»? Які люди там живуть?…
Метрів за п’ятсот на такому ж синьому вказівнику значилось «Москаленки», а ще за триста - «Проценки».
- Супер! - зрадів він. - Уявляєш, як тут весело жити! Спочатку москаленки духопелять проценків, а потім - навпаки. І так триває сторіччями. Доки загине останній, як у компьютерній грі…
- Здається, тут дійсно ніхто не живе, - сказала вона, розглядаючи порожню вулицю, засипану черешнями.
- Ага… А знаєш, чому?
- Чому?
- Дивись наступну!
Вони вже проїхали «проценок» і наближалися до довшої таблички: «Черовонопащенці».
Єва ледь не випустила кермо, сльози бризнули з нафарбованих очей.