Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 92 из 207

Прогулянковий крок — стролл — був першим, який вивчили ми з Кристі, коли ввечері щочетверга почали відвідувати уроки танців. Це парний танок, щось таке на кшталт криголаму, коли пара за парою протанцьовують проходом між парубків і дівчат, котрі плескають їм у долоні. Повернувшись до залу, я побачив дещо інше. Тут хлопці й дівчата сходилися одне до одного в обійми, ніби у вальсі, а тоді знову розходилися в протилежні від своїх попередніх позицій боки. Віддалившись, вони погойдувалися на п’ятах, вихитуючи стегнами наперед, рух чарівливий і водночас еротичний.

Стоячи поза столом з наїдками, я побачив, як до лінії хлопців приєдналися Майк, Джим і Вінс. З Вінса мало було толку — сказати, що він танцював, як білий хлопець, було б образливим для всіх білих хлопців світу — натомість Джим із Майком рухалися, як і годилося атлетам з тренованими тілами, інакше кажучи — з інтуїтивною грацією. Вельми скоро більшість дівчат з протилежного ряду вже дивилися тільки на них.

— Я вже була почала за вас хвилюватися! — гукнула Сейді, перекрикуючи музику. — Там все в порядку?

— У повному! — гукнув я їй у відповідь. — Що це за танок?

— Це медісон! На «Бендстенді» [435]його танцюють вже цілий місяць! Хочете, я вас навчу?

— Леді, — промовив я, беручи її за руку, — краще я вас учитиму.

Діти побачили, що ми надходимо, й розсунулися, заплескали в долоні, почулися вигуки: «Місце містерові Е!»та «Покажіть йому, як ви вмієте, міз Дангіл!»Сейді, сміючись, підтягнула еластичний вінчик, закріплюючи хвіст волосся в себе на потилиці. Розцвічені яскравим кольором щоки зробили її більш ніж просто гарненькою. Вона відхилилася назад на п’ятах, плескаючи в долоні, струшуючи плечима разом з іншими дівчатами, а потім рушила вперед, до моїх рук, дивлячись угору, мені в очі. Я радів, що достатньо високий для того, щоб вона мала таку можливість. Ми обернулися, мов ті заводні фігурки молодої з молодим на весільному пирогу, і розійшлися. Я глибоко вклонився й крутнувся на кінчиках пальців з простягнутими руками, як в Ела Джолсона в пісні «Маммі» [436]. Це додало аплодисментів, а дівчата навіть видали трішки передуючого бітломанії верещання. Я не викаблучувався (ну гаразд, хіба що трішки); мені справді радісно танцювалося. Я вже так давно не танцював.

Пісня скінчилася, рикливий сакс, затихаючи, відходив у ту рок-н-ролову вічність, котру нашому юному діджею подобалося називати кладо-драйвовищем, і ми теж пішли з танцювального плацу.

— Боже, як це було чудово, — сказала вона. Потім взяла мою руку і стиснула. — Вичудовий.

Перш ніж я встиг щось відповісти, в колонках загримів голос Доналда:

— На честь наших двох наставників, котрі, як виявилося, уміють по-справжньому танцювати — це вперше в історії нашої школи — новий подих минувшини, річ, що випала давно із популярних списків, але не з наших сердець, душ і мізків, пласт, що має значення, просто з колекції дисків мого власного татуся, про котру він поняття не має, що я її сюди сьогодні прихопив, а якщо хтось із вас, стильних котиків і кицьок, йому про це доповість, я таки вляпаюся в халепу. Петрайте тему, всі ви, круті рокери, ось так робили це, коли наші містер Е. та міз Д. іще навчалися у школі!

Всі присутні обернулися, дивлячись на нас і… ну…

Знаєте, як ото буває, коли ви вночі десь надворі і бачите раптом, як краєчок хмари загоряється ясним золотом, і ви розумієте, що за секунду або дві визирне місяць? Ось таке відчуття мене й пойняло тоді, коли я стояв серед легкого колихання серпантинових стрічок у спортивному залі Денголмської консолідованої середньої школи. Я знав, що саме заграє зараз діджей, я знав, що ми під це будемо танцювати, і я знав, як самеми танцюватимемо. А тоді воно почалося…

Фа-ба-да… фа-ба-да-да-дам…

Ґлен Міллер «У настрої».

Сейді сягнула рукою до потилиці й стягнула еластичний вінчик, звільнивши волосся. Вона так і не переставала сміятися, а тепер почала похитувати стегнами, поки що хіба трішечки. Волосся плавно сковзало з одного її плеча на інше.

— Ви вмієте свінгувати? — підсилюючи голос, щоби вона почула мене крізь музику. Знаючи вже, що вона вміє. Знаючи, що вона буде.

— Ви маєте на увазі справжній лінді-гоп? — перепитала вона.

— Саме це я маю на увазі.

— Ну…





— Давайте, міз Дангіл, — вигукнула якась дівчина. — Ми хочемо це побачити. — А парочка її подружок підштовхнули Сейді до мене.

Вона завагалася. Я знову зробив пірует і простягнув до неї руки. Ми вирушили на танцплац, і діти підтримали нас вигуками. Звільнили для нас місце. Я притягнув її до себе, і після коротесенької миті вагання вона крутнулася спершу вліво, потім управо, ширина подолу її сарафана надавала якраз достатньо простору для перехрещення ніг у русі. Це був той варіант лінді, в якому одного осіннього дня 1958 року практикувалися Річі-з-рівчака і Беві-з-греблі. Це були «пекельні вибрики». Звісно, що так. Бо ж минуле прагне і собі гармонії.

Наші руки залишалися зчепленими, я притягнув її до себе, потім дозволив відступити назад. Ми розійшлися. А тоді, немов ті, хто місяцями вправлялися у цих рухах (припустимо, під музику з уповільненої платівки на відлюдній пікніковій галявині), ми нахилилися й брикнулися, спершу наліво, а потім направо. Діти сміялися й захоплено щось вигукували. Ми танцювали посеред полірованого танцплацу, а вони, згуртувавшись навкруг нас, плескали в долоні.

Ми зійшлися, і вона крутнулася розбурханою балериною під нашими зчепленими руками.

«А тепер ти подаси мені знак потиском — вліво чи вправо».

Легкий потиск, немов відповідь на почуту думку, припав мені в праву долоню, і Сейді пропелером розкрутилася назад, її волосся пурхнуло крилами, що зблиснули у світлі прожекторів спершу червоним, а слідом блакитним кольорами. Я дочув «ах», це перехопило подих у декількох дівчат. Я підхопив її й присів на одній нозі, з перехиленою через мою руку Сейді, дико надіючись, що наступної миті не вивихну собі коліно. Не вивихнув.

Я підхопився. Вона разом зі мною. Відлетіла геть, потім знов повернулася мені до рук. Ми танцювали в сяйві прожекторів [437].

Танці — це життя.

Танці закінчилися об одинадцятій, але я привів свій «Санлайнер» під дім Сейді не раніше чверті по півночі. Одна з тих речей, яких вам ніхто розповість про гламурну роботу наглядачів на підліткових танц-вечорницях полягає в тому, що вони мусять, після того як вся музика скінчилася, перевірити, чи все зібрано й прибрано під замок на належне йому місце.

Ні я, ні Сейді не перемовилися майже ані словом, вертаючись звідти. Хоча Доналд і ставив ще кілька спокусливих біг-бендових мелодій і діти підбивали нас знову станцювати свінг, ми відмовлялися. Один раз на якийсь час западає в пам’ять; двічі — вже з неї не витравити. Що, мабуть, було б не вельми зручним у маленькому містечку. Для мене й цей один раз уже став незабутнім. Я не міг припинити думати про свої відчуття, коли вона опинялась в моїх руках, про її швидкий віддих на моєму обличчі.

Я заглушив двигун і обернувся до неї.

« От зараз вона промовить: „Дякую, що виручили мене“ або „Дякую за приємний вечір“, а там і по всьому».

Але вона не промовила нічого подібного. Вона взагалі нічого не промовила. Просто дивилася на мене. Розсипане по плечах волосся. Два верхніх ґудзики оксфордської сорочки, одягненої на ній під сарафаном, розстебнуті. Мерехтять сережки. І раптом ми єднаємось, спершу незграбне мацання, потім міцні обійми. І поцілунок, а втім, це було щось більше за поцілунок. То було як голодному їжа, як спраглому питво. Я чув запах її парфуму і її чистого поту під парфумом; і смак тютюну в неї на губах і язиці, несильний, але все ще гіркуватий. Її пальці сковзнули крізь моє волосся (мізинчик лоскотнув вухо, пославши мене в миттєвий трепет) і зімкнулися в мене на зашийку. Рухалися, рухалися її великі пальці. Гладили голу шкіру там, де колись, в іншому житті, в мене висіло волосся. Я сковзнув рукою спершу під, а потім навкруг повноти її грудей, і вона промурмотіла:

435

Madison — відомий з 1957 лінійний танок, особливо популярний у 1960–1965; «American Bandstand» («Американська естрада», 1952–1989) — музично-розважальна телепередача.

436

Al Jolson (1886–1950) — емігрант з Литви, свого часу був найвище оплачуваним співаком і кіноактором у США; пісню «Mammy» він виконав у першому звуковому фільмі «Джазовий співак» (1927), а пізніше ще в кількох.

437

Алюзія на знамениту фразу боксера-чемпіона Мухамеда Алі про труд підготовки: «Я біжу цією дорогою так давно, що тепер можу танцювати в сяйві прожекторів».