Битi є. Макар

Схаменувся.

— А! Це ви, — пхикнув роздратовано. Оце нещастя тільки-но своїм недоречним вигуком розбило його прекрасні мрії. Літератор дуже засмутився.

— Поїхали? Онде маршрутка… — спокійно сказав Костя.

Літератору дуже хотілося доїхати до місця зустрічі без супроводу. Трусився би в маршрутці, розраджував себе красними фантазіями, та відкараскатись від Кості приводу не знайшов. Фантазії не вистачило.

— Я сам платитиму за себе! — повідомив зверхньо.

— Можеш і за мене заплатити, — усміхнувся Костя. — Я не проти.

Маршрутку підкидувало на роздовбаних столичних шляхах. Геракл Генрихович Пустовоєв увіп’явся поглядом у вікно, вдавав, що не знає оту сволоту в ідіотській курточці, що примостилася поряд.

Костя штовхонув літератора.

— Що?! — смикнувся Пустовоєв.

— Геракле! В тебе є вимоги? — спитав Костя.

— Вимог немає. Є палкі бажання, — бундючно відповів літератор.

— Тому й живеш у гівні, — спокійно констатував алкаш. Увіп’явся поглядом у лобове скло маршрутки і так сидів — недвижно, аж поки маршрутка не зупинилася на бульварі Лесі Українки, де найманцям слід було виходити.

Макара притягло до фабрики близько дев’ятої. Автівку залишив далеченько — аж біля Лаври. Закинув рюкзак на плечі, озирнувся у бік лаврських маківок, невміло перехрестився, посунув у бік Генеральної прокуратури.

— Не бійся, чувак, — підбадьорював себе затято. — Чого боятися? Тільки два варіанти: або подохнути, або своє повернути.

Найперше, дістався до засніжених кущів, що від них прекрасно проглядався хол будівлі. Серце билося, як те навіжене: що тут, що?

Холом ступав Горила. У кріслі біля драцени пузатий боєць наминав бутерброд із салом. Двоє? Тільки б не більше!

— Двоє… — вихрипів.

Нормально, нормально! Їх має бути тільки двоє. Зброя… У них є зброя? У Горили кобура на ремені. Пузатий… Та підведися вже, ледащо! Що ж ти все сидиш, як та колода! Ти озброєний чи тільки бутербродами із салом запихатися вмієш? Макарові треба знати!

Вікно! Аж похолов. А що, як нові хазяї заґратували єдине вільне від ґрат віконце у внутрішньому дворику? Кинувся геть. Оббіг фабрику, обережно — до воріт заднього двору. Напружився — як усередину? Паркан високий, ворота… Перестрибнути? А ота його банда зможе? Учепився за ворота, підтягнувся обережно, зазирнув усередину фабричного дворику і ледь не розплакався. Мамо рідна! Його дворик! Лавка під горіхом, де Пилипенко… Вікно! Дякую, доле! Немає ґрат, решіток. Вільне скло. Макар… зможе. По-звірячому тихо опустився на землю, озирнувся… Треба би ящик якийсь чи камінь великий під ворота покласти, щоби його армія могла без шуму через паркан перебратися… Про ключі згадав! Йолоп! В автівці залишилися ключі від парадних і внутрішніх дверей «Есфірі». Як гайнув до Лаври…

За п’ятнадцять хвилин до десятої вечора змилений, тремтячи від погибельного збудження, Макар застиг за кілька метрів од рогу, де на нього вже чекали… Дух! Перевести дух, підійти до заручників спокійно і впевнено. Бос!

Вдивився у постаті на розі навпроти Генеральної прокуратури — трійко чоловіків тупцюють. Літератор, алкаш, Вова… А Зіна де? Не прийшла?

— На краще, — видихнув. — Нема чого тут жінкам робити. Жінки… Вони…

Скригнув зубами і… ступив крок назустріч найманцям. От і все! Не повернути. Або пан, або… Плану не було. Тільки ідея і відчайдушне жадання, що саме в цю мить нарешті знайшло для себе визначення — справедливість! «Іду відновлювати справедливість», — подумав Макар.

За десять хвилин до десятої під воротами заднього двору фабрики холодний, як ненависть, Макар роздавав найманцям гроші.

— Пане Макаре! Ви — свята людина! — розчулився літератор, ховаючи п’ятдесят баксів. — Дозвольте мені співпрацювати з вами до армагеддону!

— Що робити? — запитав Костя.

— Мовчати! — хижо наказав Макар.

Дістав пістолет-запальничку, указав на ящик біля воріт.

— Через паркан. По одному. Хто хоч пискне, пристрелю.

— Матір Божа! Ми вже… працюємо? — перелякався літератор.

Вова всміхнувся азартно, плечем штовхонув Пустовоєва, приклав палець до вуст — мовчи. Літератор закивав.

— А! Розумію, розумію… — зашепотів ще більш перелякано.

Макар ухопив його за барки, трусонув. Пустовоєв затулив рота власною долонею. Замість рота закричали очі — лізли з орбіт від жаху.

— Пішли! — прошепотів механік.

Вова без вагань легко перескочив паркан, підтягнувся на ньому з двору.

— Геракле! Допоможу…

Костя підсадив літератора, Вова вчепився в нього, й отак удвох перетягли Пустовоєва, хоча Геракл геть не допомагав — смикався, тільки заважав. Услід за ними у внутрішній дворик перестрибнув алкаш. Останнім Макар. Роззирнувся, приклав палець до вуст.

— За мною, — прошепотів, першим пішов до дверей заднього входу.

Спробував відчинити. Дідько!

— Замок поміняли, суки!

Спересердя плюнув на ті двері, швидко побіг до вікна. Склоріз! Недарма… За хвилину з допомогою Вови і Кості беззвучно вийняв скло.

— Уперед! Костя перший, — наказав люто. — І — тихо! Будеш Геракла приймати, бо ще…

— Я хочу додому… — пискнув літератор, коли Вовині й Костині руки зсередини фабрики тягли його крізь вікно з двору.

— Уб’ю, паскуда! — підштовхнув його Макар.

Ускочив слідом за літератором. Завмер. Прислухався. З холу звучала музика. Певно, радіо. «На всю оставшуюся жизнь нам хватит горя и печали…»

— Як я люблю цю пісню, — прошепотів літератор.

Макар вирячився на Пустовоєва по-звірячому, Геракл Генрихович зіщулився, закивав, мовляв, вибачайте.

Вони стояли в тамбурчику на протилежному від охоронців боці. Щоби непоміченими дійти до холу, де засіли вороги, треба було безшумно перетнути увесь цей довгий, як кишка, коридор, і Макар раптом зрозумів: це неможливо. Геть неможливо. Ідея вмить зів’яла, наче живу квітку в окріп. План! План який? Ну, припустімо, вони підкрадуться до холу. Далі? Далі Макар ухопить за горлянку літератора. Саме літератора — верещатиме як різаний. Приставить до його скроні точну копію «макарова». Горила і пузатий спрямують на нього зброю, а він… Що? Скаже, що вб’є сивого, якщо «сігмівці» не кинуть зброю? Чи повірять? Певно, у «Сігму» наївних не беруть. А що, як скажуть — убивай! І як він уб’є Геракла запальничкою? Треба ножі діставати… Ніж не підведе. Черконе літератора по горлянці… Ну, припустімо. Тоді Костя і Вова допетрають: не жартує. А їх двоє! А він один! Знову один, трясця… Програв. Він програв, і, хай би як муляло в мізках і серці, треба це визнати і… І що? Куди?.. Хіба йому є куди йти? Запаморочилось. Ні! Програє, як охолоне, а поки рано ридати… Перше — зв’язати заручників. А потім таки ризикнути. Випробувати «сігмівців» на наявність моральних принципів.

— До мене! — прошепотів люто.

Обережно дістав з рюкзака порізану на метрові відрізки мотузку. Ухопив літератора, заходився зв’язувати йому руки.

— Пане Макаре! Матір Божа! Що відбувається?! — Пустовоєв би знепритомнів, якби так сильно не боявся померти і не дізнатися: за що?!

— Геракле! Ти коли-небудь бачив вільних заручників? — пошепки запитав Макар.

— Ні…

— От! Гра починається! Не пручайся, мать твою..

— А! То ми граємо! Це всього лише гра… — підтримав сам себе літератор, що з зав’язаними за спиною руками став схожим на старого поневоленого лебедя.

Вова і Костя не пручалися. Спокійно підставили руки. Вова тільки попросив пошепки:

— Обережно з рюкзаком моїм…

Макар тільки тепер звернув увагу — за спиною хлопця невеликий, набитий рюкзак.

— Що там?

— Камера…

— Яка ще камера?

— Фотокамера.

— На фіга?

— А хіба не можна було? Я думав…

— Потім! — шикнув Макар.

Міцніше затягнув мотузку на зап’ястках хлопця.

Застиг. Прислухався.

— Куме! — почув від холу. — Привіт! Що?.. А, нічого! Усе тихо. За годинку закімарю до ранку, а там — зміна. Чуєш! Я чого телефоную. Давно не рибалили. Може, зберемося?