Битi є. Макар

Макар скривився, наче лимон зжував, нахилився до підлоги, роззирнувся — а раптом? Під диваном гуляла пилюка — нічого! Коліна підігнулися. Опустився на брудну підлогу, ледь стримав ридання. Кінець?.. Сперся на ноги, побрьохав геть. Не до заручників у хол. Фабрикою… Зазирав у кожну кімнату, роздивлявся, наче прощався. На другий поверх. Цех. Машинки японські в кут зсунуті, поміж ними вода розлита… Скоти! А машинки до чого? Відчинив комору — тканини валялися просто на підлозі… Механік схлипнув, ухопив важкий рулон. На полицю. Ще один… Роззирнувся: посеред розгромленої комори біліли запаковані в прозорі поліетиленові пакети сарафани. Височіли немалим стосом.

— Готову продукцію теж… не відправили… — прошепотів безпорадно.

У душі не здійнялася буря ненависті. Учепився в черговий рулон тканини, поніс до полиці. Під ногами — брудний папір. Присів навпочіпки: а що, як реєстр? То була товарна накладна на сарафани. «Але десь же може валятися й реєстр!» — з останніх сил сіпнула механіка слабка надія.

— Може… — прошепотів. — Треба кожен сантиметр перевірити. Поки час є…

Вагомий аргумент

О другій годині ночі про нагле захоплення фабрики знав Ярослав Михайлович Новаковський. Усе просто. «Сігмівці» маякнули в Печерський райвідділ, ті — черговому Головного управління МВС у столиці, звідти інформація розлетілася — до ГУБОЗу міністерства, у прокуратуру Києва, СБУ… З ГУБОЗу стуконули начальнику охорони Новаковського, бо той свого часу передав прохання шефа: повідомляти про все, що стосується громадянина Макарова Олександра Миколайовича. За десять хвилин до другої ночі в квартирі Новаковського на Оболонській набережній пролунав дзвінок. Ярослав Михайлович не спав — надто дивною і лячною видалася та п’ятниця, і, хоч колишній вояка Новаковський на забобонність не хворів, крутився, крутився у ліжку, намагаючись розгадати таємничі знаки дня, зрозумів, що не засне, поплентався на закриту терасу і там курив одну за одною, наче чекав чогось…

П’ятниця розпочалася з того, що великий портрет Ануки у вітальні раптом покосився, і не було тому геть ніяких пояснень. Полотно в багатій рамі кріпилося до стіни надійно. Зверху два великі гачки трималися на міцних дюбелях, знизу картину підтримували ще дві витончені декоративні підпорки. Ярослав Михайлович підійшов до портрету ближче й очам не повірив — двох декоративних підпорок знизу як і не було ніколи. Тільки дві дірки в стіні. Портрет Ануки похитувався на двох гачках, покірно й трагічно, як би розхитувалося мертве тіло вішальника.

— Добре, що Нані не бачить… — тільки й порадувався. Викликав майстра і, поки той відновлював рівновагу портрету, усіх замордував — і служницю Галю, що прибирала тут щодня, і кухарку Люду, що вона з кухні Новаковських не вилазила — не те щоби апартаментами вешталася: хто?! Ніхто — ні сном, ні духом.

Удень Ярослав Михайлович заїхав додому пообідати й застав там Нані.

— Доню?.. Мала ж до понеділка в Процеві працювати? — запитав обережно.

Нані відвела погляд, насупила тонкі брівки.

— Тату… З Сашею щось трапиться…

Новаковський розгубився. Жодного разу після повернення Нані до батьківської оселі вони не говорили про доньчиного залицяльника. Нані не впускала татка у душу. Мовчала, і це лякало його ще більше. Він і досі не знав, що саме сталося між донькою і білявим покидьком. Після бурхливої істерики в батьківській автівці біля апартаментів білявого Нані більше тижня просиділа у своїй кімнаті, усе малювала, малювала, малювала… Майже не їла, не розмовляла, і Новаковський уже передзвонив лікарям у Німеччину, де свого часу лікували доньку, та раптом вона зібрала усі свої малюнки та креслення і переїхала до Процева.

— Слава Богу, не убив козла… — тільки й порадувався Новаковський, бо геть не міг зрозуміти, що в дитини на душі. Як тепер ставиться вона до білявого? Ненавидить, зневажає, гидує ним чи… страждає безмірно і любить? Не знав! Не впускала у душу. І він не міг ляпнути щось на кшталт «забудь його, доню» чи «ти ще думаєш про цю тварюку?! Дарма!». Не нашкодити. Понад усе Ярослав Михайлович Новаковський боявся нашкодити рідній дитині.

— Ну… І як ти це зрозуміла? — пробурмотів.

— Мама наснилася…

— Мені мама щоночі сниться… — відповів обережно, зиркнув на стіну, де знову висів портрет Ануки, перевів погляд на єдину доньку. — Хочеш зустрітися з ним?

— Ні. З друзями-архітекторами зідзвонилася… Зараз прийдуть до мене у бюро. Хочу порадитися, як дім перебудовувати.

— То, може, мама тобі на те й наснилася… — закинув гачок тато. — Певно, хоче, щоби ти перебудувала…

Нані знизала плечима, побігла на зустріч із такими ж недосвідченими, як сама, гоноровими друзями-однокурсниками, що гордо йменували себе архітекторами. Новаковський ухопив слухавку, зателефонував начальнику власної охорони.

— Про Макарова щось чути?

— Нічого, — відповів охоронець. — Давно ніде не з’являвся. Щось трапилося?

— Краще, щоби не трапилося, — відповів Новаковський і поклав слухавку.

Коли пролунав нічний дзвінок, заздалегідь знав: зараз почує про Макарова. Не здивувався: цей день мав закінчитися незвичайно. Анука, виходить, не тільки Нані попередила, а і його… Але коли вислухав коротке повідомлення про нічну забаву механіка, аж почервонів од прикрощів.

— Що?! Ти з глузду з’їхав? — гаркнув на підлеглого.

— Я чого телефоную, Ярославе Михайловичу. — Начальник охорони пропустив повз вуха грубощі шефа. — Макаров цей… Ви ж розумієте — менти не чекатимуть. Завалять там усіх на фіг по-швидкому. Будівля ж не на околиці. Поряд із Генеральною прокуратурою. У неділю вибори. Нікому не хочеться, щоби назавтра вся преса, політики та інша голота кричали про повернення дев’яностих…

— Ну, то й нехай… — і закляк.

На порозі закритої тераси стояла Нані.

— Зачекай! — гиркнув охоронцю у слухавку. Прикрив її долонею. — Чого не спиш, доню?

— Врятуй його, тату… — сказала Нані.

О пів на третю ночі менти, «сігмівці» і нажахані чиновники різного рівня ошелешено зиркали на Ярослава Михайловича Новаковського, що він стояв напроти фабрики, чорний, як той диявол. І що тут робить? Запитати в лоба не сміли: надто велике цабе. Поряд із Новаковським тремтів Боря Рудь, байдуже позіхав Рома Шиллєр. Ще дорогою до фабрики Новаковський висмикнув з ліжка Рудя, наказав зателефонувати і Сердюкові: хай приєднується, мать його так! Хай дивиться, що його колишній помічник витворяє. Та Сердюк не приїхав. Шиллєра прислав, сука!

— Ну? — Новаковський недобро зиркнув на Шиллєра. — І що Сердюк велів мені передати?

Рома смикнувся, зиркнув на ментів-чиновників-«сігмівців».

— Відійдемо?

Відійшли до рогу.

— Володимир Гнатович певен: немає жодного ланцюжка, який пов’язує вас і його з оцим… об’єктом, — сказав Рома. — Ну, працював колись Макаров у Сердюка. Ну, брала його фабрика участь у тендері на держзамовлення… І що? Сердюк давно його здихався. Держзамовлення теж, слава Богу, в надійних руках. Володимир Гнатович уважає, що ні йому, ні вам не варто тут… світитися. Хай менти розбираються. Володимир Гнатович взагалі не розуміє, чому вас так стривожила ця прикра подія. Ну, завалять цього Макарова. Навіть краще, коли завалять. Що — хіба вперше помічника народного депутата завалюють? Стільки нечисті прослизає… Вагомий аргумент.

— Краще? Мабуть… — Новаковський примружився, глянув на захоплену будівлю. Чогось таким слимаком йому той білявий здавався, а він, бач… Як донька в ньому характер розгледіла?.. Хай його завалять? «Урятуй» — сказала Нані.

— Їхали би ви додому, Ярославе Михайловичу, — почув Ромин голос.

— Ти мені тут поради не роздавай, — відказав хижо. — Сам їдь, а я хочу зрозуміти, як менти діятимуть.

— Ну… Бог у поміч. — Рома позіхнув, поплентався геть.

Новаковський гукнув Рудя.

— Дзвони йому! — наказав хижо.

— Я уже пробував, — забелькотів Боря. — Не відповідає. Номер міг змінити. Точно змінив. Нані…