Страница 13 из 14
Дора геть змерзла. Тремтить за одним столиком із Максом, пані Женею і Августом Заксом.
- Августе Альфредовичу! Це той бульйон, яким ви годуєте безпритульних? - пані Женя облизує олов’яну ложку, яка б символічно мала об’єднати як не усіх людей на планеті, так принаймні бідних і багатих тут, у цьому цеху.
- Абсолютна істина! - шляхетно схиляє голову блідий Август. І подумки дякує мамі, бо то покійна матінка Августа Аль- фредовича розповідала, як її матуся за царя генерал-губернатору найсмачніший у світі бульйон варила, що на нього з усіх усюд з”іжджалися, аби скуштувати. А справ тих - відірвати новонароджене телятко від мамки та три тижні поїти виключно вершками. Потім, звісно” зарізати… Марудно. І геть недешево. Август і сам куштував цю смакоту тільки раз на рік. На різдвяному балу… А щоб волоцюжкам…
Дора ковтає гарячий бульйон, та зігрітися - ніяк. Дивиться на Макса: оце і є ваше Різдво? А Чорт де? А Коза? А Звіз- да ясна?..
- Максиме Володимировичу, аукціон проводитимемо? - питає Август.
- Провели, - похмуро відповідає Макс. - Невже ви сподіваєтеся, вони віддадуть комусь більше, ніж собі? Тепер хай їдять, п’ють і радіють, що не померзли.
- А ви стратег!
- Мене зараз знудить, - відповідає Макс. - Жоден із них не вкинув у скриньку для пожертв ані гривні. Люди не хочуть рятувати душі. Тільки тіла.
- Дора вкинула. Я бачила, - сповіщає пані Женя, відслідковує реакцію сина, похапцем киває. - І я вкину, синку! Обов’язково… І тато хотів! Та й інших зараз попросимо… Хай поїдять спершу….
Макс приголомшено дивиться на Дору. Встає. Йде до скрині, що вона так і скніє на подіумі, геть нікому не потрібна.
- Тисяча гривень, - телеграфно доповідає Юлія Скачко. - Прибрати, Максиме Володимировичу, чи хай ще постоїть? Після горілки точно розщедряться… Я вражена! Ви так точно усе прорахували. Згадують свої важкі початки, зараз почнуть відкривати гаманці…
Макс не відповідає. Макс дивиться на столики, за якими накачуються горілкою статусні врятовані тіла, і тільки тепер помічає - у ковдрах геть усі. І він сам. І Скачко. І Ганна Іванівна. І оркестр під дахом. Просто збіговисько ковдролюбців.
- А Дора… Чому Дора не вдягнена?
- Не знаю, - знизує плечима Скачко. - Певно, ковдри не вистачило…
Дора читає по вустах, заглядає Максові у вічі: не турбуйся… І ледь не зомліває: Макс дивиться на неї з такою жагучою холодною ненавистю, ніби тільки-но Дора вщент зруйнувала демонстраційний макет світу, що він його ретельно і вдумливо побудував спеціально для цієї події.
Дора зареклася Ромка кликати - то огидно і несправедливо. Ромко примчить, бо любить. Дорі то солодко приймати. Віддавати нічого… Та на ранок після похмурого чудернацького балу, вперше за два місяці столичного найманства, згадала про мобільний - СМС-ку відправити. Хай би Ромко грошей на квиток до Теребовлі вислав. Дора б розповіла Ромці, як отутечки Різдво ганьблять.
Шоколад, молоко з медом… Дора лежить на шовковому простирадлі - самий холод від нього. Пашить. Гріє постіль гарячим тілом. До мобільного відстань - цілий світ.
- Тридцять дев’ять? - ворушаться Максові вуста.
- Сорок, - відповідає Ганна Іванівна. - Треба “швидку”, Максиме Володимировичу.
“Ні…” - хитає голівкою Дора. Нетреба… Відвару б із шипшини… Мама знала… Перед очима каміння: дорогоцінне на панянках, бите під ногами. Перемішується у кам’яну кашу, поверх - ковдри, ковдри… Як добре, що можна мовчати. Як гарно, що можна заплющити очі, щоб не чути… Гарячі повіки змикаються. Бал! Раптом стає нестерпно гаряче, гості скидають непотрібні ковдри на підлогу, музика дедалі гучніше - їм весело, їм так невтримно радісно відчувати рух врятованих тіл, та крізь навалу жестів, посмішок, запахів, у яких горілчаний дух змішується з ароматом телячого бульйону, горя і людських випорожнень, Дору пече холодний Максів погляд.
- Ненавиджу! - читає Дора.
- За що? - кричать її очі.
- Ми поговоримо про це!
- Навіщо? Слова не змінюють вчинків, та ти ще встигнеш… вкинути у прозору скриньку…
- Ти взялася вчити? Мене?!
- А-а-а… Хто я така, щоби вчити… Мені б у путь… Грошей катма. Коли зароблю…
Дора опускає очі - досить розмов! Холодно. Усім спекотно, а Дорі так холодно. Стискає посинілі пальці - коли ж усе це скінчиться?! - і раптом відчуває на плечах теплу, нагріту людським тілом, вовну звичайної фабричної ковдри. Озирається… Біля столу хлопець - патлатий, як Ромко, светр розтягнутий, на грудях бейдж “Преса”. Ой, бреше! Яка там “Преса”?! Йому ж і двадцяти немає. Одних із Дорою рочків.
- Змерзла?
Дора киває - так. Усміхається. Хлопець сідає біля Дори навпочіпки, кладе долоні на холодні Дорині коліна…
- Зігрію…
Отак? Щоки палають - хіба так можна?
Біля Дори виникає Ганна Іванівна.
- Ходімо, пані Доро. Максим Володимирович наказав відвезти вас додому.
“Так ти Сердюкова лялька?” - читає Дора у хлопцевих очах.
“А хтозна…” - думає.
…Тіло ломить. У кістках завівся смуток - крутить, крутить… Дорі б не бачити нікого. Хай перед очі - тільки примарні шляхи. Щоби схаменутися, протверезіти від холоду чумного балу і врешті зрозуміти, куди йти. Тато? Ні. У тата Галя тепер. Тут лишатися? Пані заробити однаково не дасть…
На долоню лягає Максова рука.
- Доро…
Добре… Раз він наполягає. Дора розплющує очі, показує жестами - говорити, говорити…
Макс киває, подає блокнот і ручку. “Відпусти мене!” - пише Дора, та чомусь бачить не примарні шляхи, ні. Патлатого хлопця з бейджем “Преса”. “А! То тільки тому, що він мені на Ром- ка скинувся!” - бреше собі.
Максове лице червоніє так швидко, що він і сам ще того не усвідомлює.
- Хіба тебе тут хто тримає?! От що! Одужуй. Потім усе вирішимо. Добре?
- Добре, - одними повіками.
- Не засинай. Зараз лікарі під’їдуть. Скоро на ноги піднімуть…
…Скоро. За два дні температура повертається в норму, і, хоч кістки ще ломить, а в нирках коле немилосердно, Дора уже вештається Максовими апартаментами і все думає, що таки треба вимітатися геть. Дарма тато у служниці її записав. Дора вчилася вправно, малює - і не тільки галасливих пташенят, як захоче. І готувати навчена, і, певно, з дітьми змогла 6… Із такими, як сама. Та головне - беручка! Раз покажи - вдруге зайве. Усього навчилася б, якби чиясь добра воля вчити.
- І куди, горе ти моє?! - бачила засмученого тата. - Сама чого хочеш?
- А я б… Я б водила людей на замкову гору, - мріяла. - Тих, кому слова зайві. Чи іграшки б розмальовувала посмішками. Чи з парашутом стрибала і стала б чемпіонкою. Заробила б безліч грошей… Подалася б маму шукати… Та, може, не одна. Із товаришами… - бачить патлатого хлопця. Виправдовується. - Людям-бо світ цікавий. І мені вельми. От Макс говорить: у кімнаті життя не вирує. То так. Та нащо за собою на повідку водить, наче він - життя? Аби не гроші…
За вікном зима розгойдує голі дерева: ой, дурна… Слабке сонце не втримується, падає: хоч весни дочекайся… Сніг присипає надії: побалакали й годі…
Дора зітхає, сідає на край ліжка, кладе долоні на коліна, та коліна й без того пам’ятають дотик інших рук.
- Пані Доро! Максим Володимирович чекає на вас у своєму кабінеті, - Ганна Іванівна стає навпроти Дори, щоб уже не повторювати двічі. Жестом указує на двері. - Прошу.
Дора не усміхається. Суне до хазяйського кабінету, одного просить: аби не у розпачі був, бо знову тільки про себе говоритиме.
- …Якти?
- У мене є мама, - пише Дора.
- Ну, зрозуміло….
- Мені треба до неї!
- Соромно, Доро! Ти ж доросла! Живи своїм життям!
- Треба!
- Гаразд! Коли?
- Зараз же!
- Ні! - похапцем вигукує Макс. Супиться роздратовано - ні, ні!
- Я тут не можу! - пише Дора. - Мене тут нема.
- А… Самореалізація, кар’єра, усе таке… І ти туди ж? На ковзанах мріяла навчитися чи із глини ліпити?
- Треба працювати. Заробляти…
- От тільки одне тобі… Грошей мало? Гаразд. Дві тисячі доларів! На місяць!