Битi є. Макар

Вуста зціпив. Очі опустив. «Сам не тринди, козел!»

— Ну… Добре. Ближче познайомимося — розкажеш…

— Може…

Над гускою — муха й важка, як Земля на плечах титанів, пауза. «Чого він хоче?» — Макарові нутрощі заливає швидким бетоном. Сохне — й ворухнутися несила. У горлі сухо, та до склянки на столі не дотягнутися. Чого він хоче?

— Саша… — Новаковський вимовляє Макарове ім’я демонстративно зворушливо. — Саша… — повторює підозріло. — Що тобі треба від моєї доньки, Сашо?

Механік знизує плечима: і як пояснити? Хіба цей лисий зрозуміє?

— Не напружуй мене, Сашо! — наливається Новаковський. — Що ти тут мені оце плечиками соваєш, як те курво?! Ходить-водить… В очі мені дивиться, ніби нічого не відбувається!

— Не хотів, щоби ви знали…

— Та ти страху не маєш, покидьку! — шаленіє ніжний тато. — Нишком-тишком хотів дитину мою занапастити? Думав, не дізнаюся? Та я з тебе, Сашо… торбин для грошей нашию! А що в діло не піде, собакам віддам! І мила нароблю.

— Ви не розумієте! — плює механік. — Не хотів, щоби ви думали, що я… з Нані… заради держзамовлення. Потім колись… як справу буде зроблено… розповів би.

Муха жере гуску — людям не до неї. Новаковський їсть механіка очима. Ні! Йому не подобається цей Макаров! Знервував за мить, сука! А Новаковський так хотів залишатися незворушним. Не погрожувати, не залякувати. Просто дізнатися, що на душі у хлопа. Попередити обережно, а воно… І що Нані в ньому знайшла? Анучин тато перед очі. Роздивляється самого Ярика з прикрістю, Ануку — на попіл поглядом: «Що ти в ньому знайшла?!»

— Так… Досить! — Не Макарові. Спогадам. — Потеревенили, й годі.

— Добре…

— Що «добре»?! — знову не втримується. — Ти уважно слухай… Сашо!

Макар не відводить погляду.

— Зустрічаєтеся… Ну… То таке. Збіглися, розбіглися… Нині воно… Я — не проти…

— Добре…

— Що «добре»?! — аж тремтить. — Нані про нашу розмову… знати не треба. Ясно? Ми тут з тобою по-чоловічому…

— Згода.

— Що ти так швидко на все погоджуєшся?! — Новаковський ніяк не може заспокоїтися. Його геть усе дратує в цьому білявому виродку.

— Не на все…

— Правда? І що мені зась?

— Не покину…

— Нані?

Киває. За-араза!

— Ну, ти тут… фільтруй… У мене тільки одна вимога… — Новаковський не знаходить слів. Відводить погляд, хапає виделку, по гусці — а-на! Муху бив. Промазав.

— Отже, так… — наважується. — У Нані повинна… бути… перша шлюбна ніч. З тобою… Не з тобою… Час покаже. Ти розумієш?

«Авжеж! — подумки смикається механік. — Пересплю з Нані — загризеш, не подавишся!»

— Безумовно.

— Дивись… Слово — закон. Для справжнього чоловіка. Правда, Сашо?

— Безумовно, — повторює приречено.

Кидає погляд на годинник, що приліпився до стіни пафосного ресторану з гускою й мухою. «Блін, майже третя… А я ніяк до Нані не доїду… Мчати треба…»

Київ проти. У Києва свої прокляття. Жене автівки шляхами-венами, а вони тромбами — хоч вий. Уже і вітер помагати взявся — підняв куряву, підганяє — цабе! Та де! Верещать клаксонами, залізом труться, наче мить — і не втримаються, злигаються і перетворяться на один величезний рухливий організм із металобрухту. І де сором? Ще ж не вечір. Хоча й на день не схоже.

Макар від Оболоні до цирку скоріше би пішки добіг. Учепився в кермо, сумніви шкрябають: Нані не дочекається… Не дочекається, піде! А тут ще Марта скалічена жалів додає.

— Сашенько… — у слухавку. — Мені зле…

— Сонце! Я — на розрив! — нервово. — На фабриці аудит, а тут ще Новаковський…

— Новаковський?! — Голос Марти жвавішає.

— Так! Викликав мене до себе.

— Навіщо?

— Та нюанси… в нашій справі… — нейтрально. Марта сто разів нагадувала: по телефону про держзамовлення краще не базікати. — Приїду розкажу.

— Ти уже їдеш? — знов жалібно.

— Та де! У заторі стирчу! А мене аудитори на фабриці чекають. Уявляєш?

— Безумовно!

— Потерпи, сонце. Скоро буду…

Марта муркоче щось, додає обережно:

— Ти ж зателефонуєш перед тим, як їхатимеш?

Він усе розуміє. Недарма ж понад рік при старому тілі!

— Чекаєш ще на когось? — питає нахабно.

— Бог з тобою, Сашенько! Просто тепер мені треба час, щоб… до дверей дістатися.

— Вибач, — спустошується швидко, наче повітряна кулька. — Зателефоную. Безумовно.

Наче сигнал. Перебирає номер. Відгукнися, Нані… Довгі гудки. Довгий шлях… О пів на п’яту вечора «кіа» механіка врешті дошкреблася до апартаментів біля цирку. До під’їзду біг. А квіти? Чи цукерки якісь? Порожні руки тільки тим і гарні, що не мають банальностей. Хай вона дочекається… І — тпру-у… Наче хто за віжки смикнув. На лавці біля під’їзду сиділа Нані… Красиво так сиділа, їй-Богу. Наче геть не тут, наче до неба линула. Й ані грози в очах, ані роздратування, ані суму. Вуста ледь розтулені. Повітря не буває веселим чи злим — тільки живим і справжнім.

Механік інстинктивно стис кулаки — опанувати! Задушити несподіваний їдучий страх. І сором. До лавки тихо. Присів поряд. А слів нема! Щезли вірні, саме безглуздя в мізках — «давно чекаєш?», «привіт, Нані» чи, приміром, «чому ти не піднялась до квартири?».

— Ти неправильно придумав, Сашо. Спочатку приведи мене до себе додому. Тільки опісля відкриватиму тобі двері.

Двері риплять — що ти твориш? Макар і сам знає — усе не так! Ухопити Нані за руку, тягти геть, шепотіти: «Мене тут немає, люба… Тільки нічір. Краще кохатися в траві… Щоби корова бачила. Ідеальний свідок! Скажи? Ми причепимо їй квіти на роги і поклонятимемось, як святій. А тут…»

Нані ступає в пафосну вітальню. Не може приховати розчарування.

— Ти… живеш тут?

Ошелешено озирається.

— У це неможливо повірити. Усі ці килими й люстри… Цей простір облаштований для немолодої і заможної, але одинокої й дуже нещасної жінки.

— Так і є, — видушує Макар. — Я орендую житло в однієї немолодої, одинокої… Не знаю, наскільки вона нещасна. Я… ще не заробив на власний простір, Нані. Тебе це… бентежить?

— Ні… Просто… Вона підглядатиме, Сашо.

— Хто?

— Хазяйка. Та одинока й нещасна…

Макар відчуває, як бурхливе жадання перемішується з раптовим гнівом. Тремтить…

— Ми… можемо зачекати. Скоро… Скоро у мене буде власний простір.

Вона киває, наштовхується поглядом на білі крокуси. Вони стоять у пластиковому відрі на підлозі.

— Наша квітка…

Макар ледь стримується: хочеться бігти геть. Ну якого біса він привів сюди Нані?! Помилка. Яка жахлива помилка.

— Ходімо звідси. Мені й самому не подобається тут. Дарма я…

Вона відчуває його приниження і розчарування. Підходить. Торкається щоки, зазирає в очі. І вже не відриває погляду.

— Сашо… Ти знаєш… Тепер… уже всі квіти… зайві. Немає волошок. І жовтих тюльпанів. Тільки білі крокуси… Ти розумієш?

— Розумію… — шепоче Макар. Він прекрасно розуміє: Нані манить його до себе. Дозволяє. Згодна. Пояснює: то обітниця. На все життя.

— Ні, ти не розумієш, — шепоче Нані. — Ти — перший… І єдиний.

— Ти… незаймана? — Макар говорить і сам не може повірити, що вимовляє це уголос.

— Хіба ти думав про мене інакше?

Макар мовчить. Серце стікає розпачем. Йому начхати на її чесноти, він любив би її, навіть якби вона виділила йому десять хвилин у перерві між попереднім і наступним коханцями. І як їй це пояснити?

— Я любив би тебе навіть тоді, коли би ти була… інакшою. Мені однаково, яка ти… Розбещена чи цнотлива. Нащо говорити про любов? Однаково не пояснити. Ти… білий крокус. Інших квітів не існує.

Нані мовчить. Макар відчуває відчайдушну безпорадність. Колись це вже було… А-а! Люба! Космос на Костянтинівській. Люба придумала собі дурне: щоби її коханий Макс Сердюк не дізнався про її цноту. Вона обрала Макара. Він… випив тоді немало. І тільки після того… Помилка. То була найогидніша у його житті помилка.

— Ходімо звідси, Нані!

— Ні…

— Це… неправильно. Ми… Нам треба заспокоїтися… Тут… Усе не так! Тут немає повітря. Я…