Битi є. Макар

— А от ти мені й розкажеш, — відбив холодно.

Бухгалтер Гурман пхикнув на швачку, заболобонив:

— Пане директоре! Дозвольте, я вам розкажу… Оце наш колектив… Золоті руки…

Немолоді швачки, пухкенька секретарка Оля Роберт, її тато — понурий, як виснажений кінь, технолог Василь Васильович Роберт, синій-винуватий охоронець Пилипенко — точно бухає, сам дід Гурман… Макар кивав кожному, молив Бога тільки про одне — хай стара матінка пана Голобородька не з’явиться. Хай не з’явиться. Уява малювала жахи — викривання, розірвання угод, міліцію і вселенську ганьбу.

— Котра година? — запитав, коли після детальних оглядин першого поверху Гурман і група охочих повели його на другий поверх, де розміщався просторий цех.

— Скоро дванадцята… — сказала котрась із швачок. Зойкнула. — Ой! Це ж Ганна Григорівна уже в аеропорту. А ми?.. І не попрощалися…

Екскурсія розсипалася. Швачки похнюпилися, зазбиралися: «Ми додому. Можна? Сьогодні ж неділя…» Бухгалтер Гурман виявив готовність залишитися з новим начальником — познайомити з економічними показниками.

— Відпочивайте. Тільки залиште мені ключі від парадного входу і від кабінету, — наказав Макар із полегшенням.

Йти з «Есфірі» не хотілося. Колектив вимівся, прихопив із собою майже все з накритого столу, залишив начальнику пайку — бутерброди з ікрою, оселедцем і шинкою, блідий помідор і жменьку квашеної капусти на пластиковій тарелі. Макар закурив і тепер уже без нервів пішов оглядати власне хазяйство.

— Тільки би не просрати все це… — шепотів збуджено, заглядаючи у кожний закуток охайної доглянутої будівлі.

Швацьке виробництво в колишньому будинкові побуту нагадувало радше невеличку артіль, та механіку масштаби справи здалися колосальними. Перебирав рулони тканин, розгублено крутив у руках лекала, клацав швацькими ножицями, роздивлявся білі сарафани на вішаках, врешті вилігся на величезний закрійницький стіл — очі у стелю.

— І з чого починати?..

І оце щойно в механіка питання, так одразу Марта про себе нагадувала.

— Сашко… — почув утомлений голос коханки в мобільному.

— Марто! — вигукнув азартно. — Приїжджай до мене! Зараз же!

— Я в тебе… Тебе тут немає.

— Де ти?

— У моїй… твоїй квартирі… біля цирку.

— Ти не зрозуміла! Приїжджай до мене!

— Куди?

— На фабрику, — хвалькувато, як дитина.

Вона змучилася від безсонної ночі, переживань і страхів. Він змордувався від підозр, сумнівів і близькості блискучих перспектив, у які й досі не міг повірити. Певно, цим двом треба було знесилитися вкрай, щоби забути про обережність, маски, правила й цілі… Рухи та звуки притишилися. Кабінетом, де донедавна хазяйнувала старенька пані Голобородько, полилася тиха ніжність. «Вона така змарніла», — зі щирою тривогою подумав механік. «Він подорослішав за день», — щиро розчулилася Марта.

На шкіряному дивані механік притулився до коханки. Залишалося, як зазвичай, прошепотіти: «Я жадаю тебе», десь віднайти сили, щоби бурхливим сексом віддячити за всі її ризики. Та сил брехати не було. Невтримно хотілося одного — прибитися до неї, як до мами. Хай би пожаліла, хай би захистила…

Марта обережно обійняла коханця. Повела долонею по волоссю. Нащо брехати — жадання не було. Хіба що одне відчайдушно-світле — пожаліти коханого, наче біда у нього. Наче тільки вона одна й може втамувати його болі.

— Сашенько… Хлопчику мій… Серце моє… — вела-шепотіла, ніби власну дитину пестила.

Ніколи до того і вже ніколи опісля Макарові й Марті не було так хороше разом.

Нані

Нані Новаковська зненавиділа журналістів у березні двотисячного. Татова сестра, тітка Мирослава, не догледіла, не встигла прибрати газети. Квоктала-квоктала над племінницею. «Ніц не їси, дитино. Де сили візьмуться?!» Відволіклася, кинула біля столу свіжу пресу…

Чотирнадцятирічна Нані весняною гілкою тремтіла на дивані. На турботливо підсунутому пуфику — перебинтована права нога. Поряд милиці. Дивилася на ту ногу, очей відірвати не могла. Як же так? Одна мить — і немає майбутнього? Як би не повернуло — немає! Тільки минуле.

…Три дні тому. Вони з татом і мамою поверталися з Процева. Півдня в селі провели: тато демонстрував своїм жінкам неосяжну ділянку землі, яку вторгував напередодні. Посеред лісу, з виходом до ріки. Блукали-раділи. Усе вишукували місце, де стане їхній дім. Мамі хотілося не у низині. На пагорбі. «Анечко! Це ж не Грузія! Під Києвом немає гір і пагорбів!» — бурчав тато. Мама сміялася: «Тоді дім буде з баштами, як у старовинних грузинських фортець». — «Як скажеш!» — погоджувався тато, а Нані просила маму — хай буде просто дім. Звичайний. Ні, не зовсім. Під соломою. Щоби ще здалеку теплом від нього… І стіни білі.

Надвечір — утомлені, щасливі — йшли до позашляховика, що він стояв посеред сосен. Тато всміхався: «Ануко! Нані! А побудуймо грузинську фортецю під солом’яною стріхою». О! Нані знала. То серйозно. Коли тато всміхався, але називав маму не Анечкою, а Анукою, він не жартував. А коли він не жартував, можна було просити в нього що завгодно. «Тато! — повисла на батьковій шиї. — Я за кермо. Я!» — «Ну, давай! Але тільки до міста», — кивнув тато.

І шлях був не слизький. І сонце не сіло. Трактор. З грунтівки на трасу сунув трактор, і, якби за кермом був хтось досвідченіший за чотирнадцятирічне дівча, він, безумовно, звернув би на це увагу. Та… Доля? Тато обернувся до мами, яка сиділа позаду, Нані вирішила, що тракторист має знати правила — у неї головна. Стій, бовдуре. …За мить гальмувати було пізно. Позашляховик на повному ходу врізався в трактор. Все.

Дівча весняною гілкою тремтіло на дивані, дивилося на скалічену ногу. Вона винувата… Вона. Тато в лікарні. Зламані ребра, рука. Мама… в реанімації. А в Нані тільки нога пошкрябана. Як так? Навіщо вона попросилася за кермо?! Схлипнула. Потяглася до газет на скляному столику. «ЗАКОН ЯК ДИШЛО!» — прочитала великий, на всю шпальту заголовок. Поряд таткове фото. Що це?! Пояснення — поряд зі світлиною. «Відомий підприємець Ярослав Новаковський під Процевом насмерть збив жінку з дитиною. Вбивцю за ґрати!» — стояло там дрібнішим шрифтом.

Нані вхопила милицю, щосили дзизнула по газеті. Столик розлетівся, укрив підлогу ясним склом, та Нані не зупинялася. Стрибала навколо столика на одній нозі — скло в ступню! Не відчувала. Била і била милицею по паперу, налитому брехнею по вінця. І кричала ж. Кричала, поки не знесилилася. Упала біля розтрощеного столика, скрутилася, тремтячими руками вхопилася за скалічену ногу.

— Ненавиджу! — шепотіла завзято. — Ненавиджу вас усіх!

…Тато вирвався з лікарні за тиждень після надзвичайної події. Зламана рука — підв’язана, корсет ребра притримує.

— Ти ні в чому не винна, Нані! — навіював доньці, та голос тремтів. — Ти — за правилами… А тракторист цей до кінця днів за кермо не сяде! Якщо, звісно, побачить свободу… до кінця своїх днів. Забудь про нього, Нані! І щоби не плакала! Нам маму підняти треба.

Анука згасала довго, нестерпно, тяжко. Танула. Ховала смуток у гіркій зморшці між чорними бровами, намагалася всміхатися чоловікові й доньці. Горду грузинку з південного Ахалкалакі не навчили плакати.

— Дім… Давай будувати наш дім, Нані… — шепотіла слабко.

Новаковський сірів з горя, Нані квапливо хапала альбом, всідалася біля маминої постелі. Звичайно, що мама права! Мама завжди права! Вони малюватимуть дім, а коли мама встане… збудують його поміж сосен біля ріки. У тому, що мама встане, Нані не сумнівалася. Медицина он яка! Мерців із того світу повертають. І грошей у тата — повно. Найкращих спеціалістів запросив. Так і було. Поважних медиків оперативно висмикували з будь-якої точки планети. У квартирі Новаковських лунала англійська, німецька, навіть китайська мова. Їм з татом залишалося небагато: довіритися лікарям, сповивати кохану маму своєю турботою повсякчас і… малювати дім. Звичайно! Нані сідала на край ліжка, тримала альбом так, щоби мамі було зручно… Анука вела олівцем по паперу, всміхалася…