Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 49 из 207

Я сів, спершись спиною на задню стіну гаража, порився в торбі й видобув звідти батончик «Пейдей». Підвівши з ним руку, я подумав про бідного Джей Альфреда Пруфрока [235]. Я не вельми від нього відрізнявся, хоча всього лиш не був певен, чи наважуся з’їсти батончик. З іншого боку, мені багато чого треба зробити в наступні три з гаком години, а в шлунку в мене вила пустка.

«На хер», — подумав я і розпечатав батончик. Він смакував пречудово — солодкий, солонуватий і жуйкий. За два укуси я поглинув більшу його частину. Вже приготувався запхнути до рота залишок (і дивувався, чому я не здогадався також покласти собі до торби сендвіч і пляшку коли), як раптом краєм лівого ока помітив порух. Я почав розвертатися, одночасно намацуючи в торбі револьвер, але було вже пізно. Щось холодне й гостре вкололо мене у западину лівої скроні.

— Дістань руку з торби.

Я відразу впізнав цей голос. «Смішніше було б хіба льоху поцілувати», — докинув його власник, коли я запитав, чи не знає він або хтось з його друзів парубка на прізвище Даннінг. Він сказав, що в Деррі повно Даннінгів і невдовзі я в цьому переконався особисто, але він тоді відразу ж второпав, на кого саме я полюю, хіба не так? І доказ цього я зараз маю.

Вістря клинка врилося ще трішки глибше, я відчув цівку крові в себе на лівому боці обличчя. Кров була теплою проти моєї захололої шкіри. Майже гарячою.

— Давай, куме, витягай. Я здогадуюся, що там всередині, тож якщо твоя рука з’явиться не пустою, тобі гарантована гелловінська закуска у вигляді вісімнадцяти дюймів японської сталі. Ця штука вельми гостра. Виштрикнеться прямо з іншого боку твоєї голови.

Я витяг руку з торби — порожню — і обернувся, щоб побачити Безпідтяжка. Волосся падало йому на вуха й лоба масним клоччям. На блідому, зарослому щетиною обличчі плавали темні очі. Я відчув досаду таку потужну, що її можна було вважати майже відчаєм. Майже… проте не зовсім. «Навіть якщо воно мене вб’є, — знову подумав я. — Навіть якщо».

— У торбі нема нічого, окрім батончиків, — промовив я м’яко. — Якщо бажаєте покуштувати, містере Теркотт, вам достатньо лиш попрохати. Я вам дам.

Він підхопив торбу, раніше ніж я встиг її торкнутись. Зробив це рукою вільною від клинка, який виявився багнетом. Не знаю, чи насправді той був японським, чи ні, але те, як він зблискував у в’янучому смерку, схиляло мене до того, аби погодитися, що цей багнет дійсно надзвичайно гострий.

Він порився в торбі й дістав звідти мій «поліцейський спеціальний» револьвер.

— Нічого, крім батончиків, кажеш? Це мені щось мало нагадує батончик, містереЕмберсон.

— Мені це потрібне.

— Атож, і людям в пеклі треба води, але хто ж їм дасть.

— Тихіше, будь ласка, — попрохав я.

Він засунув мій револьвер собі за пояс — саме так, як я сам хотів був зробити, коли продеруся крізь живопліт на подвір’я Даннінгів, — а тоді тицьнув багнетом ледь мені не в очі. Знадобилося чимало волі, щоб не відсахнутися назад.

— Не наказуй, що мені ро…

Він здригнувся. Потер собі спершу живіт, потім груди, а потім щетинисту колону шиї так, ніби щось там застрягло. Я почув, як щось хруснуло в нього в горлі, коли він глитнув.

— Містере Теркотт? З вами все гаразд?

— Звідки ти знаєш моє ім’я? — А тоді, не чекаючи на відповідь: — Це ж Піт, авжеж? Бармен у «Тьмяному». Він тобі сказав.

— Так. А тепер і в мене є запитання до вас. Ви давно стежите за мною? І навіщо?

Він безрадісно усміхнувся, показавши відсутність пари зубів.

— Це вже два запитання.

— Ну, то дайте відповідь на них.

— Ти поводишся, — він знову здригнувся, глитнув знову і сперся спиною на стіну гаража, — ніби ти тут командир.

Я оцінив на око блідість і змучений вигляд Теркотта, нехай містер Кін і був сучим сином з ноткою садизму, але діагност, як мені здалося, він непоганий. Кінець кінцем, хто ще, як не тутешній аптекар, мусить знати, що ходить містом? Я був цілком певен, що мені більше не знадобиться решта каопектату, а от Біллу Теркотту цілком можливо. Не кажучи вже про підтримуючі труси, коли вірус у ньому по-справжньому візьметься до роботи.

«Це може вилитися у щось або дуже добре, або дуже погане», — подумав я. Та все це було лайно. Нічого доброго не передбачалось.

«Не переймайся. Нехай говорить. А щойно він почне ригати — якщо це станеться раніше, ніж він переріже тобі горло або застрелить з твого власного револьвера, — кидайся на нього».

— Просто скажіть мені, — промовив я, — думаю, я маю право знати, оскільки вам я нічогісінько не зробив.





— Зате йомути задумав щось зробити, ось що я думаю. Усе те, що ти патякав по місту про купівлю нерухомості — то все повне лайно. Ти приїхав сюди, щоби знайти його. — Він кивнув на дім по той бік живоплоту. — Я це зрозумів у ту ж мить, як його ім’я вискочило з твого рота.

— Як це вам так удалося? У цьому місті повно Даннінгів, ви самі це казали.

— Йо, але тільки один, який мені не байдужий.

Він підняв руку з багнетом і рукавом витер піт собі з лоба. Я міг би накинутися на нього в ту мить, але побоявся, що шум бійки приверне чиюсь увагу. А якщо вистрелить револьвер, найімовірніше, саме я буду тим, кому дістанеться куля.

А ще мені стало цікаво.

— Мабуть, десь на своєму шляху він зробив вам неабияке добро, якщо ви перетворилися на його янгола-охоронця.

Він безрадісно реготнув:

— Це таки смішно, пацику, але в якомусь сенсі й правда. Гадаю, в якомусь сенсі я його янгол-охоронець. Принаймні зараз.

— Що ви маєте на увазі?

— Маю те, що він мій, Емберсоне. Цей сучий син убив мою меншу сестричку, і якщо хтось і всадить у нього кулю… або перо, — він помахав багнетом перед своїм блідим, зловісним обличчям, — то це буду я.

Я дивився на нього з роззявленим ротом. Десь віддалік проторохтіла серія вибухів, якийсь бо гелловінський зловмисник забавлявся з хлопавками. По всій Вітчем-стрит чулися дитячі викрики. Але тут ми були лише вдвох. Кристі з її приятелями-алкоголіками називали себе друзями Білла [236]; ми ж з ним були ворогами Френка. Чудова команда, можна сказати… хоча Білл «Безпідтяжко» Теркотт не дуже скидався на командного гравця.

— Ви… — я затнувся і помотав головою. — Розкажіть.

— Якщо ти хоча б уполовину такий розумник, яким себе вважаєш, то й сам міг би скласти все докупи. Чи Чеззі тобі мало розповів?

Спершу мені не склалося. Потім осяяло. Мініатюрний чоловічок з русалкою на передпліччі й лицем бадьорого бурундучка. От лишень тільки лице його втратило всю бадьорість, коли чоловічка ляснув по спині Френк Даннінг, порадивши йому тримати ніс у чистоті, бо такий довгий ніс легко забруднити. А ще перед тим, коли Френк іще сипав анекдотами в дальнім кінці «Ліхтарника» за баляндрасовим столом братів Трекерів, Чез устиг мене просвітити щодо дратівного характеру Даннінга… хоча, завдяки твору прибиральника, це не було для мене новиною. «Від нього завагітніла одна дівчина. Десь за пару років після того вона забрала дитину й накивала п’ятами».

— Щось приймаєш по радіо, командоре Коді [237]? Вигляд маєш саме такий.

— Перша дружина Френка Даннінга була вашою сестрою.

— Вгадав. Уучасник назвав потайне слуово й отримує сотню баксуув [238].

— Містер Фраті казав, що вона забрали дитину і втекла з нею. Бо мала вже досить того, що він являється додому п’яним і скаженіє.

— Йо, це те, що він тобі сказав, і так думають більшість людей в цьому місті — так думає Чеззі, наскільки мені відомо, — але я-то знаю краще. Ми з Кларою завше були близькі. Росли разом і завше стояли одне за одного. Ти, мабуть, зеленого поняття не маєш про такі речі, ти в моїх очах, як якась геть холодна риба, але в нас з нею було саме так.

235

Алюзія на фразу «Чи наважусь я потурбувати всесвіт» з поеми Томаса Стернза Еліота (1888–1965) «The Love Song of J. Alfred Prufrock» (1915), написаної у формі потоку свідомості невпевненого в собі й навколишньому світі юнака.

236

Учасники зібрань АА, котрі вже почали звільнятися від звичного п’янства, називають себе «друзями Білла» за іменем засновника руху Анонімних алкоголіків Білла Вілсона (1895–1971).

237

Commando Cody — герой науково-фантастичного серіалу (перша частина якого має назву «Люди-радари з Місяця»), що демонструвався у 1952–1953 рр. у кінотеатрах, а згодом і по телевізору.

238

Традиційна фраза з телевікторини «Ви абсолютно праві» (1947–1961), яку вів знаменитий комік Граучо Маркс (1890–1977); коли учасник гри вгадував «секретне» слово, з цими словами з-під стелі спускалася схожа на Маркса іграшкова качка (в окулярах, з вусами й сигарою) і зі стодоларовою банкнотою в дзьобі.