11/22/63

Звісно ж, я знав. У тому житті, де я був Джейком Еппінгом, не було Містера Агента з нерухомості, натомість був Містер Шкільний Вчитель, а деякі речі не змінюються в часі.

— Ви були водоносом-попихачем.

— Йо, я підносив їм воду. І тримав відро для ригання, коли комусь з них ставало зле після того, як відбігає кілька кругів на сонці, ну, і ще інколи я переймав когось зі скажених фанатів. Я також залишався на полі після всіх і допізна збирав усе те їхнє розкидане лайно та підбирав обісрані труси з долівки в душовій.

Він скривився в гримасі. Я уявив собі, як його шлунок перетворюється на яхту серед бурхливого моря. Здіймається вгору, пацанчику… а тоді гвинтом падає вниз.

— Отже, одного дня у вересні 34-го отак працюю я на полі після тренування, сам-один, збираю розкидані щитки та еластичні бинти та іншу херню, яку вони завжди лишали по собі, складаю все те до кошика на тачці, і раптом бачу, як через поле, мов ошпарений, гублячи підручники, летить Чез Фраті. А за ним услід котиться зграя хлопців… Боже, що воно там таке?

Він почав озиратися навсібіч, очі на блідому обличчі вибалушені. І зараз я, либонь, теж зміг би вихопити в нього револьвер, та й багнет напевне, але утримався. Рука його знову масувала груди. Не живіт, а груди. Це, мабуть, мусило б мені щось підказати, але так багато іншого роїлося мені в голові. І не останнім з того була його оповідка. Таке прокляття читаючого класу. Нас можна звабити цікавою історією навіть в найменш відповідні моменти.

— Попустіться, Теркотте. То просто діти кидають петарди. Гелловін же, пам’ятаєте?

— Мені щось не дуже добре. Мабуть, ти правий про той вірус.

Якщо він вирішить, що йому може погіршати настільки, що це його серйозно виведе з ладу, він може зробити якусь прикру дурню.

— Не думайте зараз про вірус. Розкажіть мені про Фраті.

Він вищирився. Недоладною була ця усмішка на такому блідому, щетинястому, вкритому потом обличчі.

— Кентуха Чеззі біг, як скажений, але вони його наздоганяли. Там, за південним краєм поля, ярдів за двадцять далі воріт, був ярок, і вони штовхнули його туди. Ти здивуєшся, якщо я скажу, що серед них був Френкі Даннінг?

Я помотав головою.

— Там-то вони й запопали Чеззі і здерли з нього штани. А потім оточили його та й давай штурхати та стусати. Я їм кричу, щоб перестали, а один з них глянув угору, на мене, та й гукає: «Ану, давай, спускайся сюди, зупини нас, їбло твоє невмиване. Ми тобі проти нього вдвоє наваляємо». Ну, то я й побіг до перевдягальні, там ще було кілька футболістів, так я їм сказав, що зграя якихось мудаків пресують хлопця, то, може, вони не проти вмішатися. Авжеж, їм глибоко насрати було, хто там кого і за що пресує, але ті спортсмени завжди були раді встряти в бійку. Вони кинулися туди, декотрі побігли в самих лиш трусах. Ти хочеш почути з того найзабавніше, Емберсоне?

— Звісно. — Я знову кинув швидкий погляд на годинник. Вже майже за чверть сьома. В будинку Даннінгів Доріс мусить вже мити посуд і, либонь, слухає Гантлі-Бринклі по телевізору [239].

— Ти кудись поспішаєш? — спитав Теркотт. — На поїзд, бля, запізнюєшся, чи шо?

— Ви збиралися розповісти мені щось забавне.

— О. Авжеж. Вони співали шкільний гімн! Як тобі таке подобається?

В моїй уяві постали вісім чи десятеро дебелих, напівроздягнених хлопців, як вони галопом несуться через поле, прагнучи розрядитися після тренування у невеличкій бійці, і співають: «Хейл, Тигри Деррі, ми високо несемо прапор наш».Це такидійсно було забавним.

Теркотт побачив на мені усмішку і відповів власною. Вона в нього вийшла напруженою, проте щирою.

— Парочку тих хлопців футболери таки добряче відбуцали. Хоча й не Френкі Даннінга; той сраний герой побачив, що своїх менше, і втік до лісу. Чеззі лежав на землі, тримав одну руку другою. Ту було зламано. А втім, могло статися й гірше. Вони могли б його зовсім забити до шпиталю. От один з футболістів дивиться на нього, як він там лежить, і типу торкається його носаком — як ото, бува, торкаєшся коров’ячого коржа, в який мало був не вступив — та й каже: «І це ми бігли аж сюди, щоб врятувати якесь єврейське порося?» І вся їхня ватага зареготала, бо то ж був жарт такий, розумієш? — Він подивився на мене крізь сяючі бріоліном кудла свого волосся. — Єврей? Порося?

— Я розумію, — підтвердив я.

— «Ой, та кого воно гребе, — каже інший. — Я відбуцав когось, і мені цього достатньо». Вони пішли назад до себе, а я поміг друзяці Чезу вилізти з того ярка. Я навіть додому його провів, бо боявся, шо він десь може зомліти, чи ще що-небудь. Ще більше я боявся — і він теж, — що Френкі з його дружками можуть повернутися, але все’дно не кинув його. Звідки мені к херам знати, чому я це зробив. Аби-то ти бачив той дім, у якому він жив — палац, блядь. Той ломбардний бізнес мусить добрячий зиск давати. Коли ми туди дійшли, він мені подякував. І то щиро. Він ледь не ридав. А я кажу: «Та нема за що. Мені просто не сподобалося, що шестеро на одного». Так і було направду. Але ти знаєш, як то кажуть про євреїв: вони ніколи не забувають ні про борги, ні про послуги.

— Чим ви й скористалися, щоби дізнатися, чим я займаюсь.

— Я добре собі уявляв, чим ти займаєшся, братчику. Я просто хотів упевнитися. Чез казав мені, щоб я це облишив, — казав, що, на його думку, ти гарний хлопець, — але коли йдеться про Френкі Даннінга, я цього не облишу. Ніхто не має права займати Френкі Даннінга, окрім мене. Він мій.

Він скривився, знову почавши розтирати собі груди. І врешті мені дійшло.

— Теркотте, вас нудить?

— Та ні, серце. Давить щось.

Звучало невесело, і мозок мені прохромило: «Тепер і він усередині тієї нейлонової панчохи».

— Сядьте, поки ще не впали, — ворухнувся я в його бік. Він навів револьвер. Шкіра в мене між сосками — там, куди мусить ввійти куля — почала страшенно свербіти. «Я міг його обеззброїти, — майнула думка, — запросто міг. Але ні, я мусив дослухати історію. Я мусив все взнати».

— Сам сядь, братане. Вгамуйся, як то пишуть під карикатурами.

— Якщо у вас інфаркт…

— Нема в мене на хер ніякого інфаркту. Сідай, зараз же.

Я сів і подивився вгору на нього, він прихилився до гаража. Губи в нього набули синюшного відтінку, який не асоціювався в мене з добрим здоров’ям.

— Що ти йому хочеш зробити? — спитав Теркотт. — Ось що я бажаю знати. Ось що я мушузнати, переш ніж вирішу, що робити з тобою.

Я сильно задумався, як йому на це відповісти. Так, ніби моє життя від цього залежало. А мабуть, що й так. Я не вірив, що в Теркотті ховається природжений убивця, і не важливо, як вінсам про себе думає, інакше б Френка Даннінга уже давним-давно поклали поряд з його батьками. Але в Теркотта був мій револьвер і сам він був хворим. Він міг натиснути гачок випадково. Та хтозна-яка сила, що воліла, аби все залишалося незмінним, могла йому навіть допомогти це зробити.

Якщо я скажу йому чисту правду — залишивши, звісно, безумну частину за дужками, — він може повірити. Завдяки тому, у що він уже вірить. Тому, що він знає серцем.

— Він збирається зробити те саме знову.

Він уже було відкрив рота, щоб перепитати, що я маю на увазі, але зупинився. Очі його широко розплющились.

— Ти хочеш сказати… її? — глянув він у бік живоплоту. До цього я навіть не був певен, що він знає, що там, за живоплотом.

— Не тільки її.

— Когось з дітей теж?

— Не когось, усіх. Якраз зараз він напивається, Теркотте. Доводить себе до того свого оскаженіння. Ви самі добре знаєте, який у нього буває стан, хіба ні? Тільки після цього разу не буде ніяких намагань прикритися. Йому це без різниці тепер. Це накопичувалося від його останнього запою, коли Доріс врешті втомилася від побоїв. Вона показала йому на двері, ви це знали?

— Всі про це знають. Він живе у меблявих кімнатах, там, на Милосердя.

— Він намагався повернутися, сподівався її умилостивити, але його чари не діють на неї більше. Вона бажає розлучення, й оскільки він врешті зрозумів, що не може від цього її відмовити, розлучення він збирається їй надати за допомогою молотка. А потім тим же способом розлучитися й зі своїми дітьми.

239

«Huntley-Brinkley Report» — найпопулярніша у 1950-60-х рр. щовечірня програма новин, яку канал Ен-Бі-Сі подавав у формі телемосту двох ведучих: Чет Гантлі (1911–1974) транслювався із Нью-Йорка, а Девід Бринклі (1920–2003) з Вашингтона.