РАЙ. Центр

— Любо, Любо… — зітхнув Макар. — Дитя мрій… Думаєш, твоя колишня хазяйка після голкотерапії подобрішала? — Замовк. — Знаєш, хто проклинає тебе зараз найсильніше? Нова служниця.

Люба замислилася. Вмостилася на килимі поруч із Гоциком.

— Ну, щось же треба робити… Ми ж для чогось народилися саме на цій землі.

Макар всміхнувся. Вмостився на килимі поруч із Гоциком з іншого боку.

— Гоцик уже поборовся…

Гоцик зітхнув:

— Аби мені терпіння… І не таке старе тіло під боком. Люди, кажуть, за одну виборчу кампанію на «ферарі» заробляли.

— У якій партії? — спитала Люба.

— У будь-якій… — відповів Гоцик і накрився ковдрою з головою.

Люба всміхнулася.

— А я вірш написала.

— Про партію? — не врубався Макар.

Люба — римою:

— Тонка гілка без коріння не живе і не всихає,

Соловейко, птах веселий, наспівавшись, відлітає.

Розкажи мені, Всевишній, як живеться на чужині?

Чи у веселощах радіє, а чи сумно там пташині?

Бо як так легко летіти від зими, що на Вкраїні,

То чи варто в теплім літі смутком серце їй щемити?

Гоцик відкинув ковдру і нервово:

— Про що були ці вірші? Ні, мені просто цікаво! Як філологу-коневоду.

— Мені не подобаються «солов’ї», які люблять свою землю з безпечної відстані.

— Я можу з’їхати! — образився Макар. — Лишайтеся на пару, патріоти.

Не жартував. Почервонів. Підхопився з килима, заходився речі у рюкзак кидати. Гоцик зітхнув — прощавай, сон. Підвівся. Ухопив Макарів рюкзак, смикнув до себе. Подивився Макарові в очі — ти чого? Макар насупився.

Гоцик знову зітхнув:

— Дурне діло — патріотів шукати. Я вже пробував. У мене інший принцип: я українець. Тобто — воля плюс секс і гарно попоїсти. Нормальна життєва політика. — І Любі: — Чого завелася? Ми з тобою Макару диктувати не будемо. А може, я разом із ним кудись подамся… І тебе прихопимо. Га?

— Маслоу, Любо! Чи у Могилянці не вивчають теорію Маслоу?! — Тепер уже Макар завівся. — Фізіологічні потреби, безпека, соціальна приналежність… А ще що? Згідно з Маслоу, в кожної людини п’ять базових життєвих цінностей! А я тобі нагадаю — повага з боку суспільства і самореалізація. Базові! І де тут моя «база»?

— Я знаю досить багато випадків, коли люди після навчання… — вона непевно.

— Любо, я механік і то розумію, — психанув Макар. — Є система, і є винятки. Системні правила встановлює держава. Винятки — це те, що відбувається всупереч правилам. Так? І що маємо? Молодим тут нічого не світить — це система. Деякі досягають високих стандартів — це виняток. Ти пропонуєш мені усе це полюбити?

— Давайте зробимо свою державу! — запропонував Гоцик.

— Тобі — до Рози Сиґізмундівни! — смикнувся Макар.

Гоцик руками розвів — з якої це радості?

— Тобі ж бійці з автоматами знадобляться, — Макар йому. — Перестріляєте вдвох усіх, хто буде проти вашої держави. Одним патроном.

— Стиць! — розсміявся Гоцик. — Я ж не з Розою державу створюю, а з тобою і Любою, тварюко ти невдячна!

— У нас і так своя держава, — раптом тихо і проникливо сказала Люба. — Ну от чого ви такі песимісти? Скоро весна. Весною легше дихається. Весна, як любов… Навіть жирні добрішають.

Макар видихнув і відвів очі.

Навесні Люба знайшла нову роботу.

— Могилянку кинула? — спитав Гоцик.

— Та ні. Мамі обіцяла, що за хату сама платитиму. Й одежинки треба якоїсь прикупити.

— Надягай мої джинси, — запропонував Макар.

— А коли ти працюватимеш, як з ранку до ночі знай трясешся — і те не встигаєш, і се ще не вивчила?.. — Гоцик їй.

— Вночі.

— Здуріла?

— Любо, ти ж не… — перелякався Макар. — Чуєш? Зупинись. Я забираю назад усі свої слова про правила і винятки… Ти вивчишся і станеш успішним соціологом. Я це відчуваю… На рівні підсвідомості… Ти — ще той виняток! Хрест на пузі! А хочеш… — Замовк. — Хочеш… Я піду працювати. Ми з Гоциком разом підемо. — На Гоцика: — Чого мовчиш?

Той непевно мотнув головою. Люба усміхнулася:

— У нічному клубі прибиратиму. З шостої до сьомої ранку.

— Цілком вписується у правила, — сумно завважив Макар

Гоцику о пів на шосту ранку, коли за Любою зачинилися двері.

— Що ти все скиглиш, мать твою… — штовхонув його Гоцик і повернувся до Макара спиною. — Дай доспати.

Уже за тиждень, коли Люба готувалася до заліку, просиділа до ранку і на роботу не встигала, підмітати нічний клуб замість неї пішов Макар. А потім — Гоцик. Ну не втрачати ж Любі роботу через ті заліки? Годинку підлогу помиєш — і рушай додому з грошима і пакетом недоїдків.

Життя на Костянтинівській уперше після Мартазаври знов стало ситнішим. Гоцик навіть став подумувати про те, аби вкотре випробувати долю на ігрових автоматах, Макар після бурхливих сексуальних оргій у гуртожитку подарував дівчатам пляшку «Мартіні», а Люба купила класні джинси.

Одного весняного ранку, коли бруньки на деревах набубнявіли, як губи після поцілунків, і розкрилися, як губи для чергового поцілунку, Люба повернулася з клубу додому, стала над килимом, на якому рядком спали Гоцик із Макаром, і розсміялася:

— Гей, голото, братчики… Чуєте? — молола. — Макарчику! Гоцику, слоняро! Та прокидайтеся, вар’яти падлючі!

— Любо, ти мене плутаєш! — пробуркав із килиму філолог Гоцик. — Як ми голота, то в тебе крильця за спиною, а як братчики — тобі зле. Навіщо ти — усе докупи? Так зрозуміло було…

— Вона закохалася, — навмання поставив діагноз Макар.

Люба розкинула руки і впала на килим — просто на Гоцика з Макаром.

— Я закохалась! — кричала і цілувала хлопців у неголені щоки. — Макаре! Гоцику! Голото, чуєте? Я закохалась…

— То нам у сквер забиратися чи як? — Гоцик спросоння.

— Так, — сумно погодився Макар. — У сквері вже тепло.

— Не треба у сквер. У нього є все, та це не головне. Він найкращий.

— Ого! Та він крутий! — Макар.

— Він старий! — Гоцик.

— З’їдеш? — Макар Любі — у вічі.

— З вами буду. Поки що…

Макар вибрався з лежбища на килимі, почвалав на кухню.

— І куди ти? Куди? — лунав за спиною Любин голос. — А радіти? Треба радіти…

— Я радію, — сумно відказав Макар з кухні.

…З того весняного ранку в двадцятисемиметровому космосі на Костянтинівській оселилася осінь. Зістарила й без того давні стіни, закоптила чайник у кухні, як сухе листя, розкидала по килиму Макарові та Гоцикові речі, а тим — однаково. Чого прибиратися, як Люба рано-вранці з дому вилітає і тільки пізно ввечері повертається? Сміється, щебече щось щасливе й дурне, вкладається на дивані і засинає із замріяною посмішкою на вустах. Де буває, що робить? Ані пари з вуст. Знай всміхається. Добре, що не плаче.

Гоцик і не торкнувся б віника, та Макарові врешті набридло переступати через Гоцикові кросівки посеред кімнатки, тож одного разу він заходився прибирати. Зібрав пилюку, порозкидав речі по кутах, рюкзак свій почистив, а коли витрушував з кишеньок крихти тютюну, на підлогу випала рожева пігулка екстазі. Макар пам’ятав, як вони напилися у гуртожитку, а одногрупнику Вітьку Дрозду здалося замало. Зателефонував комусь, і за п’ятнадцять хвилин компанія хапала з пластянки рожеві пігулки, щоб уже божеволіти до вереску, без тями й обмежень. Макар тоді вихопив одну і сховав у рюкзак. Без тями — це не про Макара.

Гоцик повернувся на Костянтинівську якраз тоді, коли Макар майже закінчив прибирати. Здивувався.

— Можу відчинити вікно і провітрити кімнату, — запропонував допомогу.

— Пішов ти! — навіть не образився Макар.

— Думаю, сьогодні Люба повернеться рано, — припустив Гоцик.

— З чого б це? За місяць кохання не закінчується… Тільки починається.

Того дня Люба дійсно повернулася рано, насмажила картоплі й цілий вечір відбивалася від запитань Макара і Гоцика.