Страница 1 из 46
Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до
життя
Ірен Роздобудько
Ірен Роздобудько - авторка численних романів, які з часом неодмінно конкуруватимуть у
популярності з книгами Паоло Коельо.
Схожий езотерично-побутовий ракурс має і твір “Дванадцять, або Виховання жінки в
умовах, не придатних до життя”. Втомлена життям і славою, публікаціями в гламурних
журналах героїня вирішує кардинально змінити своє життя й улаштовується на роботу до
психіатричної клініки. Але замість спокійного вислуховування стандартних історій хвороби вже
першого дня їй трапляється пережити дивну пригоду - закодовану розповідь хворого, не надто
схожого на хворого. Цілу ніч вона намагається вичленити з його плутаної розповіді незвичайну
історію життя й візії світу, розказаної у формі притчі: “Отже, я бачив її біля джерела. Перед
тим, як підставити шийку карафи під струмінь, вона вмивалася. Довго терла обличчя, відмивала
долоні. Особливе зворушення викликало в мене те, як вона миє ступні - вперто тре їх камінцем,уважно розглядає і знову тре, аж поки вони не стають ніжними та жовтувато-рожевими, як
пергамент, що світиться на сонці. Потім рівна цівка зі дзвоном лилася в карафу. Лилася так
довго, що дівчинка встигала трохи поспати на великому круглому камені. Крізь дрімоту вона
дослухалася до звуку й прокидалася якраз у ту мить, коли вода наливалася по вінця. О, забув
сказати, вона казала воді: “Доброго дня!” - коли приходила, та: “Дякую!” - коли карафа
наповнювалася. Одне слово, звичайне мале дівчисько…
Я бачив усе її життя настільки чітко, що моє серце часом стискалося. Я знав, що років у
тридцять, народивши купу дітлахів, вона зів’яне, носитиме чорну туніку та хустку, ховаючи під
нею поріділе волосся та спалене сонцем згрубіле обличчя. І так само приходитиме до джерела,тільки вже не казатиме воді ані добридень, ані дякую… Вона вже зараз мала вигляд стомленої”.
Історія підступного кохання вдівця до багатої спадкоємиці, який намагається довести її до
божевілля картинами, які сам малює та які вже довели до самогубства декількох його попередніх
дружин, - не менш містична та загадкова. Але це лише дві з численних історій, химерно
пов’язаних у цій книзі. Авторка не зраджує свого стилю та бездоганної української мови, яка не
так часто трапляється в сучасній популярній українській літературі.
«Роман - не сповідь автора, а дослідження того, що є людське життя в пастці, на
яку перетворився світ»
«У всесвіті існує планета, де люди народжуються вдруге.
При цьому вони повністю усвідомлюють своє життя, проведене на Землі,й увесь
досвід, котрий набули на ній»
Мілан Кундера «Нестерпна легкість буття»
1
…Я виходжу в імлистий морозний ранок - немов пірнаю в огидну каламутну й
холодну воду. Вмикаю автопілот. І просто намагаюся досить чітко переставляти ноги. Аби
йти. Повз будинок. Алеєю вимерзлих дерев. До зупинки. Я вставляю у вуха навушники й
одягаю на носа сонцезахисні окуляри, хоча сонця немає вже тижнів зо два. Просто мені не
хочеться дивитися на світ. Сподіваюсь, я йому також небайдужа. І тому він часом
перевертається й виливає на мене весь свій бруд.
Я роблю те саме. У маршрутку поперед мене лізе якась потвора в шубі з дохлих
кішок. «Куди прешся, падлюко?» - подумки лаюсь я. (Хоча загалом я досить ввічлива і
люб’язна. І часом навіть дітей називаю на «ви».) Далі погляд вихоплює з натовпу якусь
бабцю. «А тебе куди несе у час пік? Сиділа б удома біля батареї, якщо вони ще гріють…»
Потім усе зло світу концентрується на молодикові з інфантильним виразом обличчя.
Цікаво, скільки невинних дівочих життів він перепсує перш, ніж заляже на дивані в
очікуванні смаженої курки під соусом «Тартар»?
Цього ранку (власне, таке трапляється досить часто) я не люблю світ. І йому на мене
наплювати. Він знає, що занадто малий. Він мені затісний. У ньому смердить бензином, шкарпетками, парфумами, оселедцем. І немає місця для сорокової симфонії Моцарта або
для «Лакрімози». У ньому немає місця (й часу) для сліз. Власне, я не плачу ось уже кілька
років - мабуть, зо п’ять чи навіть десять. Такий собі робот на автопілоті… Треба ж було
прожити таку кількість років, аби зрозуміти, що сенсу в житті немає. І твоя удача
залежить лише від того, чи скинув якийсь янгол пір’їну, пролітаючи над твоєю колискою.
Добре тим щасливчикам, до кого доторкнувся він САМ. Але таких небагато. Мабуть, над
моїм дитячим ліжком почистив своє кудлате пір’я хтось інший, найменший з божої свити
горобець.
Іноді на мене накочується потужна хвиля благочинності. Тоді я міркую про те, аби
зібрати з вулиць бездомних собак чи піти працювати в дитячий будинок. Пропозиція (від
однієї знайомої) попрацювати у будинку скорботи заскочила мене зненацька саме у такий
час.
«У тебе буде свій кабінет, - казала знайома. - Робота спокійна. Викликатимеш до
себе пацієнтів. Годинку-дві порозмовляєш - і вільна! Все одно їх вилікувати неможливо!
А одиниця така в лікарні є. Нехай це будеш ти». Я звикла бути одиницею і тому одразу
погодилася.
І ось їду в маршрутці, начепивши навушники й окуляри. Напад благочинності минув, а трудова книжка вже лежить у сейфі головлікаря. Треба відбути хоча б пару тижнів.
Я їду. Дивлюсь у вікно. Намагаюся не помічати, що на моє плече сперся той самий
молодик із рожевим обличчям гумового пупса. У моїх вухах звучить «Лакрімоза». З нею я
пірнаю у вічність. І такі слова, як «лай-но» або «сука», поволі випаровуються з моєї
лексики. Тітка в шубі з кішок мені майже подобається, старенька мадам викликає
жалість… Моцарт робить свою справу.
Хтось може подумати, що я - нещасна людина. Адже благополучні мають лише один
запис у трудовій книжці, родину, можливо, дачну ділянку. А я можу прожити сім п’ятниць
на тиждень. І кілька життів на додачу, поки їду в маршрутці. Тому, думаю, можливо, нині
я знайшла своє місце? У Жовтому будинку. В затишному кабінеті з кушеткою та
напівкруглим столом. Добре, якби це було так. Побачимо…
Насправді я не так уже й не люблю цей світ. Я просто волію його переробити. Під
себе. Для цього потрібна неабияка хитрість. Адже постійно доводиться вдавати, що сама
перероблюєшся під нього. Щоб не вирізнятися з-поміж інших.
Якась дівчина навпроти занадто пильно придивляється до мене. Її погляд
позбавлений випадкової цікавості. Це я знаю напевно. Подивившись один раз, вона
буквально свердлить мене очима. Краще сказати - поїдає. Я навіть відчуваю, як моє
обличчя тане, наче морозиво під сонцем.
-Вибачте, - нарешті нерішуче шепоче вона, -
це про вас стаття в «Подіумі»?
«Подіум» - це ілюстрований модний журнал.
-Ні, - кажу я, - ви мене з кимсь переплутали.
Дівчина, сумніваючись, хитає головою:
-Та ні… На вас був ось цей перстень…
Каблучки - моя слабкість. І якщо у світі повно схожих облич, то поєднання знайомої
каблучки зі знайомим обличчям - це вже речовий доказ. Ціна моєї слави - ось такі
захопливі погляди юних кобіт, котрі мріють потрапити до глянсового журналу.
-Ні-ні, - повторюю я і відвертаюся до вікна. Роблю музику в плеєрі голосніше. Я
хочу перегорнути цю сторінку. Вона занадто блищить…
Власне, я нічого ще не зробила, щоб привертати увагу. А все, що досягнуто,
залишилось у минулому житті, про яке не хочеться згадувати. Я давно вже нічого не
пишу, але і зараз чую це прискіпливе запитання: «Як до вас надходять такі сюжети?».
Для мене це дуже складне запитання. Важко пояснити нормальним людям…