Страница 5 из 9
У шість рочків Стьопка мав мало сили і росту, скуйовджене руде волосся й окулярики зі зламаною, перев'язаною мотузкою дужкою на симпатичному кирпатому носі. Інші хлоп'ята ганяють селом, аж курява стовпом, а Стьопка всядеться на лавці й усе під ноги дивиться. І що воно йому там?
Мала Маруся розсердилася не на жарт, аж намисто спересердя сіпнула, та перелякалася, що нитка обірветься, відпустила. «Стьопка-Стьопка! Куряча жопка!» Так дивився, аж окулярики спітніли, а не докумекає, дурне, що треба за Марусею йти, бо ж вона для того до хати й намірилася, щоби перед Стьопкою похвалитися, яка вона красива та гарна.
Уже до хвіртки дійшла, ще раз озирнулася: непевно, як мале теля, Стьопка йшов услід за Марусею. Дівча повеселішало. Від хвіртки відступило і всілося в траву під молодий бузковий кущ. От нібито зовсім не бачить хлопця. От нібито таке в неї діло — сидіти під кущем і тут собі для забави малу хатку лаштувати.
Стьопка підійшов до бузкового куща, озирнувся й обережно опустився на коліна навпроти Марусі. Дівча насупилося, стрільнуло оченятами, мовляв, а далі що?
Мовчить Стьопка. Мовчить. З намиста коралового очей не зводить.
— Стьопка! Ти чого за мною пішов? — наче вперше німця побачила.
— Чуєш… Марусько… — І оченята під окуляриками — кліп-кліп…
— Чого? — вона йому гонористо.
— Дай… лиш торкнутися…
Оце діло! Маруся манірно оченята підвела, закопилила губки бантиком.
— Ой! Як же ви всі мені набридли…
Сувора. На Стьопку глянула:
— Ні! Спочатку… скажи..
— Що?! — розгубився Стьопка.
Маруся аж почервоніла від тої Стьопчиної пришепкуватості. Ну як же цього можна не розуміти? Зовсім дурний?!
— Зовсім дурний! — хльоснула по Стьопчиному коліну. — Кажи… «Марусю! Ти сама красива…»
Стьопка потер коліно, розгублено подивився на Марусю. Та ще раз — як хльосне!
— Ану кажи, бо зараз до хати побіжу!
— Марусько… — наважився. — Ти сама красива…
Аж розцвіла. Отак собі гарно зітхнула, наче відпустила когось із прив'язі, рученятами намисто поправила, очі заплющила і підставила щічку.
— Добре… Торкнися… Та тільки один раз!
Стьопка почервонів, як буряк, очі витріщив і обережно простягнув руку до червоного намиста. Торкнувся гладкої намистинки, дихати забув — красива!
Маруся оченята розплющила. Од образи ледь сльозами не захлинулася. Стьопку по руці ляснула, підскочила — і до хвіртки.
— Ти… Не чіпай мого!
До хати біжить, а намисто по животі — хльось, хльось! Зупинилася, грудку землі підібрала, у бузковий кущ жбурнула.
— Німець Стьопка! Куряча жопка! Сліпе щуреня! З'їв зелену жабу, а дума — пирога!
І — нема. Стьопка з-під куща підвівся, зітхнув, похнюпився і безпорадно засовав худим черевиком по землі. Колупав, колупав — аж ямка під бузком з'явилася.
Аж ніч. Цвіркуни перегукуються, місяць сяє так ясно, що вишня на Марусиному дворі й та здалася — відкинула важку тінь і листям зашелестіла, наче перевіряючи, чи буде рухатися та тінь.
Під бузковим кущем і собі щось — шерх, шерх. Молодий пес на Марусиному подвір'ї перевернувся у будці, та не насторожився.
З-під бузку виліз Стьопка, поправив окулярики і навшпиньки до дірки в паркані. Так-сяк проліз, зіщулився посеред двору — страшно! То на вікно відчинене гляне, то на будку. Злий пес у Марусі. А як хватоне? Ох і страшно! Було повернув назад, та знову завмер. Кулачок стис — і чимдуж до вікна. По колючках босими п'ятами. Добіг! У кишеню поліз, заяложену цукерку дістав, на підвіконня поклав і як дасть ходу! Ледь устиг до дірки у паркані добігти, як пес прокинувся — з будки вискочити не полінився, ланцюг рве, гарчить, до Стьопки кидається, а тому вже байдуже — у дірку та на вулицю. До своєї хати добіг, на лавку впав і завмер. Очі — долу. Всміхається. Раптом:
— Степане… А чого це ти, трясця матері, поночі вештаєшся?!
Окулярики поправив — агов! Знову татко п'яний додому лізе. Мовчки під пахву Григорію підліз, худою рукою за спину обійняв.
— Дай допоможу…
— Отакої! — Григорій йому. — Та ти в мене силач! Правильно німець мені наказував — щоби, казав, твій син сильним виріс, я собі смерть прийму. І цукерку… дав.
Каліка хитнувся. Стьопка разом із ним.
— Та цукерка… — синові далі. — Найцінніша! Оберіг, виходить, на все твоє життя… На пам'ять… Про німця… І мати твою сердешну… Зрозумів? Ніколи її… нікому! Не віддавай! Не віддані?!
Стьопка зітхнув гірко. Губи затряслися. У бік Марусиної хати очі скосив — наче здалеку можна було все чисто роздивитися: і Марусю у важкому червоному намисті до пупа, і заяложену заповітну цукерку на підвіконні.
Розділ 2
Румунка і німець. Незбагненний день
У сімдесятому Орисі виповнилося сорок шість. Сива стала. Важка. Де там уже на щастя сподіватися? Одна… Вранці на ґанок вийде. Тихо… Знову — тихо! Як у могилі. Ніби заснуло життя! Ніби забуло, що не згасло Орисине серце, б'ється… Тихо. Знову тихо! День до ночі — знай спину гнути. Пальці на руках покручені. Лікар у місті знизав плечима, поставив діагноз «натруджені руки» і велів берегтися. А для кого? Тихо в Орисиних ночах. Тихо. Одна на постелі. Скрутиться, спогадами вкриється. Якби не Маруся, то й не зрозуміти, нащо ті дні гортати.
Маруся виросла. Як Орися партизана Айдара на цвинтарі провідує, так усе йому про доньку, про доньку.
— А красуня, — всміхається. — На хлопця гляне, — той, бідолашний, аж матню пінжаком прикриває. Чи за цигарку хапається, мовляв, оце я такий сурйозний та гоноровий, що мені Марусині чари не страшні. Вхопить ту цигарку в зуби, а очі аж кричать, так до Марусі ближче хочеться. Та вона в нас — не така. Ох і розважлива. Чуєш? Перебирає, перебирає… І цей їй не пара, і той — негодящий. Може, примху якусь біля серця має? Не знаю. Не признається… Не жаліється…
Маруся і справді на материному плечі сльозами не вмивалася. Небалакуча, та вже як щось скаже — то по її й буде. Після школи секретарські курси закінчила і, як її голова на пару з Орисею не вмовляли їхати до міста на навчання, залишилася в Рокитному.
— День всюди однаковий, — відказала незрозуміле і пішла до голови колгоспу у секретарки.
— Тьху, дурна! — плювалися рокитнянські баби. — З такою красою за космонавта могла б заміж вискочити…
Не брехали. На тлі линялого від пекучого степового сонця Рокитного, де навіть люди вицвітали до невиразного пісочно-глиняного кольору і так само, як глина тріщинами, вкривалися довчасно зморшками, Маруся здавалася недоречною яскравою плямою без півтонів і компромісів. Чорні очі не світлішали при дні, не темнішали від гніву, пекли чорним вогнем з-під чорних вій, чорні коси лоскотали литки, а червоні вуста без помад квітли на білому личку. Та найбільше бентежила рокитнянців незбагненна Марусина вдача.
— Уперта як віслюк, — казали.
— Люди бачили, як вона до церкви у місті швендяла, — пліткували.
— Так он воно чого вона заміж не йде! Може, у черниці захтіла! — гадали.
Та — до Марусі, бо ж цікаво, що у дівки на душі.
— Марусько! Чого заміж не йдеш? Інші дівки аж плачуть, так заміж рвуться, а тобі воно, начебто, і нецікаво?..
Маруся всміхнеться, плечем поведе:
— Куди поспішати? Моя доля при мені, як пришита.
У конторі при голові папірці до п'ятої поперебирає,
матері по господарству так-сяк допоможе, у дзеркало на себе гляне й до клубу — як не кіно індійське, так танці під баян чи «Весну». А щоби там під клубом горілки хильнути чи папіроску спробувати — дулю! Намисто коралове на високих грудях поправить, всміхнеться, наче знає щось таке, чого іншим знати — зась. Хлопці в Рокитному — показилися. Кожному Маруся — найгарніша. І пісні ж… Пісні ж — геть усі про неї. «Чорнії брови. Карії очі…» Дівчата собі ображаються — хай би вже хоч за когось вийшла, тоді й їм можна було б бісики пускати.
— А оце Льошку Ординського стала до себе допускати, — оповідала Орися новину померлому Айдару, як прийшла хреста на його могилці поправити, бо геть похилився. — Він до неї — і так і сяк, а Маруся знай сміється. А дарма. Льошка — хлопець видний. Вчений. Добра була б пара.