РАЙ. Центр

— Здрастуйте вам, — обережно, — А що це ви…

— Заліки! — Макар.

Люба книжку відклала, шмат піци — Ліді.

— Будете?

— А що це ви… Килим на підлогу кинули. А накурили! А пляшок…

— Пиво! — Гоцик з-за Лідиної спини.

— І як же ви тут оце втрьох?.. — не втрималася. — Де спите? Разом на дивані?

— По черзі. — Гоцик.

— То й добре. Утрьох — нормально. Це якби вчотирьох…

Гоцик глянув Ліді у вічі, запропонував:

— Спробуй…

— Та ні! — знітилася перукарка. — То я так… Образно. Двом хлопцям краще, щоби дві дівчини поруч були, а не одна…

Ушилася за мить. Гоцик упав на килим поруч із Любою і Макаром, поклав голову дівчині на голі коліна і сказав:

— Любо! А ніхто ж не повірить, що ми навчилися не хотіти одне одного…

— Особисто мене чиїсь думки не турбують, — вставився Макар. — А от що робити із власними?

— Мовчіть, голото! — розсміялася.

Макар із Гоциком навчилися визначати Любин настрій уже за кілька днів після її появи на Костянтинівській.

— Голото! Вар’яти! Cheeky beggars! Bastards амбітні! Ми — кращі! Це місто буде нашим! — вигукувала весело, вриваючись у двадцятисемиметровий космос, і хлопці знали — у Люби все гаразд.

Їм здавалося, у неї взагалі не буває похмурих днів. Сумку з ноутбуком і книжками кине, на раз-два від плити вже смачно пахне, одяг поскидає, до ванної, звідти гукає: «Дивіться, усе не зжеріть! Мені лиште…»

— Тебе пани не годують? — ковтав слину вічно голодний Гоцик.

— Щоби я після них недоїдки збирала? Переб’ються! — на ходу переодягається, на ходу їсть. До дверей. — Не сумуйте, голото!

Макар наказу не слухав, сумно дивився Любі вслід і, коли вона зникала з двадцятисемиметрового космосу, скептично кривився:

— Геніальний план! Тричі на тиждень миє підлогу в жирних і сподівається тим розбагатіти…

— Контакти з жирними можуть бути корисними, — захищав

Любу Гоцик. На відміну від дівчини, яка впевнено поділяла багатих на розумних і жирних, Гоцик усіх багатих вважав жирними, але блювати від того не збирався. Гоцик взагалі вирізнявся міцною психікою.

Люба теж спершу подумала саме про корисні контакти, коли після трьох тижнів безперервних пошуків підробітку однокурсниця Гізела крадькома тицьнула їй візитну картку агенції з добору прислуги і просила про це нікому не говорити, бо агенція належала Гізелиній мамі, а пишатися цим у демократичній Могилянці було справою, з одного боку, ризикованою, з іншого — клопіткою, бо відверто бідних спудеїв в академії вистачало і кожен шукав додаткову копійчину. Люба поклялася мовчати і того ж дня помчала у розкішний офіс на Печерську.

Схожа на фарфорову ляльку Гізелина мама пригостила Любу кавою, перерахувала професійні якості, без яких неможливо стати доброю прислугою, — психологія спілкування, диплом кухаря, курси з етики та естетики, спеціальні навички з догляду за розкішними одягом, килимами, антикваріатом і меблями, ще щось кінологічне, педіатричне — і запитала:

— Чим з перерахованого можете похвалитися?

— Каву варю… неперевершено! — хоробро видихнула Люба. — Усього іншого навчуся.

Лялькова голова Гізелиної мами захиталася — ні, ні, ні. Люба відсунула від себе чашку з холодною кавою і гаряче:

— Дайте мені шанс. Клянуся, якщо хазяї поскаржаться, ніколи не потурбую вас вдруге. Гізела казала… ви…

Згадка про доньку прикрістю відбилася на обличчі матері. Розгорнула діловий блокнот, хвилин десять вибирала кандидатуру потенційного роботодавця, врешті записала адресу на чистому аркуші і простягнула Любі:

— Сьогодні о четвертій. Не запізнюйся.

За чверть до четвертої Люба стояла перед суворим консьєржем розкішної багатоповерхівки у «Царському селі» на Печерську і, поки той зв’язувався з хазяями, підбадьорювала себе категорично: такі контакти точно стануть їй у пригоді. Може, роботодавці оцінять, що дівчинка з провінції з першого разу вступила до Києво-Могилянської академії. Може, їй вдасться зарекомендувати себе не тільки як підлогомийку, пилозбирачку і посудоскладачку. Може, вони оцінять її інтелектуальний рівень і захочуть…

— Одинадцятий поверх, — сказав консьєрж. — Обслуга дзвонить два рази. Не переплутай.

— Дякую! — усміхнулася азартно.

Життя радувало. Розрізнені плани, як шматки смальти, складалися в один великий оптимістичний вітраж. Вона у Києві. В академії. Навчання дається, дах над головою є, а тепер буде й робота, щоби самій за нього платити.

З радості тричі натиснула на кнопку дзвоника.

— Все зрозуміло! Ти тупа. — 3 порога на Любу прискіпливо дивилася огрядна жінка років п’ятдесяти з маленькими хижими оченятками.

— Ой! — розсміялася Люба. Плечима знизала. — Я згадала… Треба було два рази. Доброго дня, — додала.

— Паспорт принесеш, ідентифікаційний код, довідку від лікаря-інфекціоніста. — Жінка вже йшла вглиб великої оселі, тикала пальцем праворуч і ліворуч. — Тут підлогу натирати. Там під диваном іноді лишаються іграшки Кінґа. Це сусідський той-тер’єр, який іноді приводить до нас свою хазяйку. Іграшки треба мити у мильному розчині і насухо протирати бавовняною серветкою. У вітальні починаєш із підлоги, а вже потім переходиш до посуду…

— Мене звати Люба, — не втрималася.

Жінка зупинилася. Зміряла дівчину зневажливим поглядом.

— Я не питала.

— Вам же треба якось до мене звертатися… — знітилася.

Жінка всміхнулася без добра. Смикнула за руді коси.

— Руда. Я зватиму тебе Руда. Прибери волосся.

Люба скрутила волосся на потилиці.

— А мені як вас звати?

— Хазяйка!

Ну, стерво! Звісно, гидке пузате стерво, а п’ятдесят баксів за один прихід справно платить. Тричі на тиждень з четвертої до дев’ятої вечора Люба з таким завзяттям вичищала хороми у «Царському селі», що й хазяйка здивувалася.

— Що ти все либишся, як дурна?

Люба знизала плечима і вирішила обійтися без одкровень.

— Можу не посміхатися.

— Не посміхайся, — наказала хазяйка.

Увечері, витративши половину заробітку на харчі для всієї компанії, Люба сиділа на килимку двадцятисемиметрового космосу на Костянтинівській і зі сміхом розповідала про жирне життя «Царського села». Ні, вона ще ніколи не бачила такої нудоти. По всіх стінах — тільки хазяйчині портрети тридцятирічної давнини. «Я зовсім не змінилася! Ні! Це не пластика, це гени…» Манікюр чи візит до косметолога — подія дня: хазяйка збирається довго, мов на церемонію коронації. Окрема справа — спілкування зі стилістом, який, за офіційною версією, добирає хазяйці одяг, взуття й аксесуари. Такий собі Только з творчим псевдо Токо Моно. Хлопцю років тридцять, у сини їй годиться, а вона зачиняється з ним у спальні й, мабуть, ґвалтує без сорому. А він, дурний, терпить, бо після спальні — кава і гроші. Нібито за добір того таки одягу. А око сіпається. Ідіотські телефонні розмови: «П’ятсот тисяч баксів на шопінґ — цілком пристойний подарунок…», «І це вернісаж? Від картин тхне не мистецтвом, а трудовими долонями!», «Завтра запросіть журналістів — я скажу щось про соціалку»… «Ні, це паті пройде без мене! Чому, чому?! Там буде хвойда Віта Челядинська. І взагалі, я чекаю на дитину!»

— Вона вагітна? — спитав Гоцик.

— Яке?! Їй років сто! — розсміялася Люба. — А у її чоловіка погані очі. Риб’ячі. Він спеціально кладе гроші у непримітних кутках… Перевіряє, чи візьму.

— Про стиліста знає? — зацікавився Макар вдачею жирних.

Люба знизала плечима.

— Хочете прикол? Хазяйка вважає, що «Чорний квадрат» написав Малєр, а Малевич — то такий маловідомий композитор. Принаймні коли вона обвішувалася діамантами, щоби сяяти у філармонії, то збиралася на Малевича.

— Забашляє, їй і Малевич зіграє. Устане з труни і зіграє, — докинув песиміст Макар.

— Вони жалюгідні й нікчемні, — підвела риску Люба. — Я ніколи не буду так жити. Ніколи! Це смішно.

За два місяці стало не до сміху. Люба повернулася з «Царського села» роздратованою і приголомшеною. Показала Макару і Гоцику поколоті пальці: хазяйка спеціально розкидала під меблями голки. Якщо голка лишиться, значить, Люба у цьому місці підлогу не мила.