Биті є. Гоцик

— Маячня… — мовив.

Та у вухах гидко хихотів дідуган, верещав: «Йти і йти! Йти і йти…» Поселився в голові — не видерти. Скіпка і та слабше коле.

Всю ніч Ілія просидів без сну. На світанку вийшов у двір, відчинив хвіртку, став посеред вулички у легкому светрі, хоч осінь морозила листя білим. Якби мама побачила, захлинулася б: «Захворієш!» Іліїні нирки і без маминих нагадувань миттєво відгукувалися на найменше переохолодження. Та нині — Ілія прислухався, дивувався — мовчали.

— Не захворію, — прошепотів і сам вразився, бо зроду-віку не відчував у собі такої важкої, переконливої впевненості, як сьогодні.

Вдивлявся у вранішнє бліде осіннє сонце, вираховував: як стояти лицем на схід, то південь ліворуч буде. Там… Іспанія.

Повернувся у дім, засів в Інтернеті: Андалусія, Андалусія…

Прокинулася мама, заспішила: на роботу б не спізнитися. Ілія проводив її насторожено. Андалусія, Андалусія… Треба книжечку перечитати. Певно, вчора проковтнув її неуважно, пропустив щось суттєве й важливе, що згодилося б… Перерив увесь дім і тільки потім згадав: мама понесла «Алхіміка» на пошту.

— Дідько! — розгнівався.

Упав в улюблене плетене крісло у вітальні, зосередився — намагався пригадати все, що вчора так дратувало і лютувало. Єдина мова? Душа світу? Не те! Філософський камінь? Еліксир безсмертя?..

Скривився уїдливо: йому б точні координати напівзруйнованого храму в Андалусії. Знайде скарб, з іншим розбереться.

Підхопився збуджено, забігав вітальнею. Гроші! Хіба його вина, що єдиним матеріальним еквівалентом будь-яких душевних злетів і досягнень є гроші? Щасливий кінець усіх казок — багатство. А всі метання душі — лише недолугі спроби пояснити причини образливих злиднів, знайти шлях до безпечного багатства. І обрані з обраних — алхіміки — теж туди. Їм би дуплет: і еліксир безсмертя, і формулу золота. Ідеальна схема. Мати до біса золота, жити вічно і витрачати-витрачати-витрачати… Яка ж огидна образлива маячня!

Зупинився.

— Хоч би одному алхіміку в пику плюнути, — прошепотів недобре.

— То спробуй, — почув тихий шепіт у правому вусі.

Ілії здалося — дах їде.

— Занадто захопився… — буркнув, згадуючи тоненький томик «Алхіміка», дивного дідугана, свої несподівані пристрасті.

Потягся до вуха… У вусі пролунало тихе настійливе прохання:

— Не тривож мене!

Ілія відчув, як всередині розквітає яскрава квітка жаху: мало йому скривджених нирок і підшлункової, тепер і голівці ва-ва. Тихо пішов до дзеркала, роздивлявся власне вухо.

— Тільки не казати… Нікому не казати, що зі мною розмовляє власне вухо.

У правому вусі хтось ледь чутно зітхнув.

— Добре, — сказав. — Давай знайомитися…

— Що?! — і волосся дибки.

— Тільки пообіцяй вислухати мене до кінця. Не нашкодити мені перш, ніж скажу: «Все! Більше аргументів на власний захист у мене немає».

— Обіцяю… — захрип. Нічого не розумів, хвилювався, цікавість придушила страх. А-а-а… Божевілля — то так цікаво.

Роззирнувся нервово, наче за метр на килимі мав матеріалізуватися джин з арабських казок. Натомість почув черговий наказ у правому вусі.

— Візьми жмутик чистої вати, обережно приклади до вуха. Та тільки не сунь усередину!

Чого-чого, а вати в небагатому домі хворобливого Ілії вистачало. Навіть порадувався: хронічне нездоров’я полегшувало хоч якісь завдання. Приклав до вуха білий жмутик. Прислухався.

— Чудово! — почув усе той же тихий голос. — Тепер поклади вату перед собою на стіл. Поговоримо…

Ватка лягла на стільницю. Ілія очікував побачити щось надприродне, виняткове і надзвичайне, всесильне і моторошне. Чи взагалі не уздріти нічого і від того вжахнутися ще більше. Та на білій ватці, як на небесній хмаринці, крутився мізерний (з манну крупинку розміром), чорний, як ніч, тарган. Активно сіпав лапками і цілком розбірливо вимовляв:

— Ну? І чого ти роззявив рота? Ти ж цивілізована людина, Іліє!

— Ти… Як ти потрапив у моє вухо?! — обурився хлопець.

— Там мій дім, — відповів тарган. — Якби не моя надмірна балакучість — ти до смерті не знав би.

Ілія гидливо скривився, потягся до таргана — яка мерзота!

— Ти обіцяв! — тарган миттєво перескочив на край хмаринки. — До того ж… Я піклуюся не тільки про себе. І про твоє праве вухо. Там завжди чисто. Я вкладаю у це серце…

— Серце?!. — Ілія геть розгубився. — Ти говориш… Так! Ти розмовляєш. І говориш про серце. Може, у тебе і ім’я є? Ти… один живеш у моєму вусі чи вас там… багато?

Тарган розсміявся тихо і сумно.

— Горе. Мене звати Горе. Я живу у твоєму вусі один. Причому дуже шкодую… І про те, що живу. І про те, що самотній…

— Горе? Що за дивне ім’я? — Ілія забув про гидливість. З цікавістю роздивлявся мікроскопічне створіння. Ніколи раніше не бачив таких маленьких чорних тарганів.

— Що ж тут дивного? Людям завжди хотілося, щоб горе було непомітним і безпомічним. З іншого боку… Геть непогано мати горе за радника.

— А ти не простий…

— Я — це ти, — сказав Горе. — Такий же беззахисний і кволий на вигляд. От ти побачив мене і в першу ж мить захотів розчавити. Проте ми все ще розмовляємо. Так і тебе… Комусь захочеться розтерти тебе на порох, а тобі треба викрутитися і вижити. І досягнути мети.

Ілія захитав головою.

— Нема… У мене немає мети, — сказав майже правду, бо мрії про замок здавалися настільки примарними: навіть із тарганом ділитися сором.

Горе пересів на середину ватки, ближче до Ілії, кумедно закрутив голівкою.

— Я міг би давати тобі уроки, — пробурмотів стурбовано, наче відсутність мети у Ілії засмутила його вкрай. — І допоміг би віднайти ціль.

Остання сентенція розвеселила хлопця.

— Чого ти можеш навчити мене?

— Жити за законами природи…

— Маячня!

— А ще… Ми могли б… відвідати алхіміка, — сказав тарган, і до Ілії повернулося відчуття неймовірності всього, що відбувалося.

— Ти знаєш, де живе алхімік?

— Звичайно.

— Де?! — розбурхався.

— На півдні Франції.

— Де саме?!

Тарган смішно дриґнув лапками.

— Все, — мовив. — Я дуже втомився. Щоб ти мене почув, доводиться горлати… Віднеси мене у мій дім. Продовжимо… невдовзі.

— Ні! Спочатку скажи! — Ілія підхопив ватку з Горем, підніс до очей. Та бачив інше: алхімік, філософський камінь, еліксир безсмертя… Ціль?..

— Не сперечайся, дурнику! Радій, що я у тебе є, — відповів тарган сердито. — Чим ближче до природи, тим маєш більше шансів вижити.

Ілія раптом злякався. Горе міг зникнути так же таємничо і незбагненно, як і з’явився. Міг не обмовитися про алхіміка. Міг взагалі не розмовляти із ним… Обережно підніс ватку до правого вуха, щосили намагався відчути присутність таргана у вушній раковині, та Горе, певно, був дуже акуратним житцем — Ілія не розчув і натяку на рух.

— Горе… ти там? — запитав напружено.

— …Урок перший, — почув, ніби розмова не уривалася. — Будь-яке спілкування — угода, яку ти повинен укласти якомога вигідніше для себе. От ми… Поспілкувалися з тобою, і тепер я живу у твоєму вусі легально. Я виграв цю угоду.

— Значить, я програв?

— Чому ж? Тепер ти маєш учителя. Знаєш, де живе алхімік, і отримаєш хоч тимчасову, але мету. Навіщо мені брехати? Брехня і хитрість — різні речі.

Горе затих. Ілія сидів біля столу, дивився на жмутик білої вати, та бачив височенний непорушний замок, який обов’язково стане біля теплого моря, коли він знайде алхіміка і дізнається все про золото і безсмертя.

— І краще б йому не пручатися, — прошепотів хижо. — Уб’ю…

У правому вусі скептично усміхнувся чорний тарган. Зітхнув, влаштувався зручніше. «Хочу побачити її знову», — подумав сумно.

— Урок номер два, — сказав. — Став перед собою реальні цілі.

Горе вимовив це надто тихо. Ілії здалося: то його власна думка.

Вийти з дому важче, ніж здолати кілометри шляху. Ілія глянув на годинник — до повернення мами з роботи лишалося вісім годин. «Устигну зникнути!» — подумав, кинувся збиратися в путь. Віднайшов невеличкий рюкзак, спробував утиснути в нього теплі речі. Ніяк! Витяг з-під маминого ліжка стару шкіряну валізу, підняв її порожню, уявив, що доведеться тягнути повну, аж верескнув від відчаю. Слабкі руки наперед відмовлялися…